Диваки - Комар Борис
Високих дерев у ньому мало, більше кущів та густих чагарників.
Тільки вступили в перші зарості, наполохали якогось сонного птаха. Він злякано крикнув, залопотів крилами й полетів у бік річки.
— Вивільга, — сказав дідусь Артем.
Рушили далі. Старий поспішав добре знайомими йому стежками, а хлопці ледве встигали слідом.
Тепер роса щедро обсипала не тільки черевики й холоші, а й увесь одяг.
Незабаром між дерев блиснуло невелике озерце. Підійшли до нього.
— Сідайте, — показав дідусь Артем на повалений біля самої води осокір. — Скоро світатиме, тоді й солов’ї пробудяться.
Все дрімало в передранішній тиші. Лише зрідка на озері сумно прокумкає, наче в полив’яний глек, жаба: "Кум… кум… кум…"
Пахло свіжим, зеленим, і торішнім прілим листям.
— Бач, накричалися ввечері, тепер до сонця спатимуть, — промовив дідусь. — Що ж, доведеться самому починати концерт.
Він зірвав листок, приклав до вуст і дмухнув злегка.
Пролунав легенький свист, схожий на солов’їний. Писнула десь спросоння синичка, і знову довкола запанувала тиша.
— От ледацюги, мовчать. Заждіть, заждіть, зараз я вас розбуджу. Все одно спати не дам.
Вдруге він засвистів сильніше, з переливами.
І раптом над ними:
Пуль! Пуль! Пуль!
Соловейко!.. Прощебетав і змовк, ніби хотів довідатися, яке він справив враження.
— Ну, тепер почнеться, тепер їх і не спиниш, — прошепотів дідусь.
І одразу ж обізвався інший соловей, та так дзвінко й завзято, що аж мороз по спині пробіг.
— Молодець! Заливистий! — похвалив його дідусь. — Зразу взяв п’ять колін. А ще ж одноліток.
— Який одноліток?
— Ну, той… один рік йому.
— Як ви знаєте? — здивувалися хлопці.
— Хе, — усміхнувся, — я усіх їх тут знаю.
"Мабуть, кепкує з них", — подумали.
— Хіба ж можна солов’їв знати? — не втримався Микола.
— Правду кажу — всіх острівних солов’їв знаю. А котрий новий приб’ється, так і того пізнаю. З голосу. Вони де не літають взимку, та на весну сюди повертаються. Тут щебечуть, тут і діточок своїх виводять.
— І багато їх, солов’їв, на острові?
— Торік було сорок п’ять. Скільки цього року — ще не лічив. Може, більше, може, менше. Дорога в них неблизька. Кажуть у Африку на зиму літають. Чимало гине. Позаминулої весни он чотири солов’ї лишилося без пари. Як тоді витьохкували, бідолахи!.. В ліс було сумно зайти. Солов’їхи, ті мовчать і в горі, і в радощах, це тільки соловейки щебечуть.
— Дідусю, хіба солов’ї неоднаково співають? — все ще не могли хлопці збагнути того, що сказав старий.
Скільки разів доводилося їм слухати солов’їв, але ніколи навіть на думку не спадало, що один може співати краще, а інший гірше.
— Авжеж, неоднаково. Котрий молодий, у того і колін менше у співі, і не такі вони довгі, як у старших. Одноліток більше п’яти — шести колін не потягне, а в чотирилітка і за двадцять буває. Та й талант неоднаковий. Як у людей. Ось прислухайтесь.
Поки вони розмовляли, солов’ї розспівалися так, що лісок аж лящав од їхнього співу. Здавалося, кожна гілочка, листочок, травинка, саме повітря дзвеніли чарівним щебетанням. Всі інші птахи мовчали, ніби соромилися вступати в змагання з цими неперевершеними співаками.
— Чуєте, як оцей над нами вивів: "Тьо-ох, тьо-ох, тьо-ох! Жер-жер-жа-ар! Сі-і, сі-і, сі-і! Ф’ю-іть, ф’ю-іть, ф’ю-іть!" Чотири коліна і в кожному тільки по три удари. А ще й сфальшивив у другому коліні — "жа-ар!". Це молодик, одноліток. А он там, біля осички, заливається, то вже справжній мастак. Послухайте, зараз він почне.
Хлопці наставили вуха туди, куди показав дідусь.
Якийсь час звідти не чути було жодного звуку. Потім щось свиснуло неголосно й ніжно:
Ті-і-віть! — і зразу мовби відкарбувало: — Тук! — Знову: — Ті-і-віть! Тук! Тук! — Втретє: — Ті-і-віть! — І полинула над лісом незвичайної краси трель.
— Шістнадцять колін! — задоволено прошепотів дідусь, розгладжуючи вуса. — І в кожному не менше п’яти ударів. А голосище, голосище який!..
Хоч хлопці й не могли порахувати не те що ударів, ба навіть отих колін у соловейковому співі, однак відчули і силу його, і розмаїтість.
— Гарно, ох і гарно!.. — мовив Сашко.
— Е-е, це ще не найкращий, — хвалився дідусь, радий, що вразив їх солов’ями. — Ось поведу у плавні, там на калині мій викоханець. Двадцять шість колін бере! А колінця ж які чисті! Сльозинки!.. Ходімо, бо скоро всі птахи пробудяться, такий галас зчинять…
Продиралися ліском. Небо зовсім посвітліло. Проймала вранішня прохолода, а рясна роса так і сипала з кущів. Сорочки в хлопців геть змокріли. Картузи несли в руках, бо їх збивало з голови гілля.
— Тс-с! — спинився враз дідусь, аж Сашко наштовхнувся на нього. — Чуєте? — підняв догори пальця. — Він! Коли защебече, можна ближче підходити. Щоб не злякати.
У лісі співало водночас принаймні з десяток солов’їв. Як дідусь впізнає серед них свого, хлопці не могли збагнути.
Далі кралися, мов злодії. Коли защебече його соловей, дідусь — смик Сашка за рукав, Сашко — Миколу, Микола — Олега, Олег — Віктора, потім водночас і рвонуть уперед. Умовкне спів, дідусь зупиниться, і вони холонуть на місці.
Потроху дісталися в такий спосіб до самісінької плавні — залитої весняною водою болотистої низини, що поросла очеретом та верболозом. Причаїлися під густим калиновим кущем.
Десь зовсім близько біля них невгамовно виводив свою пісню соловейко. Спершу, коли починав заливатися, здавалось, що у горлечку в нього билася маленька співуча намистинка. Короткий свист — і ось вона вже вискакувала з дзьобика і стрімко летіла над лісом, а за нею вискакували такі ж самі намистинки, і всі вони нанизувалися у довгий невидимий разок. Потім нитка на тому разку рвалася і намистинки падали в лунке озеро: буль! буль! буль!.. Соловейкові жаль ставало їх, і він заходжувався ойкати, схлипувати. Далі сам же себе вмовляв: цить! цить! цить! цить!.. Швидко заспокоївшись, розщедрювався і без жалю розсипав навкруги коштовності: камінці-самоцвіти, янтареві бусинки, червоні коралі, срібні сережки, золоті колечка. А як не ставало їх, радісно дзвонив у прозорі кришталеві дзвоники, що висіли поряд на гілочці: дзінь! дзінь! дзінь!..
Уже добре було видно довкола. Над землею линув саме той час, коли світанок ось-ось мав змінитися ранком. Дідусь то нахиляв голову, то витягував її вгору, вліво, вправо — видивлявся соловейка. Враз обличчя його заясніло. Вгледів-таки. Кивнув до хлопців і показав очима на невеликий просвіт у листі.
Соловей сидів на тонесенькій калиновій гілочці, що схилилася од його ваги. Був дуже схожий на горобчика, лише тільце мовби трохи витягнуте. Очі чорні, великі. Як співав, злегка горбився, трішки опускав крильця, широко відкривав тонкий дзьобик, у якому, ніби сердечко в дзвонику, бився гострий язичок, і все його крихітне тільце тремтіло й здригалося.
Хтозна, скільки б іще сиділи вони, закам’янівши, і слухали невтомного співака. Не помічали, що ноги потерпли від нерухомості, Що вже зійшло сонце і пора було рибалити. Та зненацька над кущем із свистом пронісся хижий шуліка. Соловейко вмить обірвав на найвищій ноті свій спів, злякано писнув і пурхнув у гущавину.
— У-у, розбійник! — замахав руками вслід шуліці дідусь.
Підхопились і хлопці, розминалися, грілись.
— О, та ви зовсім задубіли! Нате ось, грійтесь по черзі, — зняв дідусь із себе і накинув Сашкові на плечі свою ватяну фуфайку. — Говорив, треба одягатися тепліше…
Квапливо подалися назад, до куреня.
Сонце вже підбилося на добрий людський зріст. В його скісних променях на деревах, у траві, у туго натягнутих ажурних павучачих сітках, ніби оті коштовності, що їх щедро розсипав по лісу соловейко, блищала, вигравала всіма барвами райдуги роса.
Запаморочливо пахли конвалії, черемха, шипшина.
Чи не вони ото й споїли своїми п’янкими пахощами всіх лісових птахів, що раптом вирішили позмагатися у співі з солов’ями?
Перші затягли свою нескладну пісеньку вертляві синички.
Цінь! Цінь! Цінь! — застукали дзьобиками у прозорі скляні віконечка.
За ними вступили в змагання горихвістка, вівчарик, кропив’янка.
А далі не стрималися й зозуля та іволга. Вони одразу ж забули про солов’їв, стали перекрикувати одна одну, бо одвічно ворогували між собою. Іволга ніяк не могла примиритися з тим, що зозуля підкладає свої яєчка в її гнізда.
Ку-ку! — з усієї сили кувала зозуля.
Фі-у, лі-у! — грайливо свистіла іволга.
Ку-ку! — аж надривалася зозуля.
Тю-тю, лю-лю! — глузувала з неї іволга.
Очеретянка, та хоч і маленька, а хитра, залізла в плавню, куди майже не доходили п’янкі пахощі, сиділа, дослухалася до своїх простодушних подруг і дивувалася. Гай-гай, майте совість, куди вам рівнятися до солов’їв!..
Та врешті і її захопило змагання, вона теж подала свій голос:
Кара-кір! Кір-кір!..
Але як зачув те болотяний владика, бугай, то сердито заревів на неї, вона вмовкла і більше й не озивалася.
Почали потроху замовкати й гордовиті солов’ї. Хіба пасує їм драти горлянку разом з отією братією?! Нехай з ними змагаються озерні жаби. Он саме повилазили з твані погрітися, кумкають…
Як прийшли до куреня, дідусь Артем узяв весло, наказав:
— Розводьте вогонь, сушіться. Та наберіть у казанок води, всипте зо дві пригорщі пшона, нехай вариться. А я піду подивлюсь на телят і лошат. Вернусь — зготуємо куліш. Риби ж не наловили.
Дідуся не довелося довго чекати, навіть не сподівалися, що він так швидко повернеться.
— Все гаразд, — сказав, кинувши у вогонь корча, якого, мабуть, знайшов по дорозі. — Як там пшоно? — заглянув у казанок. — Ану, дайте ложку.
Сашко подав велику дерев’яну ложку. Дідусь зачерпнув варива, подмухав, покуштував.
— Уже м’якеньке. Можна кидати картоплю.
Потім і собі присів біля вогнища грітися.
— То як, сподобався мій соловейко? — запитав по хвилі.
— Авжеж, — відповів Микола. — Тільки чого це він ваш?
— А тому мій, що я його вчив співати.
— Вчили співати?.. Я ще такого не чув, щоб солов’їв учили співати.
— Воно, звісно, про це ніде не пишуть. Тільки дехто із старших ще знає, — посміхнувся сумовито дідусь. — Молодь — та більше цікавиться гітарами та приймачами. А я вам таке скажу: послухати доброго солов’я куди приємніше за гітару. — Дід помішав ложкою у казанку. — Густий буде куліш, зате тривкий… Так про солов’я. Це ще позаторік було. Поїхав мій товариш Іван Крижень на Черкащину.
