Вир - Тютюнник Григорій
Бери, каже, по літрі в день, це, каже, за твою роботу.
Явдоха так і засвітилася на лиці. Розтопила піч, нагріла води, дістала із скрині чисту, викачану рублем та качалкою сорочку, заворкувала біля Павла голубкою.
— Помий же голову та переодягнися, — лагідно припрошувала вона. — Бо завтра ж неділя, то, може, й у гості підемо до сестри.
Пораючись біля печі, вона щось пришіптувала сама собі та посміхалася, вся помолоділа, навіть хустку пов'язала по-новому, як молодиця на храму. Як же! Що б там люди не говорили, а Павло в неї не з останніх. Он уже помітили його роботу розумні люди, уже й молоком дарують, бо він таки руки не жаліє і не з лінивих, а що трохи сонько, то що ж поробиш? Такий удався.
Після вечері посадила Явдоха Павла на покуті, вимитого, чистого і сонливого.
— Приліг би та задрімав трохи, — топилася вона серцем біля чоловіка. — Вважай, біля тих корів накрутився, що й ніженьки мліють.
— В нічне діжурство треба йти.
— А Кузько? — застигла з ополоником в руці Явдоха. — Чого це він ніколи не чергує вночі? Все ти та й ти! Знайшли дурника.
— Ох, ти розумна та до чортового батька знаєш, — уже підвищив голос Павло.
— Авжеж, знаю. Ти потурай, Павле, то вони тобі й на шию сядуть.
Павло чув, що жінка говорить нікчемне, тому більше не обмовився з нею й словом, а зняв з комина сухого тютюнового бадилля і став дробити його сікачем у вербовому коритці, їдючий тютюновий порох заповнив усю хатину.
— Оце горенько, ще задавиш, — закашлялася Явдоха та й вийшла геть з хати.
— Сходи до Вихорів та попроси газети на куриво, — прокричав їй услід Павло.
Іншим разом Явдоха ніколи б не виконала його прохання і витурила б з коритом тютюну або в сінці, або навіть надвір та ще стусонула б кулаком межи плечі, але тепер вона примовкла: раз хазяїн наказує, то треба йти. Вона мовчки нап'яла на себе хустку і пошкрьобала до сусідів. Повернулася звідти ще веселіша, ще лагідніша.
— Оце розмовляла з Уляною, — гомоніла вона, розпинаючи хустку, — так жаліється, що розпарубкувався Тимко, хоч колоду до ноги прив'язуй. Так що, може, скоро й на весілля покличуть. Вже без мене коровая не опечуть. Я вдашниця на коровай. Уже як спечу, то так і сяє, як сонце. Як пух, як дух. Так і проситься на губу. Он і на Залужжі було того року весілля, то мене ж кликали пекти.
— Тьху, дурна! — сплюнув Павло. — Ще де те весілля, а вона вже про коровай говорить.
Явдоха знову промовчала, і перший раз у житті пішов Павло на роботу не висварений та не вилаяний жінкою.
На фермі Павла неприязно зустрів Кузько.
— Жди його, як пана, — бурчав він, рухаючи вилами та удаючи, що він дуже перепрацювався тут без Павла. — Ходить, позакладавши в кишені руки, ще йому й молока в глечик наливають.
Павло мовчки узяв вила і заходився добросовісно вичищати із корівника гній. У комірчині, де звичайно стояли бідони з молоком та висіли білі халати доярок, сидів Дорош, звіряючи таблицю надоїв. Він чув, як пересварювався Кузь, але не звертав на те уваги, бо був зайнятий своїми думками: надої падають, кормів не вистачає, трава надворі вже потроху зеленів, та поки що з того корова сита не зробиться. Зажурено дивиться він у маленьке віконце, за яким, стікаючи із стріхи, снував пряжу післядощовий капіж. Горобці розкльовували паруючу купу гною, виснажена худоба дрімала в загоні, опустивши голови. "Що ж робити? Де вихід?" — в сотий раз питав себе Дорош.
Сьогодні вранці він ходив до Оксена за порадою, говорив, що кормів нема, що худоба немічніє, що треба вживати заходів, що особливо в тяжкому стані бики, на яких лягла весняна польова робота. Оксен спохмурнів і довго маячив по кабінету мовчки, потім сказав:
"Щось придумаємо", — і, сівши на лінійку, поїхав на хутори розшукувати Василя Кира, що зап'яничив десь у своїх далеких родичів і не появлявся на роботу ось уже третій день. На Княжу Слободу, де за всіма відомостями гульбував Василь, кілька раз посилали гінців із записками Оксена, в яких найсуворішим словом вимагалося, щоб коваль негайно повертався в село і роздував горно. Василь записки рвав, кричав на всю хату, що він гуляє і нікого не визнає, бо таких золотих рук, як у нього, і по всій Полтавщині не знайдеш. Оксен розлютився і сам поїхав за ковалем, а Дорош чекав його повернення і через кожні півгодини посилав Кузя в контору дізнатися, чи повернувся Оксен. Кузь кожного разу говорив, що "не видно ще", йому набридло бігати в контору, він не мав на кому зігнати свій гнів і тому, коли появився Павло, накрив його як мокрим рядном.
— Принеси води, — покрикував він, і Дорошеві видно було у вікно, як Павло пройшов із порожніми відрами до колодязя, вчепився руками за журавель, погнав його вниз, потім легко вихопив із цементових кругів обкуте залізними обручами дерев'яне цебро. Вітер напинав на Павловій спині висмикану сорочку, згортав із голови картузика. Чалапаючи по калюжах, він знову пройшов до корівника, і чути було, як він гримів відрами.
— Та й що воно ото з того вийде? — знову почувся Дорошеві висклявий голос Кузя. — Ти б спочатку розпалив огонь під казаном, а тоді воду носив. Та суху солому підкладай, а не сиру пхаєш. Хіба ж від неї розгориться?
Дорош вискочив із комірчини, стримуючи гнів, що вже бухав під грудьми, сказав:
— Ви, Павле Йосиповичу, можете йти додому. Сьогодні нічне чергування веде Кузь.
— А по яких це календарях?
— По артільних...
Дорош вийшов із корівника, метнув поглядом до контори, біля ганку стояла лінійка. Отже, Оксен повернувся. У сінцях контори Дорошеві зустрівся Григір, що зніяковів і якось несміло перегородив дорогу.
— Що таке? — здивовано зупинився Дорош. Григір відвів убік налиті тугою очі, лице його зробилося сумним і якимось безнадійним.
— Краще не заходьте до нього зараз. Пропав чоловік.
Дорош, нічого не розуміючи, потис плечима. В передчутті чогось недоброго ступнув у кімнату рахівника. Мимо Дороша спритно прошмигнув Бовдюг із загадковою усмішкою під рудими вусами. "Чого це вони, ніби з причастя?" Дорош глянув у куток: біля столу сиділи обліковець Улас Хомутенко, Сергій Золотаренко і Денис Кошара. Побачивши Дороша, вони змовницьки перезирнулися поміж собою, і по їх посмішках Дорош зрозумів, що сталося щось незвичайне. Він різко відкрив двері в кабінет Оксена.
Те, що він побачив, заставило його прийти в замішання: в кабінеті все було в такому безладді, ніби по ньому нещодавно пройшовся вихор. Стільці порозкидані, покривало стягнено із стола, пожмакано, кинуто на підлогу; чорнильниця розбита, фіолетові бризки з неї поквацювали білі стіни; шибка у вікні видавлена, і крізь неї влітає в кімнату вітер, ворушить на підлозі і на столі розкидані папери. На лаві, розкинувши руки, лежить Оксен; з чобіт капає на підлогу ріденька гря-зючка, лице блідо-сіре, очі закриті, груди високо підіймаються і грізно сопуть. Задушливий, кислий запах самогонного перегару витав над сплячим. Дорош, насупившись, деяку хвилю з гидливістю дивиться на Оксена, потім бере із кутка великий, розцяцькований квітами полив'яний глечик із водою і виливає п'яному на голову. Оксен, не відкриваючи очей, тріпає головою і, стискуючи руку в кулак, п'яно варзюкає:
— Р-риссю... Ма-арші...
І починає шукати правою ногою уявне стремено. Тоді Дорош знову наливає із відра в глечик холодної води і ще раз повторює попередню процедуру. Оксен неохоче підводиться, сідає на лаву, каламутними, нічого не розуміючими очима довго дивиться на Дороша і, плямкаючи губами, знову моститься, щоб лягти. Але Дорош не дає йому цього зробити, він бере його за петельки і починає трясти з такою люттю і з таким ошалінням, що в Оксена поступово світлішають очі, в них появляється щось схоже на розуміння ситуації.
— А, замісничок-заступничок, — п'яно усміхається він, хитаючись тулубом. — Ч-чого тобі треба?
— Де корм для корів, який ти обіцяв уранці?
— А я їх пор-розганяв. Хочеш, і т-тебе вижену? Оксен стає на ноги, але стоять йому важко, невидима сила водить його з боку на бік, жартуючи чи насміхаючись, пхає то в плечі, то попід боки, і він ніяк не може собі вибрати стійкої місцинки на підлозі.
Дорош бачить, що говорити з ним зараз безкорисно. Ганяючи поза шкірою жовна, виходить із кабінету. На ганку його зустрічає переляканий Григір, в розпачі б'є себе руками об поли.
— Пропав чоловік!.. Ніколи ж такого не було, а це на тобі.
— Де він так набрався?
— Та на хуторах же, щоб вони й до завтрього не достояли. Там же люди, товаришу Дорош, такі, що... Одним словом, самогонщики. Не будеш пити — ножакою зуби розціплять, а все одно наллють. Ви його й не виніть...
У словах Григора прозвучав жаль і хитро приховане прагнення вигородити свого голову із цієї скандальної історії.
— Таке з кожним може трапитися. Свої люди простять. Аби тільки щоб до району не доскочило, бо, як донесе хто, — буде біда. Можуть комісію наслати. А кому ж воно такий клопіт потрібний. А його винуватить не треба. З кожним таке може трапитись... Я ось капустяного розсолу принесу, то зараз полегшає.
— Він прочумається й без розсолу, — з насмішкою в голосі проговорив Дорош, пригадуючи холодний душ, який було влаштовано для Оксена. — А ти краще порадь, що з худобою робити? Два дні стоїть не годована.
— У нас тут недалеко цукровий завод есть, — замріяно почав Григір. — Але, як кажуть, радіє кума, та дарма: той жом, який нам належав, ми вже давно вивезли і прокормили, а нового не дадуть...
— А якщо попробувати? — зараз же схопився за цю думку Дорош. — Кажіть, хай запрягають дві пари биків, зараз і виїдемо. Знайдіть також, будь ласка, їздових. Бажано спритних молодих хлопців! Даі Я, здається, бачив: у конторі сидить Сергій і з ним ще якийсь хлопець. От ви їх і покличте. А я збігаю на квартиру, прихоплю харчів на дорогу. — І Дорош швидкими кроками, майже бігцем, подався через городи додому.
XV
Від Троянівки до Чупахівського заводу — двадцять п'ять кілометрів дороги. Спочатку вона в'ється гребенем Беєвої гори, потім стікає в рівний, одноманітний, безлісний степ. Вгорі чисте, по-весняному лунке небо; крикне ворон — і бринить його крик довго-довго, і не в силах загасити його степова безвість. Полетить угору, гойдається у сліпучих потоках сонця, в ніжній синяві крила миє, даленіє чорною цяточкою, доки й зовсім щезне.
