Українські гумористи та штукарі - Нечуй-Левицький

- Ой, пече, пече, пече! Ой, насипали ж мені оце жару за сорочку. Ой-ой-ой, пече, пече, пече! Ой вей мір, та-теле, мамеле! - репетує Антін, скакаючи по хаті, і він

Дриґає ногами, підскакує, як риба на сковороді, неначе йому й справді насипали в халяви жару, ворушить та крутить спиною й головою, неначе і справді в його десь шкварчить шкура од жару, і він корчиться, пищить, сичить, ніби од великої болісти. Антін до дріб’язків удає муки святого Лаврентія на розпечених ґратках.

Сестра дивиться на це артистичне грання й, задивившись, перестає провадить напутіння, та ще й ущипливі. На її жалібних устах з’являється щось схоже на осміх. Вона з одчаю тільки махнула на Антона рукою: пропав, мов, чоловік ні за що, ні про що! і вона й сама регочеться. Але для самолюбного брата невтямна усолода Антоновим артизмом, і він тягне далі свою лекцію. Він невблаганий напутник і силкується напутить брата й навести на добру путь.

- Оттак він усе! Сестра навчає, а він і вухом не веде! Я говорю-говорю, а віні мене не слухає, а він скаче. Я навчаю, а він дуріє, а він скаче. Це якась проява, а не людина, - промовляє Іван. - Ти навіжена, цапленна, навісна людина! Ти давно сказився й з’їхав з глузду ще змалку. Слухай!

- Ще б пак такого дурня слухав! - обзивається Антін. - Он гляди лишень своїх дзвонів. Дав тобі батюшка посторонки в руки, то й дзвони. А то ти й незугарний дзвонити гаразд.

Іван спахнув і неначе стрибнув з лавки, мов жаром опечений.

- Хто? Я не вмію дзвонить? Я дурний? - не кричав, а шипів сипким голосом Іван.

- Авжеж не вмієш. Дурно тебе батюшка настановив за генерала над дзвонами, - дражниться Антін.

- Брешеш ти! Он люде кажуть, що ніхто ще в Хильках не дзвонив так гарно, як я! От що! - гордовито обзивається Іван.

- Он подивись лиш на свої дзвони. Голуби та горобці так їх побілили, що вони стали такі гарні, як глиняники, а ти й не догадаєшся пообмивати їх. Ти думаєш, що ти дзвониш в дзвони? Ти дзвониш в глиняники, от що! - допікає Антін братові. - Який з тебе паламар? Ти той паламар, “що свічки поламав”. Ти й паламарувать нездатний.

- Я? я дзвоню в глиняники? Хто? Я! я! - аж прискає Іван, мов кіт, зачеплений за саме серце. Він показує Антонові свій здоровецький жилавий кулак, зовсім непропорціональний його невеликій кругленькій постаті.

- Що не вмієш, то не вмієш, бо ти незугарний і в дзвони дзвонить, - нігде правди діти. Создав тебе господь та й кається, - кидає Антін ще одні смішки по адресі брата. - Ти тільки дурно береш частку приносин до церкви, дурно їси церковний хліб, от що!

Іван тричі плює набік і оступається в далекий куток хати, аж до полу, сідає на полу, повертає своє сумне лице до стіни, як роблять маленькі пещені сердиті діти.

- Дзвонить гаразд не вміє, а ще й сікається до мене, чваниться.

- Я йому даю в руки образи, а він каже - луб’я. Оттак він усе! Я ж кажу, оттак він усе. Матушка казала, що я найкраще дзвоню на ввесь повіт, що по всій губернії нема такого дзвонаря, а він своє топче, неначе він розумніший од матушки. Оттак він усе, та й годі! і сьогодні, і вчора, і позавчора! хоч сядь та й плач. Я кажу - образи, а він каже - луб’я, - аж пищить Іван, розмахуючи кулаком.

- Іване! чом же ти не хапаєшся за голову, як Мар’яна? - дражниться Антін.

- Пху на тебе, сатано! - плює Іван на діл і знов сідає якнайдалі од Антона, в далекому кутку хати. Антонова сестра Мар’яна, мовчки дивлячись на цю сцену, з одчаю тільки махнула рукою.

Антонів швагер чув цю усю розмову з кімнати через одчинені двері. Він знав, що в його господі зібрались докупи непомирливі люде, щось таке, як, приміром, вода, огонь і ще третє щось невловне, невагове. Зять стямкував, що вже настав час вмикнутись в ту тяганину й як-небудь хоч для форми помирити те, що між собою ніяк не мирить.

- Та годі вже вам жартувать! Давайте ще будемо діло робити! - каже швагер, прямуючи до шафи, вробленої в кутку кімнати в стіні, як трикутник, помальований зеленою фарбою.

Він одчиняє шафу й бере з полички синю пляшку з горілкою, вироблену, як ведмідь, що підвівся на задніх лапах.

- А ходіть лиш до цього ведмедя!

І чарка очевидячки зводить їх докупи. Але Іван невблаганий і непомирливий. Він не слухає запросин швагра, плює ще раз набік і виходить надвір, гуркнувши дверима.

Через кільки тижнів після того в неділю Іван пішов у Стеблів до крамниць по усякі закупки. Він думав набрати собі дечого на жупан та жилетку. Сестра доручила йому купити солі, свічок, олії та яловичини на печеню. Іван, прийшовши в Стеблів, поперед усього зайшов до крамниці, щоб набрать собі матерії на жупан. Крамар розгорнув перед ним кільки шматків матерії. Іван вибрав матерію й почав торгуватись. Коли це несподівано в крамницю входе Антін. Не поздоровкавшись з братом, Антін обертається передніше до крамаря.

- А це що за чоловік у тебе в крамниці? - питає Антін старого крамаря-єврея.

- А хіба ж ви не бачите! Це ж ваш брат, - обзивається крамар за прилавком, само по собі знаючи, що Антін любить жартувати де треба, де й не треба.

- Який мій брат? Це якийсь волоцюга, заволока, безштанько! А пашпорт в його є? Нащо ти приймаєш у свою крамницю людей без пашпорта?

- А мені яке діло до того? Мені однаково, кому продавати крам, чи має він білет, чи не має, - каже крамар.

- А пашпорт, чоловіче, маєш? А коли нема білета, то в тюрму його, в кайдани! А чого ти, чоловіче, оце прийшов аж за шість верстов до Стеблева без білета? - обертається Антін до брата.

Іван витріщив очі й тільки мовчки дивиться на Антона.

- Може, це якийсь збіжалий москаль; може, це якийсь волоцюга приблукав з-за границі. Ого-го! Усяково