Слово за тобою, Сталіне! - Винниченко Володимир

Брешуть. Наші діти теж не скотяки, вони теж уміють бачити та думати. А вони бачать, що в одних людей розкоші, а в інших злидні, що одні живуть у палацах, а інші в халупах, що одні мають шампанське, а в інших і на хліб нема. Так вони, наші діти, можуть і повірити, що в Радянському Союзі є справедливість та рівність? Та навіть тварина, коли їй погано, то й та брикається. А наші діти будуть співати славу Сталіну? Дурні вони, коли думають так. Ось нехай прийде нова війна, ми їм покажемо, що ми знаємо та хочемо. У ту війну тільки дурний Гітлер урятував їх, а то б тепер від них ні сліду не зосталось би на світі.

— А чим він їх урятував? — спитав гість.

— А тим, що здійняв у народі проти себе ще більшу ненависть, ніж була до Сталіна. Ви там у своїй каторзі, не могли бачити, що він тут виробляв з нами, як він нас ще за дурнішу скотину мав, яке рабство на нас наклав. Комуністи хоч стараються прикривати його хорошими словами, а нацисти так без усякого прикриття катували нас.

Та от нехай прийдуть тепер американці! Коли не будуть такими самими дурнями як німці, коли дадуть нам нашу самостійну Україну, тоді большевики побачать, як ми їх, отих американців будемо "ненавидіти4'.

— А як вони нам і поміщиків, і капіталістів, і всяких панів привезуть із собою, — тихо спитав гість. — То як їх будемо приймати?

— Ніколи в світі! — аж ударив по столу Юхим. — Оце ж і була друга дурість німців. Вони хотіли замінити нам большевицьких панів своїми панами. А ми на це їм сказали: "К чортовій матері! Ніяких більше панів, ні чужих, ні своїх!" А тепер ми американцям ще скажемо. .. "і ніяких наймитів не хочемо мати в себе, самі собі хочемо бути хазяїнами і робітниками". Так же я кажу? Це ж вона є ота трудова ... коле-кто-кратія, чи як там ви кажете.

— Та так ніби.

— Ну, от. І коли американці зможуть оце зрозуміти й схочуть таку волю нам принести, то нехай сміливо йдуть, нехай хоч завтра починають війну, ми їм дамо свою народну армію, повстанську. Вона в ячейках давно вже є і воює з советами, а тоді повстане ціла організована армія. Та не тільки в Україні, а й у Росії та по інших краях Радянського Союзу. Та чи американські капіталісти здатні це зрозуміти? Оце питання. Як ви думаєте?

Гість зідхнув і сказав:

— Хто його зна. Це у великій мірі залежало б ще й від того, чи вони повірили б, що більшість людей в Радянському Союзі мають отаку ненависть до Сталіна та большевизму, як оце ви кажете.

— А що, американські капіталісти такі дурні, що не можуть зрозуміти такої простої задачі, яку й Гаврик може рішити? — запитав Юхим. — Та яке ж інше почуття може бути в наших радянських людей до большевизму? Нехай зміркують. Я заробляю 400 карбованців-на місяць. Так? А кіло житнього хліба коштує карбованець двадцять копійок. На нашу сім'ю треба чотири-п'ять кілограмів на день, скажемо: 6 карбованців, а на. місяць, значить, 180 карбованців. Так? На сам хліб. Скільки ж, питається в задачі, зостається на все інше? 220 карбованців, а дрова самі на місяць зимою 500 кілограмів коштують 230 карбованців. Отже ще й не вистачає на дрова. А чим же жити? М'яса ми в очі школи не бачимо, молоко для дітей раз на тиждень на чотирьох один літер купуємо. А на трамвай, а на городину, а на тютюн, а на... Про одежу вже й не думати. Діти голі та босі бігають навіть зимою. Живемо напівголодні, сонця ніколи не бачимо, бабраемось у бруді, дихаємо смітником та нужником, з хвороб не вилазимо. Та отак не день, не місяць, не рік, а роки, а без кінця до самої смерти нашої. І діти наші так само будуть жити. Оце наше щастя. А там трошки вище за нас, розкошують наші пани, женуть автами по вулицях, заливаються шампанським по своїх ресторанах, живуть у палацах і особливих помешканнях. Так скажіть, на милість, чи треба багато —розуму, щоб зрозуміти, яким чуттям такі, як ми радянські люди можуть горіти до Сталіна та його партії? А нас же таких, як наша сім'я, є відсотків шістдесят. Значить, мільйонів сто двадцять. Трошки менших, ніж ми злидарів є відсотків тридцять. А відсотків десять оті розкошуни-сталінці. А до цього додайте мільйони тих, що по концтаборах, як от ви, чи наш Панас, пропадають. Та рідко ж знайдете в нас по Союзу сім'ю, в якій би не було свого Панаса, ближчого чи .дальшого. А голод 1933 року? Мільйонів вісім у нас в Україні померло від нього. Матері дітей своїх їли. Трупи по вулицях валялись. Селяни з сіл бігли в міста й просили милостині шматочком хліба, того самого хліба, який вони самі робили та який сталінці в них забрали. Хто ж його створив, хто організував той голод? Юхим витяг жовту, худу руку й крикнув: — Сталін! Сталін свідомо, організовано створив нам голод, щоб загнати селян у свої колхози, у свою каторгу тут у нас, в Україні. Та й співає тепер нам гімн: "Живи, Україно, прекрасна і сильна" бо "в Радянському Союзі ти щастя знайшла". Так от, нехай американці зміркують, може в населення України не бути отої ненависти до Сталіна та його ладу? Га? Може, скажіть?

І бачачи, що гість мовчав, Юхим обурено тикнув у нього пальцем, неначе той був американцем.

— Ага, мовчите? Але війна не мовчатиме, вона скаже своє слово. І вони почують його, наші пани! Світ жахнеться від нашої любови до сталінітів!

"Замучимо, замучимо, замучимо" ... — раптом блискавкою промиготіло в мозку Степана Петровича. Він злегка труснув головою, неначе викидаючи щось із неї, і спитав:

— А що ж нам до війни робити? Терпіти отак і далі? А як війни і зовсім не буде, як Сталін та Трумаи якось помиряться, то нам так і помирать у каторгах? Адже народ сам, мабуть, не зможе скинути большевиків? Правда? Коли б хоч яканебудь організація була, щоб було кому керувати народом, як збунтувався б. Ми там, на каторгах не знаємо, що тут у вас, чи є хоч яканебудь таємна організація?

І він з напруженою хоч і непомітною увагою зиркнув на Юхима й Оксану. Юхим у понурій задумі покрутив головою.

— Ні, щось не чути нічого за якусь організацію. Злоба, ненависть люта є, а організація... Та як ти його організуєшся, коли вони таку свою організацію завели, що діти на батьків доносять і на каторгу засилають. Ні партійні, ні безпартійні, ніякої організації завести не можуть; як тільки двоє-троє закладуть якийсь зародок, так четвертий підісланий провокатор зараз же видає їх і всіх арештовують. Зокрема всі готові на всяку організацію. Дайте— нам волю, завтра буде мільйонна партія?

— А ви самі тепер які: партійні, чи безпартійні?

— Та ми — партійні... — неохоче муркнув Юхим.

— Ох, партійні, партійні! — гірко похитала головою Оксана.

Гість здивувався:

— Партійні? А яким же способом вас прийняли до партії? Ви ж родичі "ворога народу", політичного в'язня?

Обоє Біленки немов би трохи пригнічено помовчали й ще більше похмарніли.

— Е, яким способом! — раптом схопився за пляшку Юхим і почав наливати вина. — Колись ми згадаємо їм і деякі способи, якими вони втягають людей до їхньої партії. Згадаємо і це!

І, взявши в руку свою склянку, він половину її випив і поставив на стіл. Потім раптом перехилився до гостя і шепотом сказав:

— Народ не зможе без кінця терпіти. Колись мусить1 терпець увірватися. Коли ні війною, ні організацією, то чимсь іншим, а мусить він себе рятувати.

І знову взяв склянку в руку. Але, не піднісши її до уст, знову поставив на стіл і прихилив голову до Іваненка. Прихилив, якусь мить так тримав і нарешті ще тихіше прошепотів:

— Убити Сталіна і все його Політбюро. Оце єдиний, коли так, рятунок.

Він не був п'яний, ні, але змішана з вином горілка робила своє, це виразно було видно. Жовті загорілі очі його хижо вп'ялися в лице гостя і з припухлого рота його ще раз зашипіло:

— Убити Сталіна! Нема іншої ради. Єдиний рятунок наш.

— Хто ж це зробить? — теж прошепотів гість.

— Хтонебудь! Я знаю? Народ, кажу, не зможе більше терпіти. Та, може, якийсь таки з його міністрів... Не стане терпцю та й... Бо всі ж тремтять, навіть ті, що там "нагорі" коло нього. Або якийсь партієць, або просто з народу. Я знаю? Знайдеться. Так, кажу, не може без кінця бути. Не може! Мусить настати якийсь кінець. Та давайте мені бомбу, і я перший піду на свою і на його смерть. Як так помалу в нужнику весь свій вік помирати, краще зразу героєм померти за всіх. Отак я думаю!

І, схопивши склянку, Юхим одним духом випив решту вина. Оксана витерла рукою очі й теж узяла склянку.

Ну, тепер Іваненкові не було чого далі лишатися. Він ще трохи посидів, потім умить схаменувся й почав прощатись.

— Я ж на свій поїзд запізнюся!

— А ви сьогодні їдете далі?

— Та сьогодні ж. Я ж тільки щоб вас одвідати зліз із свого поїзду. Ну, та опівночі маю другий.

— А вам же куди?

— Ну, бувайте здоровенькі. Може, ще коли побачимось.

— Дай Боже, щоб побачить! — сказав Юхим, дотискаючи руку гостеві. — Ну, спасибі ж вам, що завітали, що принесли вісточку про нашого бідного Панаса та що так розворушили нас вашою розмовою.

— Ой, розворушили! Ой, спаси ж вас Цариця небесна! — додала Оксана і, обнявши Степана Петровича, з сльозами зворушення розцілувала його.

А в кутку на підлозі з-під лахміття визирали "жаб'ячі" голівки й провожали очима хорошого щедрого дядька.

Додому вертався Степан Петрович пішки. Часом він зупинявся і довго дивився кудись убік, нічого не бачачи, потім рушав далі, так само невидюче ступаючи і глибоко думаючи. Коло свого готелю він присів на лаві бульвару й похнюпив голову.

Так, що Біленки були небезпечні, страшні терміти, що їх буде розстріляно того ж дня, як їх буде виявлено, то про це не могло бути ніякісінького сумніву. Але хто їх виявить? Невже він, Степан Петрович Іваненко? Невже він занесе їх з усіма їхніми дитячими голівками до списку термітів? А як не занесе, а Бєлуґін якимсь своїм чудом довідається, що він був у них і що не заніс, то що тоді буде йому і й о г о дітям?

А крім того, все, що він збирав у всіх своїх "рибок", чи неварте воно якогось іншого, ніж сексотського, ставлення?

Він стомлено підвівся й помалу пішов до свого готелю. І цього разу теж так пощастило, що, коли він ішов-коридором до своєї кімнати, то в ньому нікого не було. Зірвавши свої наліплені руді вусики, пильно умившись, Степан Петрович зачесався, уважно вдивляючись у своє лице в дзеркалі. Чогось сьогодні виразно-червоно проступили шрами від "поцілунку" Марка, і в мозку знову, як зачеплена пружина, застукало:

"Придивись, придивись, придивись..."

Він хапливо запудрив шрами, передягся й глянув на годинника: десять по одинадцятій.