Загадка старого клоуна - Нестайко Всеволод
Але в очах стрибали бiсики веселостi й непокори.
Iржаво заскрипiв i металево клацнув замок па кованих залiзом важких дубових дверях. Вони з скреготом вiдчинилися, i увiйшли двоє. Одного я одразу впiзнав — то був брат Iгнацiй Гусаковський. Другий — закутаний з голови до нiг у якесь шмаття, так що й обличчя не можна було розгледiти.
— Не хотiв з нами по-доброму,— сказав брат Iгнацiй.— Доведеться по-злому. Цей-то тебе примусить.— I, обернувшись до таємничої постатi, промовив: — Давайте, Шайтан-ага! Тiльки ж пам'ятайте про умову. I швидше. Всi нашi вже втекли. Тiльки ми з братом Бонiфацiем затрималися. Швидше!
Той не вiдповiв. Нахилився до Тимохи.
Одгорнулася шматина, i хижо блиснули маленькi розкосi очицi на жовтому вилицюватому обличчi.
— Слухай, ти, собако! Я посланець великого хана кримського Iслам-Гiрея. Хан прочув про весел-зiлля, смiх-траву i хоче мати її в себе. Воля хана — закон. I я зараз витягну з тебе всi жили, але ти скажеш менi...
— Нi! — вiдрубав Тимоха i засмiявся.— Дурний ти, i твiй хан дурний. Треба вже зовсiм нiчого в казанку не мати, щоб оце запорожця лякати. Не бачити вам повiк нiякої смiх-трави! Ич, ляхи клятi, бусурмани проклятi! З усiх бокiв до нашого весел-зiлля руки попростягали. А осьосьо! — I вiн скрутив величезну дулю.
Щайтан-ага щось дико скрикнув i вихопив кривий нiж.
Та раптом дверi розчинились i вбiг захеканий брат Бонiфацiй. Одвиелi щоки його трусилися.
— Богдан Хмельницький з вiйськом вступає в Київ!
— Пся крев! — лайнувся брат Iгнацiй.— Тiкаймо швидше! Кiнчайте, Шайтан-ага!
Ми з Чаком перезирнулися.
— Треба втрутитися! — кинув Чак.
— Треба! — пiдхопив я. I враз морозний холод огорнув мене всього. I ноги вiдчули твердiсть кам'яної долiвки.
Брат Iгнацiй, брат Бонiфацiй, Шайтан-ага та й Тимоха Смiян завмерли вiд подиву, побачивши нас. Справдi, наша несподiвана поява прямо в них на очах у кутку маленької, тiсної келiї була, мабуть, приголомшлива.
— А-а-а-а! — як у жахному снi, здавлено закричали брати-домiнiкани i першi кинулися геть iз келiї. За мить навздогiн за ними з диким риком стрибнув у дверi й Щайтан-ага.
— Свят-свят-свят! — перехрестившись, усмiхнувся Тимоха Смiян.— Невже з того свiту?
— Нi,— сказав Чак i коротко пояснив, хто ми й звiдки.
— Овва! З майбутнього, значиться? Цiкаво! Ну що ж! Хто б ви не були, низький вам уклiн! — Тимоха вклонився, правицею торкаючись землi.— Життя ви менi врятували. Дякую. А коли ви вже до нас потрапили, треба вам на Хмеля подивитися. Тiльки...— Вiн окинув нас поглядом.— Убратися вам треба. Щоб не померзнути i уваги людей не привертати одягом своїм нетутешнiм. Ану гайда по келiях, мо' щось знайдемо.
Все у кляшторi свiдчило про втечу скору й поспiшливу. Перед образами ще подекуди горiли свiчки, а в кухнi на плитi кипiв забутий чайник. У келiях цiлковитий розгардiяш: на пiдлозi валялися ковдри й подушки, висунутi з-пiд лiжок скринi з одкритими вiками порожньо чорнiли. По кутках валялися побитi пляшки:
Для мене одразу знайшлася тепла сутана з каптуром, в яку я, закачавши рукава й пiдiбравши поли, загорнувся.
— Малого хлопця нiхто за монаха не прийме,— сказав Тимоха.— А от вам небезпечно. Доведеться, мабуть, загорнутися просто у ковдру. Будете схожi на якогось чоловiка божого несповна розуму. Таких пiд Лаврою скiльки завгодно.
Що ж робити — загорнувся Чак у шерстяну ковдру. I рушили ми вгору, до Золотих ворiт.
Нiде нi душi. Всi посунули зустрiчати вiйсько Богдана Хмельницького.
Хрусь-хрусь, хрусь-хрусь... Порипував снiг пiд нашими швидкими кроками. Ми ледве встигали за Тимохою Смiяном. Дужий, довгоногий, вiн iшов широким кроком, смiшно вимахуючи лiвою рукою, наче хльоскав, пiдганяв невидимого коня.
От уже й Михайлiвський Золотоверхий. Урочисто бомкають на дзвiницi Михайлiвськiй дзвони, перегукуючись iз малиновим передзвоном Софiї та вiддаленим благовiстом Києво-Печерської лаври.
Починаючи вiд Софiї вже юрмився народ.
— Ходiмо! Ходiмо! Швидше! — вiдганяв нас Тимоха, проштовхуючись у натовпi. Нас штовхали з усiх бокiв, i тiльки завдяки богатирським зусиллям Тимохи Смiяна ми просувалися вперед.
За Софiєю вже виднiлися руїни Золотих ворiт, посрiбленi iнеєм, заснiженi, казково гарнi.
I враз натовп вибухнув вигуками:
— Слава! Слава! Слава Хмелю! Гетьману Богдану — слава! Слава! Слава!
Бiля Золотих ворiт на бiлому конi з'явився Богдан Хмельницький. За ним трохи позаду їхали ще кiлька вершникiв, пiдносячи догори бунчуки з кiнськими хвостами та важкi оксамитнi малиновi прапори. А вже далi, скiльки сягало око, їхали запорожцi.
Богдан Хмельницький був у хутрянiй шапцi з пухнастими бiлими перами вiд лоба на два боки, у просторiй отороченiй хутром накидцi, з булавою, що iскрилася коштовним камiнням.
Йому пiднесли на рушнику хлiб-сiль.
Вiн спiшився, поцiлував хлiб, вiдломив шкуринку, передав коровай джурам.
З натовпу вийшли наперед кiлька парубкiв у довгополих чорних свитках, поверх яких були накинутi плащi, що зав'язувалися на грудях пiд горлом шворками.
— Спудеї. Вихованцi Київської академiї,— шепнув менi Чан. Один iз спудеїв став у величну позу i, одкинувши вбiк праву руку, почав декламувати:
О великий паш Богдане!
Свято нинi довгождане,
Полководцю наш преславний,
Ти звiльнив наш Київ славний.
I за це тобi складаєм
Ми подяку i схиляєм
Пред тобою ми глави.
Ти ж своєї булави
Iз руки не випускай,
Швидше край наш визволяй!..
Вiршi були довгi й досить кострубатi, але спудей читав їх дуже натхненно, з пiднесенням. Потiм виступив iнший спудей, який теж читав вiршi, але вже по-латинi. Я нiчого не зрозумiв, крiм того, що бiльшiсть слiв закiнчувалася на "ус".
Натовп був настроєний святково. Всi щось радiсно гомонiли, раз у раз вигукуючи: "Слава!"
— О! Дивись! Ондо київський полковник Силуян Мужиловський. Його Хмельницький потiм пошле послом у Москву домовлятися про возз'єднання з росiйським народом,— злегка пiдштовхнув мене Чак.
Та я не встиг роздивитися київського полковника Силуяна Мужиловського.
Тимоха Смiян, який стояв поруч зi мною, раптом стиха охнув i схопився рукою за бiк. Я обернувсь i встиг помiтити хижi розкосi очицi Шайтана-аги, що, метнувшися, з тик у натовпi.
— Ой!
Крiзь пальцi Смiянової руки, яку вiн притис до боку, точилася кров.
— Ой, Чак! Дивiться!. Ой!-розпачливо скрикнув я.
— Тихо! Цитьте! Не псуйте киянам свята. Його вже не впiймаєш. Допоможiть менi краще вибратися звiдси. Щоб я не наробив клопоту людям.Тимоха усмiхнувся побiлiлими губами.
Ми пiдхопили його з двох бокiв.
Але, якби не напруження останнiх сил козака Тимохи, не знаю, чи вибралися б ми з натовпу. По-моєму, не ми його, а вiй iще нас пiдтримував.
Лишаючи на снiгу кривавий слiд, ледве дотягли ми його до софiївського муру.
Обiпершись спиною на мур, Тимоха опустився на землю.
— Ну от... Усе... Дiстав-таки мене бусурман Шайтан... Але смiх-трави все одно не матиме...— Тимоха важко зiтхнув.
— Давайте ми вас перев'яжемо, давайте,— схилився над ним Чак.
— Нi... це вже нi до чого... Пiзно... Умирати треба теж достойно... по-козацькому, без метушнi... Прийшла безноса, треба зустрiти її гостинно, з усмiшкою... "Здрастуйте, свахо!.."-через силу усмiхнувся, обвiв нас довгим поглядом. I раптом в очах його майнув подив.— Че... Чекайте, а ви з майбутнього... для чого? Чи не за смiх-травою?
Ми з Чаком одвели очi.
— Ех, як же це я... Слухайте... Є стара родинна легенда... Був колись скоморох Терешко Губа. Тут... у Києвi... давно... один iз сiмдесяти, яких-их...— Тимоха раптом рiзко вдихнув повiтря i, опускаючи на груди голову, повiльно-повiльно видихнув. То був останнiй його подих. Очi його закрилися. Назавжди.
Вражений, я розгублено подивився на Чака. Чак одвернувся, закусивши губу.
Несподiвано бухнуло раз, другий... Потiм запахкало часто й безладно. То кияни салютували Хмельницькому з гармат, з пiстолетiв, з рушниць...
I цi пострiли, i дзвони злилися для мене в один якийсь незбагненний звук. Цей звук якось непомiтно перетворився на гуркiт мотора.
...Над площею Богдана Хмельницького низько летiв вертолiт. Чак дивився на мене стомленими, страдницькими очима.
-— Такий козак був...— прошепотiв я.
Я не мiг отямитись вiд щойно пережитого.
— Ну, ходiмо,..— Чак пiдвiвся.— Я подзвоню тобi. Не знаю коли... завтра, пiслязавтра... Як себе почуватиму.
— Гаразд,— сказав я.
РОЗДIЛ XVI
Степанян! .. Екскурсiя до Софiї. Я даремно вiдмовляюся.
Подорож до Григорiя Савича. Таємниця ще не розгадана.
Сурен сьогоднi так сяяв, що в класi, здається, стало свiтлiше. Вчора й позавчора зйомки пройшли успiшно, режисер похвалив Сурена, хоча кожен маленький епiзод знiмали по п'ять-шiсть разiв, тобто робили п'ять-шiсть дублiв, як це називається в кiно.
Всi знову обступили парту Сурена, а вiн роз повiдав, вимахуючи правою рукою, i показував, як воно було на зйомках. Усе в нього виходило дуже здорово й комiчно. Вiн таки був справжнiй артист. Недарма його взяли знiматися в кiно. Недарма. Я дивився на нього з нiжнiстю. I вiн, значить, Муха!
Мушечка! Суренчик мiй дорогий!
Несподiвано вiн обернувся до мене, плеснув по плечу i сказав:
— О! Степанян! Слухай! Там на зйомках був один актор, ну, точно на тебе схожий. Ну, викапаний ти! Тiльки вусики приклеїти i все. От молоток! Грав — потрясаюче... Слухай, ти не образився, що я тебе Степаняном назвав? Розумiєш, у Єреванi в мене, є друг Степанян. А ти Степан. Майже, розумiєш, тезки. Можна, поки я в Києвi, я тебе Степаняном зватиму? Менi буде приємно, розумiєш. I там у мене друг Степанян. I тут у мене друг Степанян. Можна?
Уся кров кинулася менi в обличчя. I щоки спалахнули вогнем. Вiд нежданої радостi. Степанян!
Авжеж, авжеж, називай мене Степаняном! Це ж здорово! .. Це ж не Муха. Це ж — Степанян! Будь ласка! Називай! I ще — вiн сказав на мене "друг". При всiх!
Я нiчого не сказав. Я не мiг нiчого сказати. Я тiльки мовчки хитнув головою.
— А в сусiдньому павiльйонi знiмають фiльм про древнiй Київ, про Ярослава Мудрого. Ух, здорово! Такi воїни, з мечами...
Сурен хотiв показати, якi древньоруськi воїни, виставив уперед руку, насупив брови, але, маленький, довгоносий, вiн, звичайно, аж нiяк не нагадував древньоруського воїна. Вiн був такий кумедний, що всi засмiялися. , — О! — почувся урочистий голос Лiни Митрофанiвни.— А в нас сьогоднi якраз екскурсiя у Софiйський державний заповiдник.
Ми так захопилися Суреном, що й не помiтили, як вона зайшла до класу.
— Останнього уроку не буде.
