Прапороносці - Гончар Олесь

— Це ти? Чого ти хочеш? Твого коня вже нема. Говори! Де ти був?

— Я нікуди не ходив, — каже Роман, пробираючись до Черниша. — Я стояв на посту.

— На посту, на посту, — палко шепоче Черниш. — Де ж твій пост?

— Біля третього вікна, товаришу командир.

— Біля вікна? Чому біля вікна? Біля якого вікна? А, це там... на висоті. Я бачу звідси твій пост. Ти хто? Але ж ти вбитий!!!

Він з жахом заплющує очі, і знову хтось кличе його і благає віддати коня.

— Домнуле офіцер!..

— Замовчи! Он твій кінь! Подивись!

І він показує йому на стіну, на нескінченну розбиту дорогу, якою бредуть бійці по коліна в болоті, підтикавши свої шинелі, їдуть машини і танки, а в цей час з кювета підводиться сніжно-білий кінь з вирваними грудьми. І вже нема круг нього червоних жупанів, і немає на ньому юнака рицаря, а кінь спинається дрижачою ногою з брудного кювета і важко підіймає свою лебедину шию, але вона знову безсило зламується і падає в тванюку, а кінь стогне, і плаче, й благає:

— Запини! Запини!

А війська проходять повз коня-лебедя, чвакають ноги незліченних армій, сунуть гармати, ревуть тягачі і танки, і піхто не звертає на нього уваги, всі проходять далі, лишаючи його в кюветі при дорозі.

— Порядок, порядок, — радіє Сагайда, — два горять, два горять, ще вогню, ще вогню!..

— Не треба вогню! — кричить Черниш, пориваючись схопитися. — Я лежу на вогні! Весь на вогні!!!

— Ще вогню, ще вогню, —скандує Сагайда в протилежнім кінці зали.

XXVIII

Обстріл маєтку посилювався.

Глуха сила, що стрясала весь величезний будинок, підняла й старого графа, і він, взявши свічку, повільнд поплентався нагору.

Став за одвірком і не смів ступити до своєї зали. В усі вікна з шипінням вривалися трасуючі кулі, паче забивало сюди вітром тріскучий вогняний дощ. А дивні люди з незнайомою зброєю в руках стояли біля вікон з обох боків, зблиски червоних спалахів скакали плямами на їхніх блідих обличчях, на сивих, як сталь, шинелях, мов на панцирах давніх рицарів. У будинку графа, в цьому гордому фамільному гнізді, наче знову витала його далека революційна молодість. Бійці безперестанку вели вогонь, зала сповнилась гаркотом, чадом і димом. Тепер, коли вартові бронетранспортери були розігнані артилерійським вогнем, ворог ішов хвиля за хвилею в контратаку, намагаючись вдертися в будинок, боячись втратити здобич. З примруженими загостреними очима, з запеченими губами стояли бійці на своїх місцях, ведучи методичний огонь лише по живих цілях. На старого графа ніхто не звертав уваги.

— Корольов! — гукав боєдь від вікна якомусь пораненому. — У тебе мій диск?

— Я заряджаю Мостовому!

— А де ж мій? Хто набиває мій диск?—гукає боєць пораненим, які, хто лише міг, набивали ріжки й диски. — Ей, борода, у тебе мій диск?

Угорець не розумів мови, не розумів цих людей і їхньої фанатичної впертості. Якийсь поранений, помітивши його, сердито крикнув з-під рояля:

— Ну? Чого баньки витріщив? Чого з свічкою? Хоронити надумав? Рано, брат...

— Він як сова, — піддав другий, — при нашому світлі не бачить: із своїм причалапав...

Справді, тут ні до чого була мадьярова свічка, бо й так було видно як удень: бронетранспортери палали навпроти вікон. Мерехтливе сяйво тисячами німих крил тріпалося в залі. А незнайомі рицарі стояли в сірих шинелях, як кам'яні, вражаючи старого мадьяра своєю загадковою мужністю. Котрийсь поранений, накульгуючи, ішов з коридора, підібравши полу шинелі, несучи в ній пачки німецьких патронів, їх чимало лишилося внизу після німців, і тепер ті бійці, в яких була трофейна зброя, використовували їх, не шкодуючи.

— Посторонись! — відштовхнув поранений угорця. — Плутаєшся тут, старий хрін... Давай сюди або туди.

Губи в пораненого були пересохлі, аж чорні. Він їх облизнув.

Граф закивав головою і потупцяв із своєю свічкою вниз, щось мимрячи про себе.

Невдовзі він знову з'явився в дверях із скляною банкою законсервованих фруктів. Руки поранених потяглися до нього з усіх кінців, готові розтягти ту банку. Старий розгубився, а якийсь стрижений боєць у шинелі з піднятим коміром уже приклав банку до рота.

— По одному ковтку! — сказав він, пожадливо ковтнувши і передаючи банку товаришеві.

— По одному ковтку! —кричали звідусіль. Всі раптом відчули нестерпну спрагу.

— Залиште офіцерові! — гукав Блаженко з кутка. — Допалися!

Але не вистачило й по одному ковтку. Тоді знов накинулися на угорця, наче він був винен у всьому;

— Краще б не дратував! Тільки жагу розпалив!

— Давай ще!

— Давай, старий хрін!

Це він зрозумів і знову почалапкав до бункера. Повернувся з кількома банками на срібному підносі. На цей раз Блаженко зустрів старого на дверях і, вихопивши в нього одну банку, поспішив з нею до Черниша.

Черниш напився вволю, і вже їдкий чад, нудотний запах крові, двигтіння всього будинку не наморочили його. Думки його прояснилися. Тільки тепер він відчув у своїй руці судорожно затиснуту маленьку холодну гранату ф-1. У хвилини просвітлення Черниш потай узяв її під стіною в сусіда і заховав під себе. Він ховався з нею, як злодій, щоб не помітив Блаженко. Вона була заряджена — маленька, рубцювата його рятівниця. Все Чернишеве життя зібралося в ній, і він затиснув його, це життя, в своїй долоні. Якби все було скінчене, якби чужий гомін заповнив темні сходи і загриміли чужі чоботи тут, поруч, тоді він зірвав би чеку, останню чеку в своєму житті. І саме тому, що — на випадок катастрофи — у нього було тепер чим покінчити з собою, він почував себе майже в цілковитій безпеці.

— Товаришу гвардії лейтенант! — голосно звернувся хтось до Сагайди. — Кулеметник готовий. Не дише.

— Винесіть у коридор.

Снаряди в маєтку падали й падали, із співом опускаючись з висоти, і Сагайді здавалось, що летять вони звідкись дуже здалека, де про нього думає хтось.

— Цікаво, яке сьогодні зведення Інформбюро? Як ти думаєш, Сагайда? — запитав Сіверцев, сидячи біля рації. — Що, якби запитати, га?

— Вичортуе "хазяїн".

— А про нас передадуть?

— У зведенні? Ти що — смієшся? Це... дрібний епізод.

Дрібний епізод! Але чи такий уже дрібний? Раніше, воюючи вкупі з Брянським, Сагайда якось мало задумувався над смислом своєї діяльності, над своєю роллю в загальних подіях. Він наче сподівався, що Брянський все обдумає і за нього, а йому залишиться лише козирнути і стрімголов кинутись в огонь і воду виконувати бойовий наказ. Тепер же, коли самі обставини змусили його взяти на свої плечі незвичну ношу, — відповідальність за життя товаришів і за долю цієї фортеці, — він побачив усі події в іншому, більш глибокому освітленні. Йому уявився весь величезний фронт від Балкан і до холодних берегів Норвегії, де армії його країни ведуть невтомну боротьбу з ворогом, їв цьому залізному тисячокілометровому ланцюгу маленькою ланкою стоїть його "крейсер". Звичайно, коли цей "крейсер" впаде і Сагайда вибухне з своїми товаришами на останній своїй гранаті, то майже нічого не зміниться. Коли "крейсер" вистоїть, то гакож майже нічого не зміниться. В загальному потоці подій їхній подвиг справді малопомітний. Але хіба не з таких непомітних "крейсерів", що борються день у день, що вистоюють день у день, хіба не з них якраз і складається єдиний великий рух вперед, до того ясного дня, що буде названий Перемогою? Дрібний епізод... Хай не буде його в зведенні Інформбюро. Але він потрібний людям, як повітря, і кожен це розуміє, інакше чому ж той смертельно поранений кулеметник так проникливе дивився йому в вічі і за те, що він його вдарив, благав: "Простіть, простіть..."

Знизу прибіг схвильований Козаков з автоматом в руці.

— Лейтенанті Танки вурчать!.. Ракети!.. Здається, наші йдуть в атаку.

Сагайда скочив на ноги, і вдвох вони погуркотіли східцями вниз, до парадного. Чорне поле за маєтком вихрилося ракетами, трасуючими кулями, ревло й стугоніло, мов котилася сюди в мороці ночі якась незборна вічна сила.

XXIX

Шум моторів наростав.

У сутінках блідого вересневого світання все вираз-піше окреслювались контури будівель. Вони за ніч понижчали, бо дахи, перегорівши, обвалилися, і тому все подвір'я, безлюдне й тихе, здавалося інакшим, ніж учора.

Гамір бою котився десь у полі, праворуч і ліворуч маєтку, гул моторів дужчав, і раптом із-за стіни обгорілого корівника вискочила група німецьких солдатів.

— Panzern! Panzern! — галасували вони і мчали через подвір'я наосліп, пригнувши голови. Грязюка чвиркала в усі боки з-під ніг, хоч бігли вони, здавалось, по твердому. Уже виразно було видно жаб'ячу прозелень їхніх надутих вітром плащ-палаток.

Засліплені жахом, солдати мчали прямо на будинок.

— Приготуйсь! — різко гукнув Козаков сусідові і сам завмер у напруженому, гострому чеканні. Здобич ішла на них.

— Віжу! — крикнув "варяг".

— Чекай!.. Ми їх живцем!..

В цю мить із-за тієї ж задимленої стіни вилетів на повній швидкості наш танк, ведучи кулеметний вогонь. Кулі зацокали по кам'яних східцях і з джвіканням за-рикошетили. Козаков одхилив голову вбік. Коли він знову виглянув, то побачив лише танк, що, розвертаючи землю й розкидаючи її, як корабель хвилю, уже виходив з подвір'я в поле. На його гусеницях вихрилися шматки жаб'ячих палаток.

Німецький снаряд прошумів над будинком в наш бік і вибухнув десь недалеко. А з-за пожолоблених закурених стін ринули натовпом наші — наші братські сірі шинелі! — і, розвіваючись, летіли прямо на будинок. "Варяг" і Козаков зірвались їм назустріч. Козаков біг, не чуючи під собою землі, і не міг нічого крикнути, бо звуки заклякли в горлі, а очі затуманилися слізьми. Вхопивши першого піхотинця, якогось маленького, замурзаного, радісного, Козаков підняв його від землі і щосили притис до своїх грудей.

— Чорти! — тільки вигукнув він і гризнув піхотинця за вухо, аж той заверещав.

Між нашими замайоріли и зелені румунські шинелі — румуни теж брали участь у спільній атаці. Пробіг знайомий Козакову командир стрілецької роти в шкірянці, енергійно гукаючи:

— За мною! За мною!

Піхота, не затримуючись, минала маєток, на бігу дозаряджаючи зброю. Мотори гули все далі, голоси глибшали й глибшали десь у степу, клекіт ворожих кулеметів долітав усе глухіше. Бійці-піхотинці, що трималися ніч у будинку, вирвавшись тепер на свіже повітря, на ходу приєднувались до своїх підрозділів.

За маєтком одкривалися хвилясті, по-осінньому сірі рівнини, сталево блищали де-не-де озеречка після дощу та бовваніли — ген-ген — шеренги посадок над шляхами, ще зайнятими ворогом.