Берег любові - Гончар Олесь
Вожаті з сусіднього піонертабору не перший день воюють з пансіонатським електроджазом, з його диким ревінням, що не дає дітям спати й після відбою. Піонерська здравниця уперто воює з пансіонатом за тишу, війні не видно кінця, джаз поки що переможно реве на все узбережжя, бо пансіонатська публіка за нього стала горою: як уже й біля моря не повеселитись, то де? Там прикордонники ганяють, купатись не дають уночі, а тепер — щоб ми ще й спати лягали разом з вашими дітьми?.. І загриміло звідтіля ще дужче. Не хочеться Інні на танці, не тягне її туди.
— Тут краще. В цій тиші є своя музика...
— Ні, ти справді в мене "не от мира сего", — каже Віктор, усміхаючись. — Чи не цим ти мене й приворожила?
Вони сіли на обривчику, на сухій, прижухлій траві, ноги поспускали вниз, так колись сиділи тут ще школярами. Пансіонат гримить далеко, ледь чутно, а тут скрізь панує тиша нічного цикадного степу, безмовність моря, щедро залитого місячним світлом. Минулого літа Інна приходила сюди сама, були гнітючі вечори самотності, а тепер ось знову разом, і він обдаровує тебе своєю ніжністю, і кров гарячіє від близькості, — вже не ледь чутні, напівдитячі змигують проблиски почуттів, вся кров дужо нуртує в тобі, вишумлює від кожного доторку тіла.
— Чого ж ти мовчала, циганочко, що до тебе в училищі підводники сватались? — раптом запитав Віктор. Інна засміялась:
— Це вже мамина творчість? Ненька наша в своєму репертуарі...
— І листи, кажуть, одержуєш? А Віктор хотів би знати: від кого?
— Від дівчат, звичайно... А то ще був один від Віри Костянтинівни.
— Це точно? — В голосі його Інні почулась підозра.
— Та ти що? — зблиснула вона поглядом. — Вирішив сцену ревнощів розіграти?
— Хто не любить, той не ревнує, давно відома річ... Допитки його звеселили Інну, полестили її дівоче самолюбство.
— Теж мені Отелло.
— А ти вважала, що в мені цього нема і не буде? — близько зазирнув Віктор в її освітлене місяцем усміхнене обличчя. — Та я тебе навіть до Овідія ревную! — вихопилось у нього по-хлоп'ячому щиро.
— Аж так?
— Аж так.
І після цього він обійме її ще міцніше, і дівчина ще жагучішим поцілунком опалить його.
XVIII
"А ЯК же там наша Нелька поживає? — одного дня подумалось оріонцеві. — Чи які-небудь подає вісті той її відступник?"
Відступником він називав Нельчиного сина. В останній момент переметнувся: вже не йде в морехідку, піде в торговельне, згідно з материною волею. Переконала-таки, здався перед її умовлянням. Буде в Нельки тепер свій завмаг, з-під землі діставатиме для матері шуби та дублянки... Добрий, видно, вертихвіст, та все ж таки втіха матері, є хоч до кого в хаті озватись.
Обідньої пори вирішив Ягнич провідати родичку. Замість просоленої морськими вітрами кепчини-млинця, в якій прибув до Кураївки, надів нового капронового бриля (тільки вчора придбав його в універмазі). Пішов поважки, поніс тгід капроном свої нерозважні думи. Його ось посамотйла війна, а Нельці й без війни дісталося: рано овдовіла, чоловіка ще молодим рак задавив, у колгоспній бухгалтерії працював до останнього. Вдачею був цілковита протилежність Нельці: вона — як вогонь, а він тихий, сумирний, все мовчки та мовчки, — аж дивуєшся часом, яких різних єднає життя, здавалось би, зовсім несумісних...
Нельчина садиба в центральній частині села, ближче до начальства. Хата як дзвін: під шифером, нова, з великими вікнами. І в "шубі" вся, одна з найкрасивіших у Кураївці. Зодягти хату в "шубу", — це теж модно тепер: ставлять цегляні стіни, а зверху по цеглі для краси та довговічності вміла рука пройдеться ще якимось спеціальним розчином — внабризк (цікаво оріонцеві, з чого вія робиться?). Висохне, затвердіє, і стоїть будинок тоді справді неначе в шубі з сивого каракулю, весь у дрібненьких шипах-бурульках. Ось і в Нельки: тон гарний — сиво-сірий, покриття покладено рівно, наличники над вікнами розмальовані в'яззю візерунків, білим та червоним по сивому тлу (робили заїжджі майстри з Буковини).
Ягнич аж замилувався Нельчииою хатою: просвічує крізь гілля на вулицю, немов тобі вілла яка-небудь марсельська! Не занепала, вдовуючи, Нелька — це теж треба вміти...
Господиня саме вдома, у білім халаті порядкує коло літньої кухні, готує на зиму варення з абрикос. Зраділа гостеві: спасибі, що не забуваєте, родичаєтесь, дядечку, все-таки рідна кров (хоч яка там "кров", коли сама вона з осначівського роду).
Винесла стілець, посадила оріонця в затінку під горіхом, щоб сонце не пекло дорогому гостеві в лисину (він саме скинув бриля). Наклала повне блюдечко ще гарячого варення, щоб пробу зняв, запропонувала й борщу, але гість сказав, що то іншим разом, бо сьогодні вже пообідав.
— Від твого анархіста чути що-небудь? — запитав Ягнич про "відступника".
— Та повернувся вже! Я на радощах й похвалитись не встигла, — одразу розцвіла молодиця. — Вступив! Набрав балів навіть зайвих!.. Ніхто й не способствував, а пролізло, стерво!
— Матимеш тепер свого завмага.
— Який завмаг? — засміялась вдовичка. — Довкруг пальця матір обвів! Тільки на. поріг, і вже по ньому бачу. щось воно не теє... "Вступив?" — питаю. "Та вступив". — і очі в підлогу, тільки краєчок усмішки блукає... Ясно. Далі хоч і не говори, все мені ясно. "В морехідку, — кажу, — вступив?" — "Та... в морехідку. А як ви вгадали?" — "Та по тобі ж видно, — кажу, — відступнику;" — і вона знов засміялась, переповнена радістю за сина.
Не стримав усмішки і Ягнич:
— Ну. там під риндою його вишколять... — І додав після роздуму: — Море — то насамперед, важка праця, Нельжо. Двожильна праца.
— Цим його не злякаєш.
— Та щоб у дружбі з товаришами, надійний був: звідси починається наука про живучість корабля, його непотоплюваність...
— Мій не підведе, за товариша горою стане. А морехідка йому, знаєте, яка випала? Не протовпивсь у вашу: аж у Батумську сягнуло, стерво. На заочне встроїлось... А мені й краще, при матері буде.
— Що ж він робитиме тут? Галайдакуватиме?
— Та де! У батька, видно, вдався, без. роботи не всидить! Ще перед від'їздом влаштувався на комплексі, йду, каже, до шахтарів, там техніка нова. Ну, і звання ж яке — робітничий клас. Більша пенсія буде на старість, — і вона знову дзвінко засміялась.
— Моряк у морі старіє, Нелю. Якщо, звісно, в нього намір щодо морехідки серйозний.
— Та певне. Бо тільки ось зачислили, а він уже й наочне приладдя додому привіз... Думала, добуває з лантуха величезний кавун, десь матері з баштану прихопив на гостинець, — а воно, виявляється... зоряний глобус!
— Що, що? — здивувався Ягнич. — Новачкові там спершу швабру в руки дають, а не глобус.
— Я теж була здивувалась, навіть підозра майнула... Ні, каже, мамо, все законно: це я в морехідці в лаборанта випросив, однаково в нього цей глобус числиться вже як списаний інвентар... Випросив чи, може, за пляшку коньяку виміняв, — діло, як кажуть, житейське..
Незабаром з'явився й Сашко: на саме подвір'я в'їхав велосипедом, вкотився хвацько, на манір велогонщика, — просто з роботи до материного борщу (це в них на комплексі якраз обідня перерва). Вигнавсь, як добра лозина, хоча з лиця ще підліток, і чубчик вихриться на голові ще по-дитячому, — він його раз у раз пригладжує пальцями, ніяковіючи перед дядьком.
— Здоров, здоров, моряче, — оріонець поручкався з хлопцем, наче з дорослим, привітав зі вступом: бо таки радий, буде кому з Ягничів продовжити давню моряцьку віть.
— Покажи, Сашуню, дядькові свій зоряний глобус, — підказала мати.
— Не зоряний глобус, — стиха поправив син, — а глобус зоряного неба...
— О, ще ти мене вчитимеш, відступнику! — І весело штовхнула сина межи плечі. — Винось!
Хлопець виніс із хати й поставив глобус на стільці перед оріонцем. Ось воно, наочне курсантське приладдя. Барвою моря вражало найбільш: синє-синє довкруг і все у зірках, у сузір'ях.
Ягнич злегка торкнувся глобуса, провів по зірках шорсткою долонею і нічого не сказав.
XIX
Вийшло так, що не Ягничеві довелось шукати роботу, сама вона його знайшла.
Зацікавились оріонцем на тому шахтарському комплексі.
Сам начальник будівництва, чи хто там він є, примчався машиною на кураївську вулицю і, не помітивши за грушею Ягнича, пригальмував біля сусідської дітвори:
— Юні слідопити, де тут ваш Ягнич, що з "Оріона"? А оріонець, дочувши з-під груші, вже й вуха настрижив...
Дипломатичні переговори не затяглися. Прибулець з комплексу — сивий, як голуб, присутулений літами, але ще енергійний чоловік — після короткого знайомства запропонував без зайвих балачок:
— Сідайте, поїдем. Ви нам потрібні.
— Кому це "нам"?
— Шахтарському народові.
— А ви не помилились? — не спішив піддаватись Ягнич, хоча в душі аж захлинувся від радості, що йому виявляють таку увагу. — Я моряк... У шахті ніколи не був.
— Я теж не був, — коротко засміявся приїжджий. — На Асуані був, в Афганістані був, а на своїх шахтах... Ну,, та ми ж вас не в шахту, наше Діло — будуй.
— Оце знайшли будівельника... Перед вами всьогона-всього морський вовк, — зауважив Ягнич не без кокетства.
— Знаємо, усе знаємо, однак ви саме той, хто нам потрібен.
Така настирливість була Ягничеві до вподоби, хоча справді не уявляв собі, для чого він їм може придатись.
"Мабуть, якісь там виникли неув'язки, то хочуть, щоб морських вузлів навчив їх в'язати", — подумки пожартував Ягнич, рушаючи за приїжджим.
Машина зношена, з'їздилась на бакаюватих будівельницьких дорогах, проте ще бігає, не здається... Інженер Микола Іванович (так він назвавсь) сів за кермо, а Ягнича посадив на заднє місце, то, по-їхньому, почесніше. Сидіння пропилюжене, пружини ребрами вилазять, коли рушили, все затряслось, заскрипіло... Що ж: машина трудова, не для гулянок, не для шику...
— Ох і припарює сьогодні, — озвавсь інженер, коли виїхали за Кураївку.
— Вночі дощ буде, — твердо сказав Ягнич.
— Передавали?
— А в мене своя радіостанція, прямий зв'язок з небом: кажу буде — значить буде.
— Ноги крутять? Вгадали.
Інженер дорогою не став розводитись про те, що Ягнича найбільше цікавило, — ділився своїми клопотами: строки ось тиснуть, а недоробок ще безліч, і графік не пересунеш, на весну об'єкт будь-що повинен бути зданий, у другому кварталі здравниця прийматиме на відпочинок першу партію шахтарів.
— Ну, а мене все-таки для чого? — не втерпів Ягнич.
— Та так...
