Формула Сонця - Руденко Микола
А тут місця безлюдні, скапуститься псина сердешна. Бач, симпатяга який!.. Ну, раз ваше, то, будь ласка, беріть.
— Не знічев'я, а так треба. Ото прив'яжіть там, де воно було. Бо
пограєтесь, та й випустите, а воно знов прибіжить. Я вже прив'язувала,
але тут вештаються всякі...
При цих словах Василеве обличчя налилось кров'ю, але він умів ховати свою розгніваність.
— То ви хочете, щоб воно з голоду загинуло?
— Може, здохне. А може, звірина яка поласує. Сучка наша аж п'яте
ро привела.
Дівчина навіть не догадувалася, що її незворушна мова здатна когось обурити. Те, про що вона казала, здавалося їй цілком природним.
Василь мовчки відвернувся, не глянув більше на дівчину, і ми пішли своєю дорогою.
— Ви ж не випускайте! — крикнула вона навздогінці.
— Кам'яне серце в неї, — якось гірко, з неприхованим смутком,
зауважив Василь, коли ми вже поверталися додому.
Більше ми про неї не згадували. Згадали вже після війни, коли застали її на садибі лісника Макара в ролі самоправної господині. Під час окупації народила двох дітей — Ганнусю та Якова. Макара німці повісили, бо виявилося, що він потай допомагав партизанам. Справжнього її імені хуторяни мовби й не знали — залишилася вона Макарихою.
Лісникового весілля вже я не застала — в інституті вчилася, жила в гуртожитку. Отож я й не помітила, коли саме в нашому хуторці з'явилася недобра господиня рудого Кудлая, якого ми з Василем від голодної смерті врятували.
Макара повісили там, де тепер трансформаторна будка стоїть. Кажуть, молода Макариха з двома дітками на руках кидалася на німців, мов розлючена вовчиця, зубами ладна була ворогів шматувати і такі прокльони виголошувала, що її також ледве не пристрелили. Лаяла вона німців простовіч, аж доки їх наші не вигнали. Вийде, було, на подвір'я, стане біля воріт і "хрестить" кожного такими матюками, яких і мужики ніколи не чули. Довго їй потім ота відвага свавільна була захистом від розплати за недобрі вчинки. Комусь іншому хуторяни нізащо б їх не пробачили, а Макарисі, бач, миналося.
Вчилась я в медичному, всі вільні вечори просиджувала в академічній бібліотеці. Серед іншого студіювала також філософію.
Василь, як і раніше, листувався з дядьком. Дядько, привозячи мені в гуртожиток сало та картоплю, прихоплював і ці листи. Майже в кожному з них Василь запитував про мене. Тоді я й сама наважилась йому написати. Так почалося наше листування, яке увірвала тільки війна.
Ні, я не писала Василеві про свої почуття, та мої потаємні мрії поміж рядків читалися. Василь зберіг ці листи. Те, що я найбільше ховала, проступає на кожній сторінці. А його листи справді були стримані. Вони також збереглися.
Я писала Василеві:
"У нас так гарно цвітуть каштани! Ви обіцяли приїхати на їхнє цвітіння, але де ж Ви?.. Хоч розкажіть, як Ви там живете, Василю Микитовичу! А може, все ж таки приїдете?"
Василь цієї весни не приїхав. А наступне цвітіння каштанів у Києві зустрічали німці.
IV. ДЯДЬКОВА "ХВОРОБА"
Та перш ніж перейти до розповіді про події воєнних років, мушу хоч побіжно розказати про дядькову "хворобу". Було це, здається, у травні 1941 року. Приїхавши до дядька на вихідний, я застала його дуже схвильованим. Він ходив по хаті, розмахував газетою і, показуючи на портрет людини з типовим селянським обличчям, вигукував:
— Ось він, бачите?.. Всі, брат, наполеони, скільки їх було, нігтя його не варті!
Я взяла газету, перебігла очима нарис про якогось завідувача хати-лабораторії, але нічого незвичайного там не побачила. Минулого року семенівська хата-лабораторія зібрала на двох гектарах рекордний врожай пшениці. Тоді багато писали про рекорди, ми звикли до цього, а тут взагалі якась мізерія — всього на два гектари! Я не розуміла дядькових захоплень.
— Як? — обурювався він, жмакаючи в кулаці сиву бороду. — Сто
одинадцять центнерів з га!* Такого люди зроду-віку не бачили.
Тітка Параска вивела мене на подвір'я, занепокоєно сказала:
— Хворий він. Як побачив оту газету, відразу ж памороки йому
забило. Цілу ніч уві сні кидався.
У хворобу я не повірила і сказала про це тітці. Не могла второпати, що його так схвилювало. Дядькові були властиві такі несподівані повороти думки, що спершу слід, мабуть, перечекати збудження, вислухати його, а тоді вже щось висновувати.
Найперше, що я встановила, — особу рекордсмена. Це був не хтось інший, а Карпо Трохимович Осадчий — той самий друг дядька Сашка який бачив у пшеничному зерні Святу Трійцю. Вони, виявляється, вже давно дружили — іще з часів доколгоспних. І Осадчий бував на плантаціях дядькових, і дядько Сашко також їздив до Семенівки. Та ось, бач, місяців десять не поспілкувалися — і отаке диво Карпо Трохимович вчинив!
Пригадую, ми тоді пробалакали з дядьком мало не до ранку. Спершу сиділи під яблунею, що п'янила мене пахощами цвітіння, потім перейшли до грубки, яка стояла під високою грушею. Влітку, щоб не топити піч, тітка Параска куховарила на цій грубці. Над нею був споруджений дашок, під яким можна сховатися від дощу. Саме почало накрапати. Ми сиділи біля пригаслого жару, що залишився в грубці. Тітка Параска, трохи заспокоївшись, вклалася спати.
Дядько Сашко пояснював:
— Ну, що ти, брат? Ти ж у мене розумненька... Тут вивіряються
можливості злаків. Уявляєш, Сонечко?.. Це ж у десять разів більше, ніж
наш середній врожай. Ану, брат, уяви: замість однієї паляниці — десять!
Довго він говорив про любов до землі та про те, що без такої любові люди не лише хліба не матимуть, а взагалі перестануть людьми бути. Як можна любити народ, Батьківщину, коли ти землі не любиш? Тоді вже ти не людина, а колос порожній...
— Ось побачиш, Соню, це сам Христос прийшов. Я не Карпа так
називаю — Христос тільки ногу на його ділянку поставив. Отже, він уже
на землі, це ясно.
Відтак дядько почав пояснювати, що олександрійські гностики, які брали участь у створенні Євангелій, бачили другий прихід Христа саме з тому, що на землі буде багато пшениці.
— Карпів рекорд — це тільки натяк. Ще багато лиха на людей впаде:
і війни, й нестатки, і голод. А десь наприкінці століття Христове воїнство
переможе. І це вже навіки.
Я наважилася запитати:
— Ну, а такий Христос... Що не в зернині живе, а по землі ходить...
Христос як Боголюдина — він був?
*Такий урожай справді був. Див. БСЄ, т.35, с. 373 (Примітка автора).
— Я так про це думаю. Був Ісус — великий проповідник, якого справді
Бог на землю послав... Ну, словом, так, як про це в Євангеліях написано...
Був, Соню, був... А тому, що він себе в хлібі бачив... Пригадуєш: ви плоть
мою їсте... Творці Євангелій усю гностичну символіку на його живий образ
наклали... То є небесна містерія, Сонечко. Свята містерія.
Вранці дядько Сашко сів на велосипеда й поїхав до Семенівки. А коли я наступного разу до нього завітала, в хаті сидів той самий чоловік, чий портрет я в "Правдє" бачила. Йому було близько п'ятдесяти. Сиві козацькі вуса поруділи від тютюну, який Карпо Трохимович не курив, а нюхав, набиваючи цим зіллям широкі ніздрі так, як хтось інший набиває люльку.
Либонь, я не зумію повною мірою передати враження, яке справила на мене ця людина. Якщо мовити двома словами, то це виглядатиме так: мудре здоров'я. То було здоров'я тіла і душі, яке властиве тим людям, котрі твердо знають, для чого вони живуть на світі. Неквапливі рухи, статечна хода, сократівська посмішка. Слова вимовляються якось навпомацки — так, щоб одразу ж відчути, чи ти здатний сприйняти мовлене.
Якщо ж ти зайнятий іншими думками, тебе, звісно, не засудять (кожному своє!), але й слів на тебе витрачати не варто.
Та якби дядько Сашко не був тим співбесідником, котрий уміє слухати й шанувати сказане, Карпо Трохимович до нього б не заїхав. А то, бач, їздив до якогось професора в Київ, а на зворотному шляху завернув до нашого хуторця.
Карпо Трохимович походив із тих культурних господарів, яких іще до революції земські власті відзначали нагородами. Щоправда, був він тоді молодий, але його батько, Трохим Осадчий, своїми врожаями прославився на всю губернію. Імперіалістична війна, громадянська — все це не дозволило синові здобути вищу освіту. Проте він, як і дядько Сашко, зумів самотужки надолужити втрачене. Почувалося, що Осадчий досить вільно орієнтується у світовій історії та філософії.
Карпо Трохимович одним із перших заснував хату-лабораторію. Було всякого — що там казати? Часом не дуже прислухалися до його порад. І все ж Осадчий з року в рік робив свою справу.
З того, про що розмовляли дядько Сашко й Осадчий, я зрозуміла таке. Поле — це живий організм. А живий організм — це не річ, не об'єкт, це — процес. То вже моя мова, лікарська. Так скаже про наш організм кожен лікар, кожен біолог. І ось диво: Осадчий так само говорив про землю! Як і наш організм, поле сьогодні зовсім не те, яким було вчора — воно обмінюється з рослинами, з хмарами, з Сонцем. І з людьми, звичайно. Все в ньому тече: одне вмирає, інше народжується. Що відмерло, що народилось? Не знаючи цього, не можна бути справжнім хліборобом...
Таке ставлення до землі мене глибоко вразило.
— Земля трудиться, виробляє, — пояснював Карпо Трохимович. — Те, що трудиться... Як його мертвим назвати?
— А верстат? — запитував дядько Сашко. — Або локомобіль. Вони ж бо теж трудяться.
Напевне, дядько запитував лише для того, щоб гість повніше висловив свої погляди. Так я зрозуміла його запитання.
— Трудиться не верстат, а людина біля верстата. А земля... Ні, з машиною її порівнювати не можна. Земля й без нас родить. Хай не так, як ми хочемо, але ж родить. А локомобіль... Без людини він мертвий.
Осадчий заговорив про те, як виникають пустелі: їх створює людина. Жодна жива істота не здатна діяти на змертвіння землі. Жодна, окрім людини. А чому? Тому, що людина навчилася відбирати в неї енерґію. Здебільшого вона робить це дуже нерозумно. Скажімо, як виникла Сахара? Єгипетські фараони зганяли людей із усієї Африки, щоб споруджувати велетенські піраміди. Сотні тисяч рабів упродовж тисячоліть служили єдиній справі: вони мусили своїм кривавим трудом звеличувати мертвих Синів Сонця. Ну що ж, величні споруди стоять і досі, а земля... Вона помирала разом з фараонами. І ось, бач, померла...
Відбувається непомітне для людського ока перенесення енерґії від землі до споруд.
