Золотий Ра - Білик Іван

Я пояснив цариці, що в персів багато поганих рис, але не брешуть вони ніколи.

— Це в них вважається найтяжчим гріхом. Брехати їм заборонив їхній пророк Заратуштра.

Тоді вона й питає:

— А хто ж ти такий?

— Я, — кажу, — лідієць.

— То, може, — питає, — ти цар Крез?

— Я вже, — кажу, — давно перестав бути царем Крезом. Я вже сімнадцять років раб Крез.

Вона знову розсердилася й питає:

— Невже рабство наскрізь просякло душу твою?

Я відповів цариці, що, коли солов'я посадити в золоту клітку й годувати золотим пшоном, він однаково сумує за волею.

Цариця подумала-подумала та й рече:

— Мій небіжчик-чоловік мав тебе колись не за солов'я, а за сокола.

Це мене боляче впекло, але я подолав біль і кажу до цариці:

— Стерлося в сокола крило.

Вона підійшла до мене зовсім близько й мовить:

— То не повертайся за Аракс. Я дам тобі коня й лук із стрілами. А якщо знайдеш собі серед моїх воїв товаришів — хай вони допомагають тобі визволити твою Лідію.

Я не довго думавши відповів:

— Лишуся йому вірним.

— Але ж його, — каже, — вже нема! — Й киває головою на тебе.

Я мовчу. "Як то, — думаю, — немає, коли ти он лежиш, хай навіть бездиханний, — людина ніколи не зникає вся, хоч би її закопали в землю чи й спалили, з нами залишається її дух, ми мовби й далі бачимо її й розмовляємо з нею, як і за життя, як я оце зараз бесідую з тобою". Цариця Томіріс дивиться на мене згорда й рече:

— За що ж ти його так любиш?

Я відповів масагетській цариці не враз, бо ще нікому не відповідав на таке запитання, навіть самому собі. Хоча давно виношував цю думку в серці. Любив я тебе чи ні? Власне, за що я мав би тебе любити? Ти був для мене отим лихим і мстивим божеством, якого ніхто не любить і не може любити, хоча всі приносять йому щедрі жертви та багаті дари. Ти думав, у Креза не боліли серце й душа, він не печалився своєю Лідією й не оплакував гірку долю? Ти поважав мене за вірність тобі. Я справді ніколи не був до тебе лукавим, а причину цього вперше відкрив цариці Томіріс. Я сказав цариці:

— Людина я вельми грішна й дурна, я на своєму віку пролив стільки крові, стільки горя завдав не лише сам собі, а й цілим племенам та народам. Замолоду я й місяця вдома не сидів, одно завойовував та завойовував чужі землі, бо вважав себе непереможним і найсправедливішим у світі царем. Не було вже могутнішої й більшої країни за Лідію, а я все загрібав і загрібав, бо царська жадоба не має меж і впину. Я сотні тисяч людей продав у рабство чи розіп'яв на хрестах, не рахуючи вбитих та покалічених у ратях, бо всі ці люди опиралися моїй владі й моїм думкам. І при цьому я не був злим і кровожерливим, я думав собі так: "Ось підкорю ще цей народ або це плем'я, і тоді на всій землі настане мир, адже ніхто не зважиться напасти на таку могутню країну!" Але за "цим народом" наставала черга ще одного племені чи народу, це не мало кінця, а обіцяний всесвітній мир відкладався все на далі й на далі... Ну, а решту ти вже знаєш і сама. Те, що зробив я з іншими племенами й народами, зробив зі мною та з моєю державою перський цар... Так завжди буває на білому світі: поки під небом ходить бодай два царі, між ними ніколи не буде миру...

Ось що сказав я цариці Томіріс.

— А потім, — докидаю, — безсмертні мене напоумили: на землі повинна лишитись одна держава з одним царем! Самому мені про це вже було пізно думати — я позбувся всього, що мав. І тоді звернув свій погляд на перського володаря. Його держава стала більша й могутніша навіть за мою, то хай же Курушеві допомагають безсмертні, може, він утілить цю рятівну для людства думку в життя. Бо ж людині немає кращого від миру, в мирний час люди народжуються й живуть, потім викохують дітей і старіють, зрештою, їхні діти ховають своїх старих батьків, як замислено богами й ведеться споконвіку. А в час війни батьки ховають своїх дітей. Страшнішого немає в світі. Ми з тобою вже поховали своїх синів... Через те я й присягнув іменем божим: хай на світі буде одна держава й один цар!

А цариця показала на тебе й мовила:

— Його вже нема. Я в запалі крикнув:

— Але в нього є син!

А вона відповіла незрозумілим для мене жалем, який я аж ген потім збагнув:

— Постиралися-таки соколині крила... — Тоді кивнула головою в твій бік: — Він посадовив тебе в золоту клітку й навчив співати по-солов'їному!

А далі по-жіночому примхливо крутнулась і пішла геть, велична й богорівна, недосяжна для смертного жона, а я залишився віч-на-віч із тобою...

ДІТИ НІЛУ

Ці дивні єгиптяни...

Сьогодні він завітав до мене саме в той час, коли я читав його "Історію", ввійшов непомітно й спинився коло дверей, наче непроханий і небажаний або ж як один мій трохи кумедний сусід, який не любить вітатися першим, тому підкрадається й сідає десь оддалік, щоб, коли я випадково обернуся, побачив би його й привітався б сам. Тепер мені смішно від згадки про того сусіда, але я витримую марку й довго не дивлюся в бік дверей: хто кого перетриває. Нарешті йому вривається терпець, його мучить невідомість — який саме розділ його "Історії" я читаю й чому мовчу. Він недбало махає рукою й каже:

— Єгиптяни вітаються не так, як оце я. При зустрічі вони нахиляються й торкають себе по коліні. Так не робить жоден варварський народ.

Я кажу Геродотові:

— Мої пращури відважували один одному земний уклін. Але річ не в тому. Мені здалось, ніби ти назвав і стародавніх єгиптян варварами...

Він уже вмостився на звичному місці в кріслі й відповідає мені:

— Світ поділяється на еллінів і варварів. Та й не треба вважати єгиптян за найстаріший у світі народ.

Я тепер уже знаю, до чого він веде, але питання, зрештою, принципове. Я говорю:

— Римляни теж називали варварами всіх неримлян.

Геродот перепитує: хто, хто? Мені тільки тепер спадає на думку, що в його часи про римлян іще ніхто й не чув, латиняни були маленьким відсталим племенем, одним з багатьох італійських племен, а в Італії квітнула яскрава етруська держава. Але Геродот і про етрусків навряд чи чував, бо в його дні етруски звалися тирренами. Геродот зрештою повертає на своє:

— А ти знаєш, як фараон Псамметіх довів, що єгиптяни — не найдавніший народ у світі? Він звелів узяти двох немовлят, відвезти в напівпустельне пасовище й віддати на виховання чабанові, заборонивши йому під страхом кари розмовляти при малюках. Чабан зачиняв їх на день у кошарі, а сам зникав з отарою на цілий день, лише пізнього вечора з'являвся. До цього віддаленого пасовища фараонові слуги приїздили тільки раз на рік, щоб остригти овець і забрати ягнячі смушки, а чабан був старим рабом і не мав сім'ї. Так малюки й росли сам самотою, чабан їх жалів і доглядав як міг, йому теж настогидло таке дике животіння: поряд жили дві людські душі, які тяглись до діда й щось агукали, а він мусив удавати німого пня, хоч серце йому від того обливалось кров'ю. Боявся чабан фараонового гніву й мовчав. Раніше гомонів із псами та вівцями, а тепер йому заборонили озиватися й до них, він мало не божеволів од муки. Так минув рік і ще рік. Уранці чабан годував дітей і гнав отару на пашу, боявся навіть прикрикнути на овець, лиш увечері повертався до кошари. Раз на три дні він пік для себе й для діток полб'яні коржі. Єгиптяни не вживають борошна з простої пшениці та ячменю, як усі інші народи та племена, те зерно вони вважають "нечистим" і згодовують худобі. Якогось вечора напік чабан коржів, нагодував нещасних діток на ніч і наступного ранку погнав отару, але по обіді знявся страшенний самум, який тривав два дні й дві ночі. Кількох овець замело піском, а чабан сам ледь живий приплентав до кошари. Та щойно він переступив поріг, зголоднілі за дві доби діти накинулися на нього зі словами: "Бек, бек!.." Чабан збентежився й перелякався, хоч нічого й не збагнув, а коли знову настала черга й приїхали царські слуги, він розповів їм про це. Слуги забрали дітей і відвезли їх фараонові. Діти й при ньому повторили оте своє слівце. Тоді фараон звелів розпитати в усіх країнах, чи не означає воно чогось. Слуги виїздили всі землі й привезли звістку: слово "бек" означає "хліб". Так говорять фрігійці. Так фараон Псамметіх довів, що в світі є й старіші від єгиптян народи, бо доти єгиптяни за найдревніших мали себе.

— А як же елліни?

— Молодші за багатьох.

Для елліна таке визнання — справжній подвиг, але мені й того здається замало, і я кажу:

— Фрігійці — рідні брати фракійців і тирренів, а тиррени й фракійці — наші двоюрідні брати. Це довели сучасні історики.

Геродот аж тепер зняв капелюха й здалеку недбало кинув його на мій стіл; з-під м'яких крисів сторожко визирали три перших літери його імені, він одивився-подивився та й каже, неначе сам собі:

— Недалеко сягнули історики... Я й без їхньої допомоги чув, як скіфи ваші розмовляють без тлумача з фракійцями, а фрігійці з тирренами — теж...

"Варвар" у мені вгамувався, я більше не вимагаю самовизнань, зумисне відсовую капелюх і розгортаю книжку на розділі "Евтерпа", прописні літери заголовка дуже нагадують стародавнє грецьке уставне письмо, через те Геродот лукаво посміхається й мовить:

— Нехай єгиптяни й старіші за нас, але якісь вони наче люди навиворіт!..

Ці слова нагадують мені мої шкільні літа. Коли я дивився на єгиптян у своєму підручнику з історії для п'ятого класу, — а то були люди з храмів та пірамід, — єгиптяни, навпаки, здавалися мені "людьми в профіль", У них обличчя, ступні й долоні були завжди в площині пліч, неначе від звички лазити крізь одірвану дошку в паркані. Геродотові я цього не кажу — чекаю продовження його думки, а він починає звіддалік:

— Єгипетський хлібороб не знає плуга. Він не розпушує землю мотикою чи рискалем, як ото робиться в інших країнах. Коли Ніл після повені входить у звичні береги, єгиптянин іде на свою ще не висохлу ниву й сіє зерно просто в багнюку, а потім випускає на ниву стадо свиней. Свині перемішують і переривають мокру землю й утоптують насіння. Потім господареві лишається чекати жнив. Жнуть вони, звичайно, серпами, зате ж молотять знову з допомогою свиней. Я зауважую, що в нас колись молотили волами, хоча найголовнішим знаряддям молотьби був ціп. Утрамбовували тік і забивали посередині добрий пакіл, а потім прив'язані до пакола воли ходили кругом нього й тягали за собою важкий кам'яний коток.

— Так я ж одне ваше скіфське плем'я через те й назвав будинами! — озивається Геродот, а я не без подиву думаю, що слово "будини" й справді можна перекласти як "ті, що молотять волами".