Серед темної ночі - Грінченко Борис

Нанявся до одного багатого пана, а в нього табунщик Артем Гайда. А ви знаєте, що воно там табунщик? Чорт, а не чоловік! Як вирветься у широкий степ з орканом у руках, дак він там орел! Скаженого коня-неука піймав, сів на його, стиснув коліньми — ех! аж степ гуде! Кінь б'є і передом і задом, та де йому скинуть Артема! З скаженого — овечкою стане! А вже нічия чужа коняка не стрівайся з Артемом у степу — його буде. І було в нас товариство добре: шестеро нас, та такі!.. Одного разу тридцятеро коней вивели, за одну ніч за двісті верстов перекинули, продали і в обід другого дня дома були.

— Ну, та невже? — почулися здивовані голоси.— Та як же це ви зробили?

— Уже знали — як!.. Ех, отам справа! Там коновод не злодіячка — такий, що перед поліцією труситься, як от ми, клапоухі азінуси. Там він нікого не боїться, а його всі бояться! Вийдемо на ярмарок — гуляй душа без кунтуша! Морем коло нас горілка, танці, музики біля ятки на майдані, а люди збираються!.. А дівчата задивляються!.. Ах, сто чортів!.. А ми гуляємо, гопака витинаємо, до дівчат залицяємось, та величаємось, та хвалимось — як коней перемкнули та які були коні...

— Ну, це вже брехня! — перепинив Кучма.— Тобто стали розказувать, де коні брали? Та зараз би й вас самих забрали.

— Суса тупорилого у хвіст поцілували б, а нас не забрали б! Там не на нас, а від нас страх був. Там на всю округу звісно, хто такий Артем Гайда, а його зроду ніхто не займе, люди шапки йому скидають, бо бояться. А пан аж просить: "Оставайся в мене, Артеме, жити!" Бо пан знає, що як у його свій коновод житиме, дак цілі будуть коні свої, а до чужих йому байдуже.

— От там жисть! — скрикнув Роман.

— Вольне, веселе життя!.. Коли, бувало, й нападуть на нас, дак ми знали, як обороняться... Раз як застукали нас в очеретах! Два дні оборонялись... рушниця добра в Артема була і пістолетики в мене... Вони до нас посунуться, а ми — бах! Вони й заховаються, бо кулька не дулька: як уразить, то заболить. А на третій день умкнули од їх, ще й з кіньми... Го-го-го! Аж степ застогнав, як у копита вдарили!.. Гей! Сто чортів!..

І він знову гримнув кулаком по столу. Стан йому випростався, вся його кудлата велика постать дивно відмінилась під впливом згадок про минуле, дикою степовою силою справді повіяло від неї. І обличчя в сього п'яниці й злодія мов осяяв якийсь світ, очі йому заблищали дивним блеском...

Всі гляділи на його зачудовані. Роман увесь час слухав, втупивши в нього свої палкі очі, боячися словечко згубити. І як ударив по столу здоровенний Патроклів кулак, парубок ураз так і кинувся й скрикнув:

— А що ж, справді? Разлі ж і ми не люди? Разлі ж уже как ми, дак і не зумієм нічого зробить? Да я вам таку штуку вшкварю, шо на всю губерню бахну, а в карманах аж засмійоться!.. Хочете? Завтра в Диблі і п'ятеро коней возьмемо.

— Ну, ну, ти не очень заривайся! — промовив Ярош неприхильне.— Знаєм уже, как там брать...

— А я вам кажу, що возьмемо! Слухайте. Коло мого двора живе сусєд Струк. А в його на шпилі клуня. І так вона стоїть, що з усього села її видно. Ну, я запалю клуню, народ побіжить на пужар, а ви тим часом виведете коні.

На хвилину всі стихли, а тоді враз "ура!" зарепетували Патрокл, Кучма й Лукаш.

— Тихше! Цитьте! З улиці почують! — припиняв Ярош.

— Дарма! Чорт їх бери! Нехай чують! — не вгавав Патрокл.— Романе! Братику! Амікус любезний, дай я тебе поцілую!

І його величезні лапи обхопили Романа, а щетиняста пика притислася до парубкового обличчя.

— Випиймо ж!.. Випиймо ж іще!.. І він пив сам, наливав Романові.

— От так молодець!.. Це понімаю!.. Щоб наша слава не пропадала!.. А, прокляті дерії! — репетував уже зовсім п'яний Патрокл.— Ви раді б нас у ложці води втопить, бо ми злодії, а ви чесні! Брешете! Самі ви злодії, усе по закону крадете. А ми не злодії... Треба їсти — приходимо й беремо!.. Так, беремо!.. І воюємось з вами!.. Ви нас убиваєте, а ми з вами воюємось!.. Хто подужає, той і прав. Homo homini lupus est. А хто воює, той — герой! А ви чорт зна що, мужлаї!.. А я — Патрокл Хвигуровський... Патрокл — герой. Хвигура — образець...

І його п'яна голова вже схилялася на стіл.

IV

Роман хоч і ліг звечора п'яний, але хазяї, клопочучись під вікном, збудили його дуже рано. Ледве прокинувся, згадав про вчорашній свій замір, і думка про це нове діло вже не дала йому спати. Йому не лежалося. Він схопився, одягся... В цю мить почув, що хтось береться за двері і хоче до нього ввійти. Двері відчинилися.

— Левантина!..

— Романочку! Братику! Не займай мене!.. Дай мені відпочити!.. Я від хазяїна втекла... Усю ніч блукала... Не займай мене... Забожись, що не займеш!..

— Ну, та шо ти! Та хрест меня побей, коли я що-небудь!..— забожився швидше Роман, ізрадівши.— Іди та лягай спать! А, бідняга!..

Його маленька світличка перебита була в кінці, і за тією лересічкою шальовочною він спав. Туди він і повів Левантину. Вона впала на ліжко і зараз же заснула. Він постояв, подивився на неї, усміхнувся, тоді зачинив за нею двері в світлицю і пішов з дому, замкнувши кватирю.

Ішов вулицею такий задоволений та радий. Сама прибігла! Ну, нехай виспиться,— однак вона його рук не мине. Та тепер йому й не до неї. Адже він учора забожився, що сьогодні підуть у Диблі. Треба вмовитись, щоб хлопці були готові.

Він пішов до Яроша, але того не було дома. Не знала й жінка, куди пішов. Роман зазирнув до чайної,— і там його не знайшов. І де він у чорта подівся?

Роман пішов блукати по городу по всяких закутках, де міг зустріти Яроша. Ніхто ніде його не бачив...

А Левантина тим часом спала. Спала довго, до пізнього обіду. Щось її нарешті збудило. Розплющила очі, глянула на хату і спершу не могла зрозуміти, де вона. Чи се ще ніч? У маленькій комірчині темно. Ні, он крізь не зовсім прихилені двері видко щілину світу. Чи це їй сниться? Ба ні, за дверима щось гомонить... Романів голос... Відразу згадала все.

— Яв тебе два раза бил, усюди шукал,— казав комусь Роман.

— Ходил до Хведорченка, щоб за свидетеля бил,— одповів хтось невідомий.

— Да, я й забул... Ну, а в Диблі хлопці готові? Диблі? Левантинине село?

— А ти таки думаєш? — питався незнайомий голос.— А єслі не пощастить?

— Ще й как пощастить! — одказав Роман і почав упевняти свого гостя: розказував усе, як треба зробити, доводив...

Спершу Левантина мало що розуміла. Але дедалі все виразніше й зрозуміліше виявлялося їй те діло, що мало статися...

— Я вас бросю в ярку,— сказав нарешті Роман.— Как запалю, то ви немножко посидіть, пока народ зґвалтується та побіжить на пужар. Тогда вже й ви... Найлучче беріть у третій хаті скраю злєва,— Панас Гаман,— у його ха-ароших коней троє. От трьом і бу-деть робота. А сколько всех нас будеть?

— 3 тобою шестеро.

— Харашо. Дак двом приказать, щоб селі аж возлі млина. Знаєш? Там саме возлі млина у Середенка коні — велика хата, а возлі неї тополя... Усе люди й сторожі будуть на пужарі, то вам воля будеть!

— Смотри, сам не попадись! — перестерігав гість.— Тепер вони знають, хто в їх коні брал, то будуть на тебе засідать.

— Чортового батька попадуть меня! — відказав Роман.— Я знаю, куди тікать... Ат, чорт! — схаменувся він.

— Чого ти?

— Та я й забил, шо ми не самі в хаті.

Він підійшов до дверей і зазирнув у щілину.

— Нє, спить.

— А хто там?

— Дєвка одна.

— Туди к чорту! Чого ж ти не сказал? От роззява! Усєм би ти мастак бил, єслі б только не так панькався з бабами. Ну шо, єслі послишала?

— Нє, так спить, шо не послишить.

— Ходьом у сені, чи що.

Вони вийшли і розмовляли довгенько ще в сінях. Тоді Роман вернувсь у хату, мабуть, по шапку, і кудись удвох пішли.

А Левантина чула вже досить, щоб зрозуміти все... Тепер вона знала, чим зробився Роман і хто брав у їх на селі коні... Коновод!.. Злодій!..

Боже єдиний! За що ти так караєш її? Покарав коханням, покарав і коханим!..

Злодія покохала!..

Тяжким болем проймало їй душу, розривало серце. Мало вона зазнала, дак ще це!..

Зірвалася з ліжка: тікати! Тікати звідси!

Побігла до дверей, торкнулася до них,— двері були замкнені. Кинулася до вікна,— воно не відчинялося.

Вона сиділа як у тюрмі.

Вона ж мусить тікати відсіля швидше, швидше. Мусить бігти в своє село, перестерегти Струка, перестерегти людей, щоб береглися, щоб запобігли лихові. Вона повинна сказати... Що сказати?

Що Роман — злодій, палій! І його візьмуть до тюрми, судитимуть, може, й на Сибір зашлють... І вона пошле його на Сибір?

Ця думка відібрала в неї враз усю ту силу, що була прокинулась. Знеможена відразу, сіла і схилилась на стіл.

Не вважаючи на все, що було, у неї в серці завсігди жевріла іскра кохання до Романа, і останніми днями ця іскра розгоралася все більше й більше. Еге, вона тепер так добре, так виразно почувала, що вона його кохає, що вона ніколи не покидала його кохати. І вона пошле на Сибір того, кого кохає! Того, кого кохає? Ні! Вона кохала Романа, хоч і грішного проти неї, але чесного парубка, а не коновода, не злодія, не палія! А тепер вона вже його не...

Але ж ні! Вона його любить, любить такого, як він есть, і не може вирвати, викинути з себе того.

Любить! А нащо ж вона його любить, що з тієї любові буде? Хіба він буде їй дружиною? Хіба вона піде за злодія, за палія? Що ж їй робити? Що?

Ухопилася за голову руками. Голова палала, розскакувалась од думок, але не давала поради.

А може... були всякі грішники та й каялись... Чому ж би Роман не міг покаятись і знову чесним зробитись?

Вона його прохатиме, благатиме, вона йому руки цілуватиме, аби тільки він не робив того, не йшов туди, покинув своїх товаришів... Вона благатиме його доти, аж поки він послухається її, покине все, і тоді вони будуть знову щасливі...

А як же не послухається?

І щось починало їй казати, що даремна її надія, що не має вона такої сили, щоб вирвати Романа з того багна, в якому він опинився. Вона силкувалася задавити цей голос, та не могла...

Чи послухається, чи ні, а вона його благатиме. Коли не поможе, тоді — дійся воля божа! Вона вже нічого не здоліє тут зробити.

Як то? То він тоді піде підпалить село, обкрадатимуть людей? І вона те знатиме і нічим не перешкодить тому, не оборонить людей? Та хіба ж тоді не впаде й на неї той гріх? Люди кидаються в полум'я, рятуючи людей, а вона не обрятує їх, хоч їй в полум'я не треба кидатись, а тільки побігти в Диблі й сказати...

Гріх страшенний, непрощенний гріх — задля свого кохання попустити занапащати людей.