Людина і зброя - Гончар Олесь

ам, за річкою, взагалі вже нікого нема, а ми тут, як ховрахи, зарилися в землю і тільки прислухаємось, як гоготить на інших ділянках фронту війна. Він уже розмахував картою, вихопленою з планшета, тикав пальцем на якісь пункти: захопимо цей, захопимо той, до вечора і той розпроклятий залізничний міст уже буде в наших руках, втрати якого нам досі не може простити старший хазяїн. Запалюючи інших, він розпалювався й сам, видно було, як душа його щиро жадає атаки, бою.

Спартак дивився на нього захоплено. Отаких би нам більше! Прощав йому і брутальність, і гарячковість, і навіть мордобій, до якого, як чув він, Дев'ятий іноді вдається, все прощав йому за оцю залізну волю, жадобу кинутись на ворога, зім'яти його, перемогти.

— У вас там хто біля переправи? — звернувся Дев'ятий до Краснопольського.

— Третя курсантська.

— От і підніміть її для початку.

Краснопольський спробував був заперечити, що зараз, мовляв, не такий уже вдалий час для атаки, до того ж без артпідготовки, серед білого дня, — може б, краще спробувати атаку нічну, щоб запобігти зайвих втрат, але все це не похитнуло Дев'ятого в його намірі.

— А ви ж думали як? — присікався він до майора. — Війна — і щоб без втрат? З моїх ось що залишилось, а ви над своїми все тремтите?

З самого прибуття сюди майор Краснопольський, як і його друг комісар Лещенко, відчули незрозумілу неприязнь до себе і до свого батальйону з боку цієї людини, якій тепер належить влада розпоряджатися ними, їхньою долею.

"А ми що — гірші?" — це було перше, що почули вони від Дев'ятого, коли він дізнався, що в його підлеглість передається батальйон студентів-добровольців. Дев'ятому чомусь здалося, що командування студбату претендує на якесь особливе, винятково бережне ставлення до своїх вихованців, бо все ж це, мовляв, люди, які ще вчора сиділи за студентською лавою, а тепер ось з власної волі змінили затишок аудиторії на фронтовий окоп. До того ж все це були курсанти, без трьох днів не політруки та не комісари, і хоч насправді ні про які привілеї вони й не думали, але Дев'ятий, сам приписавши їм це, вважав своїм обов'язком швидше переламати в них цей дух винятковості, нещадно піддати їх гартові і тим випробуванням, яких уже зазнали його кадровики.

В боях, тяжких, кровопролитних, Дев'ятий втратив на шляхах відступу більшу половину довіреного йому особового складу. Зазначаючи з перших днів війни ударів моторизованих частин ворога, зубами хапаючись за кожен рубіж, він не щадив своїх людей, не щадив ні самого себе, ні найближчих помічників, а цих мусить жаліти?

— Хто поведе?

Майора Краснопольського і комісара Лещенка, які тут же виявили згоду, він мовби й не почув, одвернувся від них, командира роти — літнього вузькогрудого лейтенанта з чугуївських — він теж пропустив, аж поки погляд його не впав на Павлущенка, що, виструнчившись в кутку, весь час дивився на Дев'ятого захопленим поглядом.

— Ви хто?

— Комсорг, товаришу підполковник.

— От ви, комсорг, і очолите.

— Єсть! — відповів Спартак, бліднучи.

Гладун, що принишк біля виходу, видно, молив зараз усіх богів щоб, пронесло мимо нього цю чашу. Але не пронесло.

— А ви, старший сержант? Де ваша гвинтівка? — крикнув на нього Дев'ятий. — Щось багато вас тут тиняється без діла! В атаку теж!

За кілька хвилин Дев'ятий з револьвером у руці вже стояв на самій спеці під стіною облущеного снарядами будинку біля шосе, яке недалеко попереду переходило в дерев'яний настил мосту, перекинутого через Рось. Комісар Лещенко та комбат теж стояли тут, стежачи разом з Дев'ятим, як з картопель, з окопів, з садків виповзають бійці третьої роти, скупчуючись в кюветах шосе для атаки, їхні каски вже густо зеленіли, поблискуючи по кюветах, мов достигаючі кавуни.

Перед самою атакою Дев'ятому доповіли, що прибуло поповнення.

— Де воно? — крикнув він на підстаркуватого, з землистим обличчям лейтенанта, який доповідав йому про це.

— У садках он. Ще й окопатися не встигли. В глибині садків цілими купами сиділи попід деревами новоприбулі, десь там була кухня, і в декого в руках уже димились маслаки з гарячого, щойно відвареного м'яса.

— Тільки прийшли — і жерти? Сюди їх!

Лейтенант на мить зам'явся.

— Це здебільшого приписники, колгоспники київські, щойно з військкоматів... В багатьох ще й гвинтівок нема.

— Гвинтівки добудуть! Зброю в бою добувають, ясно? Сюди їх!

Коли лейтенант потрюхикав виконувати наказ. Дев'ятий, обернувшись до Лещенка та Краснопольського, кинув їм, як докір:

— Бачите, скільки резервів? Людські резерви у нас невичерпні, їх тільки розворуши!

Незабаром пригинаючись в кюветах шосе, до студбатівців уже наближалися цілими групами поповненні, здивовані, оторопіло роззиралися на боки, довірливі, слухняні.

В того гвинтівка в руці, в того граната, а в того й зовсім нічого нема, крім гарячого, щойно одержаного з польової кухні маслака, що він його й тут на ходу обгризає.

— Вперед! В атаку! — гукнув Дев'ятий, коли людей уже було повно в кюветах.

Бійці один по одному повільно почали підводитись, рушаючи кюветом до мосту. Попереду твердою ходою ішли командир роти і Спартак Павлущенко.

Тиша гарячого літа окутувала верби за Россю, жодного пострілу звідти; здавалось, і справді там нічого нема, в тих зелених берегах, і що війна — це тільки мара, безглузда вигадка чиясь, і про реальність її нагадував лише тяжкий нудотний сморід з мосту, де під палаючим промінням сонця розкладалися трупи вбитих.

Наближаючись до мосту, передні спершу пригиналися, ждучи, що противник ось-ось відкриє по них вогонь, але там все було тихо, і передні, осмілівши, випростались і вже в повний зріст натовпом кинулись на дерев'яний настил подірявленого снарядами, але ще міцного мосту. Затаївши подих, стежили за ними з окопів бійці. Вже перші атакуючі наближались до тих трупних куп, що видніли по мосту, коли з протилежного берега зненацька сіконув по них довгою заливистою чергою кулемет.

Міст, видно, був добре пристріляний: з верб справа і зліва озвалися кулемети, взялися люто сікти по мосту перехресним вогнем, на шосе грякнули по каменю перші міни.

Звідси, з-під будинку, де стояв Дев'ятий, видно було, як захлинулась атака: видно, як падають на мосту атакуючі, а ті, що встигли перебігти на той бік, скочуються попід мостом униз, плигають у воду, рятуючись від шквального вогню. Пальба, лемент, кров на поранених... Дев'ятий мовби цього всього не бачив, а ловив своїм зором лише тих, які ще не встигли побувати на мосту, які ще були живі й непоранені і щулилися по кюветах, чекаючи команди. Вони, видно, ждали, що Дев'ятий відмінить атаку, заверне всіх назад, а він, мовби знесамовитівши, забувши всі інші слова, крім слова "вперед!", все шпурляв їм це слово.

— Вперед! Вперед! — вимахуючи револьвером, кидав він в гущу атакуючих, мов заклинання.

"Для чого це? Кому потрібна ця безглузда атака?" — стоячи біля Дев'ятого, ледве стримував себе комісар Лещенко. Серце йому обливалося кров'ю від того, що робилося на мосту. Гнати їх туди — це тільки губити й губити... Аж сюди чути, як там кричать поранені, видно як кидаються вони у воду, рятуючись від куль та осколків, як то тут, то там вибираються закривавлені з прибережних заростей уже назад, на берег.

— Вперед! Вперед! — не вгамовується Дев'ятий, ніби поставивши собі за мету будь-що домогтися, щоб усі до єдиного побували на мосту, пройшли оте диявольське хрещення.

— Та що ж ви робите? — не стримавшись, закричав Лещенко. — Припиніть цю м'ясорубку!

Дев'ятий, озирнувшись, обдав його невидячим, помутнілим поглядом. Понурив голову. Потім звернувся до Краснопольського:

— Що, будем кінчати?

Краснопольський промовчав, а Лещенко відповів різко:

— Цього не треба було й починати.

— Відставити атаку, — кинув Дев'ятий упалим голосом і, запхнувши револьвер у кобуру, неквапом побрів у глибину садка, мовби не чуючи куль, що цьвохкали над ним у листі, глухий до мін, що люто грякали на шосе.

25

Потім знов стало тихо.

Тільки купи непорушних тіл на мосту побільшали та сліди крові позалишалися всюди: на картоплинні, на камінні шосе, а найбільше — на подвір'ї біля підвалу КП, де нашвидку було влаштовано перев'язочний пункт. Поранених тут не затримували. Як тільки обстріл припинився, їх одразу ж стали направляти садками в тил на край містечка, де їх уже потім мали забирати грузовики.

А з тилу в напрямку до передової знов ішли маршовики, рухались розтягнутими колонами; командири, що вели їх, не дозволяли порушувати рядів, і лише один якийсь брів понад дорогою окремо: це був Духнович.

В медсанбат він так і не попав. Після того як він трохи оклигав біля артилеристів, Духновичу здавалось просто злочином шукати притулку десь у медсанбаті.

Він вирішив будь-що розшукати своїх і робив це з упертістю, несподіваною навіть для себе самого.

І ось, здається, найшов, натрапив на сліди рідного свого студбату.

Вже в містечку, пробираючись кюветом попід садками, Духнович зустрів Гладуна. Це було приголомшливо. Гладун біг назустріч з сліпими від жаху очима, біг пригнувшись (хоча й не стріляли тут), неприродно виставивши вперед, мов тліючу головешку, свою поранену руку, товсто накудлану набряклим кров'ю ганчірям. Духновича вжахнув його вигляд, і в той же час він зрадів помкомвзводу розчулено, щиро. Помкомвзводу тут, — значить, тут і студбат! І як він не натерпівся від Гладуна в таборі, все він зараз прощав йому і ладен був кинутись йому на шию, як братові!

— Товаришу командир!

Гладун зупинився перед ним запирханий, якийсь зацькований, з дрижачими поблідлими губами. Невідомо навіть, чи впізнав він Духновича, бо в здичавлених очах його зараз горіло одне:

— Грузовиків не зустрічав? Грузовиків з пораненими, га? Мене ось теж поранено, осколком поранено! — забелькотав він, витягуючи Духновичу напоказ свою замотану в закривавлене ганчір'я руку. — В нас тут таке робилось сьогодні, таке! — продовжував він, злякано роззираючись і переходячи на довірливий тон. — Дев'ятий серед білого дня на кулемети погнав! Третьої роти, вважай, половини нема. Ще одна-дві такі атаки — і всім нам хана. Тільки той і врятується, хто поранений! Так грузовиків там з нашими не зустрічав?

Духнович все дивився, як кров з Гладунового ганчір'я скапує й скапує під ноги.

— А як думаєш, будуть? — аж на шепіт перейшов Гладун. — Кажуть, що в лещатах уже ми, що Умань і Білу Церкву німець захопив, а це ж тут ось, близько.

Духнович дивився на нього й не впізнава