Усмішки, гуморески, фейлетони - Вишня Остап

Отож я й удаюся до вас, Вельзевуле Люциперовичу, вас вони напевно побоюються; бо хоч вони й зухвалі, хоч вони й жорстоко розправляються з живою природою, — насправді вони, ще раз це кажу, — боягузи, і, залишаючись на самоті, за зачиненими віконницями, вони, напевно, дивлячись у куток, де були колись ікони, тяжко зітхають, говорять пошепки: "Прости мене, господи, грішного", бо дуже бояться страшного суду, а значить, і пекла!

Що вони, питаєте, роблять? Ось що!

1. Ріка Уди від передмістя Харкова аж до ріки Дінця, куди вона впливає біля села Бсхар Чугуївського району, була споконвічним нерестилищем коропів. Тепер у районах сіл Жихара, Безлюдівки, Васищевого, Борової, Червоної Поляни і Тернової ріка Уди мертва. З 1947 року Харківський коксохімічний завод (Основа біля Харкова), хутрова фабрика та шерстемийка (Нова Баварія) систематично отруюють її промисловими відходами… Адміністрацію коксохімічного заводу за це вже було оштрафовано, — так вона "передбачила" у своєму кошторисі витрати на штрафи за отруєння річки.

2. Куп'янський цукрозавод (Харківщина) отруйні свої води спускає в ріку Оскіл біля мосту Куп'янськЗаоскілля. Нижче Куп'янська в Осколі риба гине.

3. Слов'янський та Рубіжанський заводи "Донсода" ось уже десять років отруюють ріку Донець у Донбасі. Особливої шкоди завдає спуск у Донець так званого "Білого моря" — величезного резервуара отруйних вод цих заводів. Спускають це "море" щовесни, якраз тоді, коли риба починає іти проти води на нерест. Частина риби гине в отруєній воді, а частина повертає назад, тікаючи від видимої загибелі, і хтозна, чи нереститься вона взагалі.

Ми навели приклади (та й то частково), як нищать рибу на Харківщині та в Донбасі.

А хіба це робиться тільки там?

Ми вже писали про Чернігівщину…

А хіба ми не бачили, їдучи автотрасою Київ — Полтава, як мочать коноплі в річці Хорол, якраз біля мосту через чудесну річку, що кишіла колись і рибою, і раками. Особливо раками. А тепер ви побачите там рака?

* * *

На Україні дуже багато будується нових фабрик та заводів. Запроектовано на найближчі дватри роки збудувати три цукрозаводи на Харківщині. Один з водяною базою на річці Дінці, другий — на річці Орілька, третій — з базою на річці Бурлук, що тече в Дінець.

Так ви гадаєте, що проектувальники з Головцукру перед бачили у своїх проектах водяне господарство — ставки — для кожного заводу? Де там? І Спускатимуть відходи в річки! Держись, рибко!

А rope-проектувальники, дивись, іще й премію за проекти дістануть, замість того щоб за такі проекти принаймні дискваліфікувати їх на кілька років!

* * *

Не каються, не припиняють іродові душі браконьєри своєї шкідницької роботи!

13 червня 1956 року зайшло з російських лісів на територію Недригайлівського району Сумської області три лосі. Першим їх побачив голова колгоспу ім. Петровського Зіненко Іван Семенович, що проїздив на мотоциклі.

— Звірі! Аряря! — скомандував Зіненко.

Четверо колгоспників він посадив верхи на коней, восьмеро ще до них приєдналося, — і почалося:

— Галалала! Аряряря! Лови! Бий!

Усі три лосі були загнані й задушені. Ну, поштрафували браконьєрів, та хіба в цім справа?!

Під охороною закону лосі в РРФСР дуже за останні часи розплодилися і почали вже переходити на територію УРСР.

Так замість того, щоб привітати таких рідкісних і дорогих гостей, сумчани — за кілки та "аряряря!".

І хто? Голова колгоспу, що повинен бути прикладом для інших і в справі охорони природи!

Дуже вже розперезалися браконьєри, винищувачі природи. Вони вже до того знахабніли, що не бояться ні законів, ні громадського суду.

"Побалакай, попе, з медом! — думають собі.— А ми будемо своєї!"

Такіто діла, Вельзевуле Люциперовичу! Скандальні, як бачите, діла! Я вас дуже прошу, налякайте ви наших браконьєрів та винищувачів природи! Мобілізуйте всю нечисту силу: водяників, лісовиків, відьом, русалок; браконьєри — боягузи, нечистої сили вони злякаються.

АЛЕ НЕ В ТЕЩІ СПРАВА…

У голови колгоспу імені 30річчя Жовтня товариша Свистуна теща живе в місті Горькому.

Від Сокальського району Львівської області, де під голубим під карпатським небом живе собі та поживає колгосп імені 30річчя Жовтня, до міста Горького, що розташувався на берегах многоводної матушки Волги та повноводної красуні Оки, всього тільки якихось там дві тисячі кілометрів з гаком. Це — як туди тільки! А як і туди і сюди, — то кілометрів тих набіжить уже чотири тисячі з гаком.

Так ота сама головина Свистунова теща, що проживає у місті Горькому, взяла та й учинила одного разу пироги.

Трапилася ця кулінарна подія у грудні 1955 року.

Учинила, значить, теща пироги, вони зійшли та так запахли, що аж у Сокальському районі аромат од них пішов.

Дружина голови колгоспу товариша Свистуна потягла носом і аж руками об поли вдарила:

— Ой! Мамині пироги пахнуть! їй же богу, мамині! Принюхайся, чоловіче! — звернулася вона до свого законного мужа.

— Пах приємний! — погодився товариш Свистун.

— Ні в кого у світі так пироги не пахнуть, як у моєї мами, — вихвалялася головина дружина.

— Нічого не скажеш: аромат! — погодився товариш Свистун.

— А ти ж іще їх і не куштував! — почала спокушати Свистуна дружина. — У моєї мами такі пироги, такі пироги, що як візьмеш їх у рот, вони так і тануть!

Товариш Свистун проковтнув слину і промовив:

— Бувають такі пироги, що так і тануть в роті! Рідко, а таки бувають!

— У моєї мами завжди такі пироги! От би поїхати! — спокушала головиха.

— Не близький світ! — зітхнув голова.

— "Побєдою"?! — загорілася головиха. — Хоч воно й негода, та дорога ж скрізь добра! Ото тільки шість кілометрів до соші грязюка — так тут трактор допоможе! А воно інтересно: "Побєдою" й трактором одночасно! А вискочимо на сошу, так уже покотимося: Львів, Київ, Москва, Горький! Незчуємося, як і доїдемо.

— Та воно… — завагався голова.

— Голубчику! — припала головиха до голови. — Та ти ж маминих пирогів ніколи не куштував! Так у роті й тануть! Так і тануть!

Одне слово, поїхали голова з головихою "Побєдою" з Сокальського району в місто Горький до мами на пироги…

До соші тягли "Побєду" трактором, а через десять днів, коли повернулися, від соші до колгоспу тягли "Побєду" кіньми.

Пироги були дуже смачні,— в роті так і танули, так і танули…

Разом із пирогами танули колгоспні трудодні для двох шоферів… танули колгоспні гроші на пальне для машини, на амортизацію і т. д. і т. ін.

Коли про це натякнули голові Свистунові, він авторитетно заявив:

— Не ваше діло! Я — господар!

* * *

Що й казати, не дешево коштували колгоспові імені 30річчя Жовтня тещині пироги, та, щоб хоч трішки заспокоїти колгоспників, мусимо констатувати, що буває ще значно гірше з отими тещами, хай би вони здорові були і не кашляли.

У голови одного колгоспу теща проживала на острові Целебесі.

Колгосп був на Полтавщині, а теща на Целебесі! А острів Целебес знаєте де?

В Індонезії! Як проїдете острів Яву, потім острів Борнео, візьмете трохи "цабе", там уже недалечко й до Целебесу. Це, як уже потрапити в Індонезію, а ще ж і до Індонезії не близький світ. Як через Одесу їхати, так Чорним морем через Дарданелли, потім уже всілякими протоками — Бебельмандебською, Суецьким каналом, потім Індійським океаном аж у самісіньку Індонезію.

І от закортіло головисі до тещі на Целебес. І тільки "Побєдою"!

Що поробиш?! Закортіло головисі — хоч лусни, а закортить і голові.

У районі — одговорювали: мовляв, далеко і небезпечно, та й бензину на таку путь не запасешся, — не взяло:

— Поїдемо — й край!

Лякали тайфуном, пасатами, мусонами, крокодилами, удавами, — ні, поїдемо!

Взявся одговорити районний ентомолог.

— Там, — почав ентомолог умовляти, — кобри! Очкові гадюки! Гримучі змії!

Головиха розбила ентомолога вщент.

— Мама писали, — пояснила головиха, — що справді, попервах, як вони тільки оселилися, було там чимало різного гадюччя, — і кобри були, і гримучі та очкові гадюки були, — а як мама пройшлися по джунглях, — гадюччя десь ізникло! Тепер, — пишуть мама, — і подивитись нема! Мама держить півдесятка кенгурих. Кенгурих мама доять, а молоко продають, додавши води, за козяче. Мама, ще як жили під Києвом, на цьому руку набили: вони тоді з козячого молока таке добре коров'яче "парне" молоко робили, що й досі деякі дамочки київські згадують!

— Поїдемо! Не умовляйте! — наполягав голова. І поїхали!

Ми не будемо детально описувати подорож, була вона дуже трудна; "Побєду" довелося везти і на пароплавах, і на пірогах[2], а вже як доїздили до тещі, пішли тропічні дощі, шлях розвезло, довелося запрягти в "Побєду" під руку жирафа, а в борозну носорога, — і так дотяглися до тещі.

А проте не шкодували, що приїхали "Побєдою", — хай знає, мовляв, теща, що її зять не волами їздить…

Що в тещі найбільше подобалося зятеві,— так це первак з бананів… Ароматний і беручкий. Голова після нього свіжа, мов і краплини в роті не було. І закуска була підходяща: солоні ананаси і шатковані трепанги з пальмовою олією…

Погостювали добре, та скінчилася гостина трауром. Шофер перебрав бананового первака, і голова — теж після доброго сніданку! — сам повіз прокатати тещу на "Побєді". Їхали над целебеським морем, на крутому повороті відчинилися в машині дверці, і теща вилетіла з машини прямо в море. Поблизу пливла акула, і тещі не стало.

Поплакали, погорювали і повернулися додому на Полтавщину, а в колгоспі вже новий голова, бо наш знайомий сильно задержався в тещі…

Народ у нас, як ви знаєте, дуже лагідний і милостивий: узяв усі видатки по подорожі на Целебес на артільні кошти, а голові ще й вихідні гроші заплатив.

Добре, що так! А то довелося б голові довгенько відробляти тещину гостину…

От до чого тещі іноді доводять.

…Тещу, розуміється, треба поважати, а робити все, проте, слід так, як того вимагає Статут сільськогосподарської артілі.

НЕ В ТІМ СИЛА, ЩО КОБИЛА СИВА…

У колгоспі імені Калініна Дубнівського району Ровенської області (село Погорільці), де головує в правлінні артілі тов. Стеценко, здорово розмахнулися щодо керівництва колгоспом.

Ну, що таке один-однісінький голова в колгоспі? Скучно йому самому! Навіть у підкидного нема з ким перекинутись: не грати ж голові в підкидного з підлеглими, авторитет захитається!

Статут сільськогосподарської артілі не допускає, щоб в одній артілі було два голови правління! Навіть телята, і ті дуже рідко родяться з двома головами!

А здорово було б, якби два голови в колгоспі було! Один, приміром, до обіду, а другий після обіду! Або один у понеділок, а другий у вівторок, один у середу, а другий у четвер і т. д. — на цілий би тиждень розписали, і кожний би знав, коли він головує, а коли під грушею на рядні газетою од мух одганяється! Чудова річ — газета од мух! Шелестить — і мухи не так у носа лізуть! Не дає Статут, щоб два голови було.

В погорільському колгоспі імені Калініна все-таки придумали, щоб тов.