Ключ-трава - Шморгун Євген
Продовгувате хрещате листя, характерні зеленаво-сині квіточки в пазухах верхніх листків… Ну, звичайно ж, це він, тирлич хрещатий!
— Візьмемо і це місце собі на замітку, — мовить Іван Михайлович, дістаючи блокнота. — Може, якому лікареві зілля знадобиться.
Так, лікарі знову починають повертатися до тирлича. Кажуть, допомагає при недугах, ще й добре допомагає. А було…
Пригадалося вичитане з одного травника кінця минулого століття: "Рослину… вживали раніше від лихоманок, глистів і навіть від чуми. Останнім часом її пропонували від водобоязні. Також славилася вона як засіб для загоювання ран. Та нині лікарі не застосовують це зілля зовсім…"
Зовсім не зовсім, але, на жаль, наприкінці минулого століття переважно було так. Та й лікарі майже не зверталися до послуг цієї рослини, як і до багатьох інших, так само корисних у змаганні за здоров’я людини. А сталося усе так тому, що їм перейшла дорогу хімія: на той час з’явилися штучні сильнодіючі ліки, і медицина віддала їм перевагу.
А були часи, коли цей тирлич мав-таки завидну славу, і йому приписували, як і дивосилові, багато такого, чого в природі взагалі не могло бути. Уявіть собі…
Та давайте краще розгорнемо добре знану всіма нами "Ніч перед різдвом" Миколи Васильовича Гоголя, а там прочитаємо таке: "Відьма сама відчула, що холодно, дарма що була тепло вдягнена; і тому, піднявши руки догори, відставила ногу і, прибравши позу людини, що мчить на ковзанах, не зрушившись жодним суглобом, спустилася вниз, ніби по крижаній похилій горі, і просто в комин".
Скажете, до чого тут відьма, коли мова йде про тирлич? А до того, що колись наші предки справді вірили у відьом і в те, що вони можуть літати на помелі, вилах, лушні чи на кочерзі, і обов’язково через комин. І що здатність літати їм дарував… тирлич: для цього треба булс натертися його відваром під пахвами. Виходило, що без тирличу відьма — ніщо. Отак!
А справжній тирлич буцімто ріс тільки в Києві на Лисій горі. У ніч перед Іваном Купалою на цю гору ніби зліталися відьми з усієї України, проводили свої ігрища і рвали чар-зілля.
Якщо це зілля поталанить добути комусь із простих смертних, то для такого щасливця не існуватиме нічого неможливого: йому відкриють свої таємниці і дерева, і трави, і гори, і води.
Та не так просто тирлич дається до рук, бо пильно охороняє його нечиста сила. Той, хто наважиться добувати це чар-зілля, ризикує життям. Спершу треба було вдосвіта на Івана Купала без лопати і без ножа викопати корінь плакун-трави. Ця трава, за повір’ям, відганяла всяку нечисть, змушуючи її плакати. Корінь плакуна засушували, вішали на червоній нитці на шию і цілий рік носили під сорочкою. Аж тоді вже не страшно було йти на Лису гору, розганяти відьомський хоровод і рвати тирлич.
Та минали роки, і чудесна сила чар-зілля поступово кудись зникала, ніби випаровувалася А коли всі цікаві переконалися, що росте воно не тільки в Києві на Лисій горі, а й біля рідного села чи міста, то й зовсім інтерес до тирличу зачах: що може бути, мовляв, надзвичайного в рослині, коли її, хай не отак запросто, але можна при бажанні знайти?
Лише сільські дівчата не втрачали віри у хрещате зілля, вишукували його, потай рвали, виходили опівночі за ворота й одним подихом випалювали: "Тирлич, тирлич, нам хлопців приклич, од одного до двох, од двох до трьох, од трьох до чотирьох… од одинадцяти до дванадцяти!" Говорили так, та й закопували мерщій зілля біля воріт.
Пригадую, одного разу, в дитинстві ще, я мимохіть підслухав таке дівчаче примовляння. Тоді мені так хотілося, щоб воно справдилося! Бо вельми вже невеселим було наше село без дорослих чоловіків, які десь далеко-далеко, аж на війні, уже кілька зим зимували і кілька літ літували.
Я розповів про почуте сусідським хлопчикам Павлові і Ростиславові. І ми втрьох шукали тирлич, потай від матерів вибігали вночі на вулицю й благали: "Тирлич, тирлич, батька приклич…" І мені з Ростиславом тирлич допоміг, а Павлик свого батька так і не докликався…
Відтоді минули роки і роки. Та кожного разу, натрапляючи на тирлич-зілля, мене охоплює дивне почуття, ніби доторкаюся до якоїсь особливої таїни, заповіданої дитинством на все життя.
Крім хрещатого, або, як його ще називають, лихоманника, зустрічаються у нас і інші види тирличу. Та всі вони потрапляють на очі людині так нечасто, що стає особливо зрозумілий вірш Євгена Гуцала про ці рослини:
У тирлича весняного — бельканто:
розцвів — немов звучить, немов співа.
Мов промовля на мові есперанто
пелюстка кожна в тирлича жива.
Ген обізвався тирлич язичковий.
І тирлич-лихоманник обізвавсь.
На цій барвистій і строкатій мові
природа озивається до нас.
І тирлич озивається крапчастий,
і вирізаний тирлич не мовчить,
щоб берегли, щоб не дали пропасти,
самі себе не сміли сиротить…
На Гуцульщині з усіх тирличів найпопулярніший не хрещатий, а тирлич жовтий — рідкісна рослина високогірних полонин. Місцеве населення називає його "джинджурою", здавна лікує ним найрізноманітніші хвороби.
Тут навіть поширена така коломийка:
Ой, хто чічком джинджуровим
Собі личко миє,
То той буде найфайнішим
На всю Коломию.
А хто випив того зілля,
Що із Чорногори,
Він забуде тую хижу.
Де живуть дохтори.
А мої земляки, поліщуки, з діда-прадіда віддавали перевагу тирличу хрещатому. Правда, в недавні роки рослину були трохи призабули, а оце вона знову на приміті і в травознавців-аматорів, і в лікарів-професіоналів.
— У долі тирлича, — кажу, — зараз починається другий розквіт.
— Не другий, а третій, — поправляє Іван Михайлович. — Тисячоліття тому в наших предків-слов’ян це зілля було не менш популярне, ніж тепер звіробій.
Мабуть, не було хвороб, які б не лікували тирличем. Тоді це зілля ледве зовсім не винищили. Отже, слава для рослини — іноді вельми кепська штука…
Зірка Полісся
На протилежному боці галявини під кущем свидини я помітив синю цятку. Вона вирізнялася на прижухлому тлі осіннього різнотрав’я. Підійшов — а це велика квітка з жовтавою серединкою і витончено-ніжними яскравими пелюстками. Такої я ще й не зустрічав.
Залишаю рюкзак, щоб позначити місце, а сам чимдуж по схилу вниз, до Горині. Десь там Носаль полоще корінці лікарського зілля — один знайомий дуже просив принести. Ага, ось і він. Сидить навпочіпки біля води.
— Іване Михайловичу! — гукаю зраділо. — Аби ви знали, що я знайшов!..
— Тс-с!.. — Носаль застережливо посварився пальцем. І жестом наказує присісти поруч.
Коли я виконав його наказ, Іван Михайлович шепоче:
— Послухайте музику осені.
Спочатку я нічого не розумію. Та прислухаюся — справді ніби музика доноситься: "Тінь-тюль! Цінь-тюль!.."
Ага, он воно що! На стрімкому і високому протилежному березі Горині прямо над річкою розмахнув своє гілля величезний дуб. Певно, не одне століття силкується вода підмити його, але дерево цупко тримається вузлуватим корінням за вапнякову землю і не поступається перед натиском річки. Саме з цього дуба раз у раз скапують стиглі жолуді. І тоді по сизому дзеркалі Горині розбігаються тремтливі кільця.
"Тінь-тюль! Цінь-тюль!…" — видзвонюють жолуді об воду.
А далі за річкою золотаво палахкотять осики, тут і там серед зелені ліщин мерехтять рожеві іскри бересклету, височать сосни, мов пензлі, вмочені в ультрамарин неба.
"Тінь-тюль! Цінь-тюль!.."
— То що там ви відкрили? — нарешті запитує Носаль.
— Ходімо, покажу. Може, ще й ви такого не бачили.
Веду на галявину.
— О, та це ж айстра!
— Айстра? — не можу приховати розчарування.
Уже й сам завважую у квітки схожість з тими айстрами, які тисячу разів бачив на квітниках. Тільки у цієї стебло чогось аж надто буйне. Але то, мабуть, тому, що в траві росте. А я-то думав, яку квітку вона мені нагадує…
— Всього-на-всього айстра?..
— Айстра, — ще раз стверджує Носаль. — Тільки не всього-на-всього, а дика айстра. Хіба цього мало?
Проте повністю зміст сказаного я осягнув значно пізніше. Було, не раз виходиш узліссям десятки кілометрів, а на синій вогник айстри так і не нападеш. Бо, вивівши десятки сортів садових айстр, населивши ними квітники у містах і селах, доглядаючи і леліючи, людина нічого не зробила для збереження айстри дикої. Єдине, що збереглося, — давні народні назви рослини. Ласкаві, поетичні, вони передають і ставлення наших предків до осінньої красуні: синій цвіт, ромашка голуба, гайстра, волове око, волові очка, піддубровник. А ще — зірочка. Остання назва напрочуд вдала! Адже квітка айстри — це ж і є, по-суті, багатопроменева зірочка. До речі, наукова назва "айстра" походить від грецького слова, яке в перекладі теж означає "зірка".
Із айстрами в давнину були пов’язані всілякі повір’я. Сам батько ботаніки Теофраст писав: "Стверджують, що айстра допомагає в хорошій справі". Однак застерігає, що для цього викопувати рослину треба з коренем і обов’язково вночі, попередньо звівши над нею намет — так тільки зберігається її сила…
Опівночі айстри в саду розцвіли…
Умились росою, вінки одягли.
І стали рожевого ранку чекать,
І в райдугу барвів життя убирать…
Пригадуєте, в Олександра Олеся? Поет так і назвав свій вірш "Айстри". Не знаю, з якої причини, але мені він завжди спливає в пам’яті при зустрічі з дикими айстрами. Не з культурними, а чомусь саме з дикими.
Можливо, дехто заперечить: яка там у диких айстр "райдуга барв"!..
Але не поспішайте із запереченнями! Одного разу восени я таки натрапив на несходжений яр. Був він посеред широкого поля, тож худоба туди не заходила, а люди — лише вряди-годи. І весь південний схил того яру палахкотів квітом диких айстр. Це палахкотіння справді нагадувало веселку: вигравали кольори від бузково-рожевого до темно-голубого.
І марили айстри в розкішнім півсні
Про трави шовкові, про сонячні дні, —
І в мріях ввижалась їм казка ясна,
Де квіти не в’януть, де вічна весна…
Так марили айстри в саду восени,
Так марили айстри і ждали весни…
А ранок стрівав їх холодним дощем,
І плакав десь вітер в саду за кущем…
Ми, звичайно, розуміємо, що поет у цьому прекрасному алегоричному вірші, якого поклав на музику композитор Микола Лисенко, оплакує поразку революції 1905 року. Але який зримий, який переконливий, який щемливо-чудовий опис осінніх квітів!
І вгледіли айстри, що вколо — тюрма,
І вгледіли айстри, що жити дарма, —
Схилились і вмерли…
Я привів незабаром Івана Михайловича до цього диво-яру.
