Зоряний корсар - Бердник Олесь

Офіціантка відійшла. Григір подивився в очі своїй супутниці, радісно усміхнувся.

— Чому ви смієтесь? — здивувалася вона.

— Мені дивно…

— Що?

— Минуло менше години, а здасться — пропливли роки.

— І мені так здається, — прошепотіла вона. — Гарно. Ніколи так не було. Хіба що в дитинстві. Як мати мене пестила.

Григір завмер. Прикрив очі повіками. Знову між ними щось небезпечне, ламке, як кришталь. Дівчина дивиться па нього просто, безпосередньо, ніби на хмаринку в небі. Чому ж він такий тривожний? Чому тягнеться за ним проклятий хвіст?

Офіціантка принесла каву і тістечка.

— Читайте ж ваші вірші, — сказала вона. Він глянув у блакитні очі.

— Що ж вам читати?

— Що хочете.

— Гаразд. Тільки не смійтесь. Форма недосконала. Так собі — ритмічна проза. Мініатюри.

— Ми ж домовилися, Григоре…

— Про космічну вітчизну, — сказав хлопець.

— Що це означає? — здивувалася Галя.

— Невже не розумієте? Ми ж не лише Землею сформовані. Від Землі у нас дуже небагато — прах, матеріал біологічної машини. А розум, чуття, дух сформовані космосом. Зорями, небом, вітром, блискавицею, хмарами, піснями, казкою, що передається з віків…

— Збагнула, — лагідно усміхнулася дівчина. — Це дуже правильно. Та я гадала, що ви в це вкладаєте ще більш втаємничене значення.

— Може, й вкладаю, — загадково мовив хлопець. — Проте заждіть, послухайте…

Ми не діти Землі,

ми посланці небес.

Вже еони минули, як прийшли ми з безмежжя,

сповнені творчої сили.

Свій вогонь віддали

первозданній і дикій планеті.

Скільки мук і страждань,

скільки дивних містерій?!

Меркне спогад про рідну країну,

частокіл лабіринту все вище,

втома павутину плете

з ілюзорних туманних видінь.

Гуллівер розіп’ятий ліліпутськими нитками

на тривимірній сфері планети.

Інколи сняться йому чаруючі сни,

закликають летіти у невимірну глибінь!

І тоді Гуллівер посилає вві сні

міжпланетні ракети,

ніби пташок паперових.

О смішні і наївні видіння!

Прометею! Трусони скелю матерії,

до якої тебе прикував нещадний закон,

громом обізвися до братів — закутих титанів!

Ми ж прийшли — згадайте — з ясного безмежжя.

Ми — його діти!

Чому ж, коли ми забули про велич вітчизни?

Про її неосяжну красу?

Зупиніться, хто юний духом,

хто старий духом, —

зупиніться і згадайте славне минуле

згадайте казкову блакить

свого прекрасного царства,

де народилися ми,

де ми зростали під лагідним поглядом

Великої Матері!

І вставайте!

На світанку вставайте, —

молоді й сильні,

відважні й непохитні!

Умийтеся сонячними променями

і починайте нове життя!

І починайте нове життя у невимірності волі,

бо земне існування твоє, Гуллівер, —

то лише мить сновидіння…

— Дуже цікаво, — сказала дівчина.

— Справді? — зрадів Бова.

— Справді. Але звідки у вас такі ідеї? Роздвоєність людської сутності, прагнення у невимірність…

— О, мені часто сняться химерні сни. — сказав хлопець. — Ніколи не збагнеш, звідки вони, чому?

— Я люблю слухати сни, — замріяно мовила Галя. — Є такі сни, у яких би хотілося жити.

— О ні, — заперечив хлопець. — Я не бажаю жити навіть у найкращих сновидіннях. Я хочу вибирати шлях свідомо, а не бути маріонеткою сну.

— А може, ваша свідомість — теж сон. І ваше вольове рішення — теж марення підсвідомості, — похмуро сказала Галя.

— Ну, це вже щось зловісне, — засміявся хлопець.

— Не стану сперечатись, а то ви втечете од мене. Краще прочитайте ще що-небудь. Мені дуже до вподоби, як ви читаєте.

Григір полегшено зітхнув.

— Тоді ще послухайте жартівливу мініатюру. Про ребро.

— Про яке ребро?

— Адамове ребро. Ось послухайте…

Господи, колись з ребра Адама Єву ти створив.

Яка нікчемна втрата для Адама. Зате який

здобуток! Яблуко пізнання Добра і Зла, любов

одвічна, глибини мук і втіх!

Господи, молюсь до тебе щиро — візьми у

мене дванадцять ребер, створи дванадцять Єв.

Нехай вони мені дадуть дванадцять яблук

із саду полум’яного Пізнання.

Прийди, прийди, о господи, бери у мене

ребра! Без них я обійдуся, але без Єв — нізащо!

Галя сміялася.

— Не стане у вас ребер — ніяка Єва не допоможе. Будете повзати, як медуза.

— Та це ж символічно, — захищався Григір.

— Тим більше. Символи повинні бути точні. Якщо вже в кого й береться ребро, тобто плоть, то це в жінки.

— Ого! Ви суворий критик.

— Та ні. Просто я не полюбляю сумнівних жартів.

— А мені здається, що без жартів взагалі жити неможливо. Можна збожеволіти.

— Не знаю як кому, а мені рідко який жарт подобається.

— Чому?

— Жартом найчастіше люди прикривають своє безсилля і трагедію. Життя трагічне. Трагічне в своїй основі, а вони сміються.

— Я не зовсім розумію вас, Галю, — тихо сказав Григір, торкаючись пальцями її руки. — Ви така прекрасна…

— Не треба, Григоре, — різко сказала вона. — Пробачте… але не треба так. Краще прочитайте мені ще що-небудь. Але не жартівливе.

— Добре, — сумно мовив Григір. — Прочитаю. Про рибалку.

Усі рибалки ловлять рибу вдень.

А мій товариш — ні.

Дивак: як тільки зорі спалахнуть у небі,

він вудлище бере і поспішає до озера.

Зірки вгорі. Зірки внизу.

Йому здається, що він пливе у вогняному безмірі.

Вітрила верб шумлять тривожно, несуть,

несуть незримий човник удалечінь.

Він закидає вудку. На ній немає гачка і черв’яка,

лиш слово чарівне рибалка промовляє, нанизує на

волосінь прозору.

Минає ніч. Рибалка терпляче сидить над океаном зоряним.

Чого чекає він? Кого?

Пливе світанок, зорі бліднуть, ховаються в блакиті

ясній. Рибалка згортає волосінь на вудку,

задумливо вертається додому.

Надвечір знову — безнадійний лов.

А може, все-таки почепиться хто-небудь на чарівне слово?

А може…

Сидить рибалка, пливе над зоряними прірвами.

Вітрила верб шумлять тривожно…

— Гарно, — сказала Галя. — І правда.

— Що правда? — Не зрозумів Григір.

— Безнадійний лов. Нічого не почепиться на волосінь рибалки. Даремно люди ждуть. Хіба що риба сама захоче.

— Яка риба? — здивувався хлопець.

— Бог, — просто мовила дівчина.

— Ви серйозно? — отетеріло запитав Григір.

— А чому б і ні?

— Ніколи не думав… що моя мініатюра збудить такі думки.

— Такі думки може збудити будь-який образ, — сказала Галя. — Навіть черв’як. Пам’ятаєте: "я червь, я бог"?

— Державін! Тільки ж ви…

— Що я?

— Невже вірите?

— Не те слово — "віра". У банальному розумінні у мене віри нема, в глибинному — є. Може, це не віра, а інтуїтивне знання.

— Я вражений.

— Тоді що ж? — насмішкувато запитала Галя. — Наші дороги розходяться? Чи, може, ви почнете мене перевиховувати? Приносити популярні атеїстичні книжечки? Водити в кіно?

— Галю!..

— Не будете? Тоді добре. Не бійтеся — я не сектантка. Не люблю лицемірних, забобонних зборищ, де в ім’я бога промовляється стільки хвали і куриться фіміам. Він уже давно б помер від нудьги й жаху. Мій бог схожий на вашу чарівну рибу, його не спіймаєш на гачок молитви або черв’як лестощів.

— Який же він? — обережно запитав Григір, ще не знаючи, який тон обрати в розмові з Галею.

— Не знаю. Він прекрасний — це я твердо знаю, вірю. Він герой і лицар. Він мовчазний і громовий. Він жалісливий і грізний. Він всесильний і незримий. Він скрізь і ніде…

— Це просто опоетизована людина, — сказав хлопець. — Ви створили в своєму серці ідеал. І поклоняєтесь йому…

— Може, й так. А може, й ні.

— Дивно… Як же тоді ваш скепсис?

— Який?

— А до людей. У людях безліч поганого — це правда. Але ж причина світу, отже, і всього, що в ньому, — бог? З скульптора питають за нікчемну статую, з шевця — за зіпсовані чоботи.

— А з бога — за потворний світ? — насмішкувато запитала Галя.

— Атож.

— Бог не має ніякого відношення до світу.

— Як так?

— А так. Ви ж освічена людина. Невже всесильний став би займатися творенням обмежених світів? Якихось кульок, планет та сонць, а тим більше мікроскопічних мурашок, які називаються людьми?

— Я вивчав десятки різних релігійних та філософських течій Сходу й Заходу. Більшість апологетів стверджують, що світ породжено волею творця, Логоса…

— Може, й так, — байдуже згодилася Галя, допиваючи каву. — Всякий бракороб — творець. На своєму рівні. Але до чого тут бог? Я в це поняття вкладаю своє, заповітне. Його не можна передати. Що мені до того, як про це казали ті чи інші мудреці? Я сприймаю Сонце таким, як воно є, а не таким, як його описують астрономи.

— Звідки це у вас, Галю?

— Що?

— Таке мислення?

— Погане чи хороше?

— Не знаю. Не можу так сказати. Тривожне, хвилююче. Мені здається, ніби ви жартуєте. Втім, ні. В очах ваших гнів. І ясність. Не доберу, не збагну. Такі думки, як у вас, з’являються тоді, коли людина переживе глибоку драму. Горе викрешує іскри нового розуміння. Але містика…

— Я не містик! — махнувши крилами вій, заперечила дівчина. — Медику майже неможливо бути містиком. Кожного дня фізіологія, нутрощі. Треба любити приховану суть, щоб не зненавидіти фізичну людину. Знаєте що, Григоре? Давайте облишимо цю тему… Може, колись. Добре?

— Добре, — непевно сказав Григір. — Але ви обіцяли прочитати.

— Про любов, — усміхнулася Галя. — Ходімо звідси. Підемо по вулиці Зоологічній. Там затишно, і я спробую згадати…

Григір розрахувався з офіціанткою. Вони вийшли під крони весняних дерев. Хлопець ішов задумливий, збентежений. Галя інколи скоса поглядала на нього. Почало припікати, парило. Вони зняли плащі. Мимо мчали машини, з-під коліс бризкала ріденька грязь.

— Ну що ж, почну, — сказала дівчина. — Тільки не перебивайте. Добре?

— Добре, Галю.

— Любов, — повільно проказала Галя, ніби смакуючи це слово, ніби прислухаючись до його звучання. — Любов…

Хто ти, Любове? Що ти, Любове?

Спалах чуття? Чи дарунок таланту?

Тіла жага чи божественне слово?

Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом?

Що ти, Любове? Падіння в безодню?

Чи ейфоричний хвилюючий трунок?

Хижої пристрасті паща голодна

Чи розцяцьковані квітами труни?

Котиться вир, і нема йому впину,

В ньому зливаються атоми, люди —

Драми, гротески, комедії, кпини:

Є, і було, і триває, і буде!

Грізна любов, найніжніше кохання,

Шепіт несміливий, слово шалене —

Все поспіша на олтар сподівання —

В пащу неситу, в пащу вогненну.

Де розуміння? Де ти, критерій?

Логіка мовчки навколішки стала.

Істини мати. Вершина містерій.

Ясна і темна. Мінлива і стала.

Гинуть світи. І спалахують зорі

В нових галактик вселенському громі,

Кроноси юні в інших просторах

Інші будують Любові хороми.

Хай у безмежжя пливуть одиноко

Скелі, мов свідки космічної драми.

Єви в едемах ідуть ясноокі

І обнімають коханих Адамів.

Будуть і яблука, будуть і змії,

Будуть єгови, будуть падіння,

Каїна заздрість, Авеля мрії

Чорні і світлі пустять пагіння.

Крізь революції, царства, поеми

Підуть потомки Адама до неба,

Щоб написати нові проеми

І в епілозі розгадувать ребус —

Ребус кохання… Що ж ти, Любове?

Іскра прадавнього змія Аканти?

Темна мара чи божественне слово?

Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом?

— Дивно, — сказав Григір.

— Що?

— Ви несхожі па сучасних дівчат.

— Чому?

— Вони не задумуються над такими проблемами.