Над Чорним морем - Нечуй-Левицький

в ме­режі. Та­ра­са Бульбу по­ля­ки розп'яли на старій вербі, десь там вго­ру далі над Дністром і підпа­ли­ли вер­бу. Я див­люсь на во­гонь в печі, на освіче­но­го діда ко­ло печі, див­люсь дов­го-дов­го і ніби ба­чу про­чи­тані страшні події на Ук­раїні. Ба­чу во­гонь під вер­бою. Вер­ба па­лає вни­зу; по­лум'я чер­во­ни­ми язи­ка­ми ли­же Та­ра­сові но­ги. А йо­го ли­це, ви­со­ке чо­ло гор­до й зне­важ­ли­во підня­те вго­ру. Очі го­рять, як огонь. Він ди­виться на ши­ро­кий степ за Дністром, де б'ються ко­за­ки з ля­ха­ми, по­дає го­лос, пра­вує ко­за­ка­ми, не по­чу­ває му­ки. І мені вви­жається ще страшніша подія. Ніч тем­на, зо­ря­на. Го­рить ціле місто, не то Сміла, не то Умань, го­рить Дуб­но. Місто на горі. Огонь, дим, пек­ло! Кру­гом по­жежі чорніють ви­сокі зуб­часті му­ри, баш­ти. А за му­ра­ми па­лає, аж кле­ко­тить огонь. Дим ле­тить під хма­ри, зак­ри­ває зорі. Вид­но, як удень, по­логі лу­ки, річку, да­лекі се­ла, церк­ви. Білі го­лу­би в'ються над ог­нем. Од­чи­ня­ються бра­ми. Ви­хо­де польське військо. Військо ве­де Андрій, зрад­ник, син Ук­раїни, син Та­расів.

Я по­чу­ваю в душі, що не­на­вид­жу Андрія й ла­ден вби­ти йо­го. Ко­за­ки нас­ту­па­ють на во­ро­га, б'ються. Лю­де па­да­ють. Кров ллється й те­че течіями, сли­зить по траві. Я ла­ден ста­ти з ко­за­ка­ми й би­тись з во­ро­га­ми. По­чу­ваю, що не­на­вид­жу во­рогів. Але ба­чу ріки чер­во­ної, за­пе­че­ної крові, ба­чу по­ле, вкри­те тру­пом. Мені стає страш­но, ме­не бе­ре жаль. Як був я ма­леньким, я не міг ди­ви­тись на ра­ни, на кров, не міг ди­ви­тись, як ріжуть пти­цю, як во­на заріза­на тріпається на траві.

Я од­вер­таю очі на дру­гий бік, не­на­че зад­ля то­го, щоб не ба­чи­ти тих страш­них подій, по­жежі й крові. І ба­чу, за ли­ма­ном не­на­че десь да­ле­ко-да­ле­ко щось зай­мається. Та яс­на пля­ма на небі здається мені од­лис­ком пе­ре­ду­ма­них страш­них кар­тин. Прис­лу­ха­юсь, - дід Хто­дось, по­ра­ючись, за­тя­гує ти­хо якоїсь пісні, не­на­че ниш­ком про­мов­ляє го­ло­сом. Пісня смут­на-смут­на, як го­ре. Ма­буть, во­на при­га­ду­ва­ла дідові за якісь-то при­го­ди в йо­го сум­но­му житті. Мені тро­хи чуд­но, що ве­се­лий дід співає та­кої смут­ної пісні.

- Діду, а ну­те втніть ве­селішої, бо ця щось ду­же смут­на! - гу­каю я.

- А ти й чуєш? А якої ж тобі? Мо­же, про Са­ву Ча­ло­го? - гу­кає дід.

- А хто ж то був Са­ва Ча­лий? - пи­таю я в діда.

- Був ве­ли­ке ле­да­що. Був ко­зак за­по­ро­жець, та зра­див ко­заків, прис­тав до ля­ха! - гу­кає дід.

- О тряс­ця йо­го ма­тері! - кри­чу я до діда. І я по­чу­ваю, що зне­на­видів то­го зрад­ни­ка, як і Андрія.

- Ото з та­ких-то Ча­лих і ви­хо­дять ті, що най­гірше б'ють. Ад­же ж і той пол­ков­ник, що мені ко­лись ви­бив зу­би ло­ма­кою, був з Ча­лих! - гу­кає дід, бо дід ча­сом різав прав­ду прос­то в вічі.

- Діду Хто­до­сю! он щось го­рить в сте­пу. Чи не скир­ту хліба хто підпа­лив в сте­пу? - кри­чу я до діда.

- Вчишся ти в школі, та, як ба­чу, не­ба­га­то тя­миш, - гу­кає до ме­не дід. - То місяць схо­де.

З чор­но­го сте­пу ви­со­вується здо­ро­вий чер­во­ний місяць, не­на­че зак­ра­дається, щоб заг­ля­ну­ти в ли­ман. От він ви­ко­тив­ся над сте­пом, здо­ро­вий, як діжа, чер­во­ний, як жар. А з ли­ма­ну, з-під чор­ної низької сму­ги бе­ре­га, ви­ко­тив­ся дру­гий, та­кий са­мий. Я за­бав­ля­юсь ни­ми. Сто­ять два місяці, не­на­че па­ра зо­ло­то-чер­во­них коліс. Пос­то­яли вкупі, не­на­че на­го­во­ри­лись, мов які при­ятелі, та й розійшлись, як во­ро­ги: один вго­ру, дру­гий на­низ. Швид­ко поп­лив місяць по небі. Я слідкую за ним очи­ма. Я ба­чу, як він плав­ко, ве­лич­но, на­че лебідь по воді, пли­ве вго­ру та вго­ру. Світ па­лає на вер­хи круч, на вер­хи гір. Го­ри ніби виг­ля­да­ють з тем­ря­ви. Вер­би ста­ло вид­но од вер­ху до ни­зу. Світ освітив всю Дністро­ву до­ли­ну. Тільки чор­на сму­га попід кру­ча­ми в'ється по­над оче­ре­том, як чор­на га­ди­на. От місяць заг­ля­нув в се­ре­ди­ну ли­ма­ну, і од міся­ця до бе­ре­га прос­тяг­лась не­на­че дов­га-дов­га стеж­ка, по­си­ла­на зо­ло­тим піском.

- Діду Хто­до­сю! - кри­чу я до діда.

- А чо­го там звеш? Щоб не за­бу­тись, як ме­не звуть?

- Чи ви ба­чи­те, яка он­деч­ки стеж­ка прос­тяг­лась од міся­ця до бе­ре­га? - гу­каю я до діда.

- По тій стежці ру­сал­ки хо­дять в ліс по горіхи, - гу­кає дід. - Не ду­же ли­шень за­див­ляй­ся на ту стеж­ку.

- Чому так? - пи­таю в діда.

- Бо ру­сал­ки за­ма­нять те­бе в ли­ман на дно до се­бе на ве­че­рю.

- А я їм по морді дам! - жар­тую я.

- Ого! Як ста­но­вий нам да­вав?! Над ру­сал­ка­ми ста­но­вих не­ма: їм доб­ре отам в ли­мані, - гу­кає дід.

- Чи швид­ко вер­нуться заб­род­чи­ки? Я вже їсти хо­чу, - гу­каю я до діда.

- Підожди! бо ри­ба сьогодні ло­виться, не­на­че її ру­сал­ки го­нять в ме­режі, - гу­кає дід.

На ли­мані десь да­ле­ко-да­ле­ко за­ми­готіли зо­лоті хвильки. Ген-ген чорніють якісь темні цят­ки й наб­ли­жа­ються: то ли­бонь пли­вуть на чов­нах заб­род­чи­ки. І справді: од човнів по обид­ва бо­ки роз­хо­дяться все шир­ше та шир­ше смуж­ки, не­на­че зо­лоті шнур­ки. От чов­ни нас­ко­чи­ли на зо­ло­ту стеж­ку. Стеж­ка ніби по­ла­ма­лась колінця­ми, за­ко­ли­ва­лась, за­гой­да­лась, Зо­лоті шнур­ки обп­лу­та­ли її, по­пе­ре­ти­на­ли.

Човни прис­та­ли до бе­ре­га. Я схоп­лю­юсь з місця й біжу до печі, над кру­чу. Ду­хо­та зовсім спа­ла. Свіжість по­тяг­ла з ли­ма­ну. За­пах­ло бе­ре­гом, вогкістю, за­пах­ло мок­рою ро­го­зою, мок­рим оче­ре­том, ло­за­ми, во­дя­ним ба­го­вин­ням.

Рибалки обсіли кру­гом печі, по­том­лені, мокрі. Ро­бо­та бу­ла важ­ка. Ри­ба ло­ви­лась доб­ре. І не про­сять ме­не чи­та­ти «Ка­те­ри­ну» або «Най­мич­ку». За­те ж дід Хто­дось роз­го­во­рив­ся… Роз­ка­зу­вав, як він ще па­руб­ком втік од ли­хо­го па­на, як став на ро­бо­ту в Акер­мані, як один лю­тий пол­ков­ник впіймав йо­го і по­са­див в тюр­му, як вда­рив йо­го по зу­бах па­ли­цею, розмізчив гу­би і ви­щер­бив два зу­би. Я ба­чу ши­ро­кий шрам на дідовій губі, ба­чу йо­го щер­баті зу­би. Роз­ка­зує дід, як він утік з тюр­ми, пе­ревізся за Ду­най в Доб­руд­жу, як жив, біду­вав, ри­бал­чив…

Я слу­хаю йо­го повість, як ціка­ву каз­ку… І скільки тих ка­зок бу­ло не роз­ка­зу­ють заб­род­чи­ки, си­дя­чи ко­ло ка­биці. І з то­го ча­су моя ду­ша ста­ла за діда Хто­до­ся, за на­род. Ме­не не тяг­не вго­ру, не ма­ня­чить пе­ре­до мною сла­ва, ба­гатст­во, панст­во. Мої сим­патії пішли вниз, до діда Хто­до­ся, бо… хто ле­жить на споді, то­му най­гірше дос­тається, то­го усі ду­шать. І як ча­сом бу­ло батько оби­жає заб­род­чиків чи на хар­чах, чи на гро­шах, я не лю­бив в той час рідно­го батька, бо знав, що він ро­бить не по правді.

Рибалки по­ве­че­ря­ли й розійшлись спа­ти по ку­ре­нях. Я ля­гаю спать в здо­ро­во­му ку­хо­варсько­му ку­рені