Диво - Загребельний Павло
А сам хрестився в Корсуні в церкві Богородиці, тому й у Києві повелів вибудувати церкву Богородиці і на тому самому місці, де стояв колись двір варяга Федора, що насміхався з наших богів. Люд же знає, що князь прийняв нову віру не через поклятьбу, а через жону. Дуже-бо захотілося йому пошлюбити сестру ромейського імператора Василя, а імператор сказав, що поганинові сестри не дасть, а дасть тільки тоді, як князь прийме хрест, як прийняла його баба, княгиня Ольга. Хто ж то знає, чого княгиня прийняла чужого бога, а про князя то відомо всім. Бо невтримний він у похоті до жінок, ненаситний в блуді, велить приводити до себе мужніх жон і дівиць, розтляє, і наложниць має у Вишгороді триста, і в Білгороді триста, а в сільці Берестовому двіста. І сини всі його не від одної жони, а так: від варягині, і від грекині, яку забрав по убитому братові Ярополку, і від чехині. А що князь... Хмизонос озирнувся, схилився до хлопців, перейшов на шепіт:
— Старий став і ослаб тепер... Церкви велить ставити... Камінь добувати твердий, як алмаз, щоб іскру давав, як агат...
— Краса велика ,— сказав Сивоок, зітхаючи.
— Але нудний бог вельми, — скривився хмизонос і сьорбнув з свого ковша.
— Аж не віриться, що така краса, — повторив своє Сивоок.
— А копченина в тебе смачна, — виплямкав масно Лучук, — ще ніколи не пробував такої.
— То дід Кіптілий. Для князя коптить на моїх травах і моєму хворостищі. А не празнує дід князевого бога тож. Треба щоб їсти й пити — отоді бог. А тут самий спів та ліпота. Нудно.
— Отак і мені! — вигукнув Лучук .— А йому, — він тицьнув рукою, в якій тримав недогризок копченини, на Сивоока, — йому ліпота потрібна. Він з пущі квітку носив. Мало не пропав через ту квітку.
— А хто ведмедя вбив? — зиркнув на нього спідлоба Сивоок.
— Ну ти, але ж квітка...
— А хто другого ведмедя вбив? — знов поспитав Сивоок.
— Якби я спіткав, то і я б убив. В саме око ведмедеві можу стрелити! Хутра хто добував? Ось візьму й подарую нашому другові бобрячу шкуру.
Він поліз у свій міх, довго перебирав там пальцями, виметнув темно-буре, з сивим остом хутро, тріпнув ним проти сонця, подав хмизоносові:
— На!
Сивоок, щоб не відставати від товариша, і собі кинув два коштовні хутра.
— Бочонок меду! — закричав хмизонос. — Не вмерли наші боги! Бочонок меду на всіх!
Збіглися ті, хто ще тримався на ногах, хто ще не втратив здатності чути й розуміти. Але хмизонос розіпхав усіх, гордо виступив на середину, урочисто оголосив:
— На змаг! Хто хоче, ставай туди. Хто вклякне після третього ковша, битий буде всіма, ліпше не берись. Ну ж мо!
Пропхалося відразу кілька здоровил, потім долучився до них чеверногий чоловічок, під'їхало п'ятеро верхівців, і найтовстіший, в коштовній зброї й причандалах, мовчки зліз з коня, став першим серед охочих до змагання, гарикнув на медовара:
— Дай-но промочити в горлі!
А коли той налив йому великого срібного ковша і подав, черевань вихлебтав мед трьома потужними ковтками, визвірився на медовара:
— Не знаєш хіба, що одним не промочують!
Вдовольнився по тому, як посушив три ковші, повернувся до своїх супротивників, оглянув їх недовірливо.
— Навсидьки чи навстойки? — спитав.
Хмизонос підскочив йому під руку, гордо випнув груди:
— Як я схочу!
— Пити навчись, хотіти всяк дурень може! — недбало відтрутив його черевань і розпорядився: — Навсидьки. Бо стоячий чує невтримку і або ж кидає пити, або й зовсім утікає. А вже як сидить, то не встане. Почнемо! А то холодно. Не гріє цей мед. Хіба нема ліпшого на торгу?
— А скуштуй сього, твоя велебність, — вже стояв коло нього медовар з новим ковшем.
— Хіба що скуштувати, — надув черевань товсті щоки, між якими плавали десь углибу блакитні озеречка очей, — бо скільки літ на білому світі прожив, а ще й не випив ніде нічого, саме куштування та лизькання.
Чимось нагадував цей черевань давнього недруга Сивоокового, Ситника, хіба що більший і товщий був, та не лисніло потом у нього личчя, та голос був не солодковкрадливий, як настояний мед, а грізний, жирно-зневажливий, забіяцький.
— Хто це? — крадькома поспитав він хмизоноса.
— Купець наш Какора, — гордо відповів той, — серед іноземних гостей, може, один наш, зате ж який! Ходить і до Чех, і до Угрів, і до самого Царграда! Не боїться нічого на світі! А вже п'є!
Купець осушив ковша, крекнув, витер вуса, пожбурив медоварові великого шкіряного гамана.
— Закупаю весь мед, бо добрий вельми і п'янливий. Наливай усім, та почнемо!
Медовар виповнив ковші, став подавати, починаючи з купця, всі мерщій поприсмоктувалися до питва, тільки один, вирлоокий губатий чолов'яга в засмальцьованому корзні, підперезаний оривком, скривившись, тримав ківш у одній руці й не пив.
— Чом не п'єш? — переводячи віддих після меду, гримнув купець.
— А я не звик хлебтати по-собачому, — товстелезним басюрою пробутів той, — мені вже як пити, то щоб круглоточна чаша дерев'яна та щоб у ній кулаком вільно провернув. Ото по мені!
— Маєш чашу? — спитав купець медовара.
У того, мабуть, було навіть пташине молоко. Він миттю дістав з буди зчорнілу від довгого спожиття дерев'яну круглу чашу, в якій, здавалося вирлоокому, вмістився б не те що кулак, а й ціла голова, наточив меду, подав витребенькуватому пияку.
Той ухопив чашу обіруч, припав до неї, як віл до калюжі, а пити прихитрявся досить дивним робом, так, що чаша заступала йому обличчя, очі ж наче розбігалися в боки і вибалушено блищали з-поза дерев'яного дна — і виходило: пика з чорного старого дерева, а на ній живі бульки!
Поки дерев'яномордий доковтував свою пайку, медовар підніс решті ще по ковшу, і все було випито швидко й хвацько, різнилися всі пияки тільки зовні, тільки одягом та ще тим, як велися по випиттю ковша. Один хукав складеними в дудочку губами вгору до неба, другий пучками розбирав по волосинці замоклі в медові вуса, третій поляпував себе по череву, чеверногий чоловічок з ріденьким волоссячком на голові (чудернацька зім'ята шапочка впала йому від першого надмірного перехиляння голови) слиняво роззявляв рота й повними сліз очима дивився на медовара, мовби гадав: чи подасть той ще, чи піднесе?
Лише купець після кожного ковша видавав з свого потужного тіла розмаїті звуки, схожі то на жереб'яче іржання, то на рикання дикого звіра, то коротко вирегочував чи то від вдоволення, чи просто щоб чимось вирізнятися серед мовчазної братії, а вийшло так, що то він тільки роздимав собі груди, готуючись до більшого, бо після третього ковша раптом ревнув до своїх змагунів:
— А що, будемо пити чи ще й похвалятися? Чи поніміли? А чи язики в медові позагрузали?
— Будемо похвалятися, будемо! — тонко вискнув чеверногий чоловічок і засміявся дивно й жалюгідно, мовби похлинувся водою: — Пр-с-с-с!
— Питіє люблю! — закричав купець. — А ще жон вельми! В питії можу день і ніч, і два дні, й десять днів бути, а з жонами і того більше!
— А до князя нашого далеко тобі, — кольнув хмизонос, який теж не відставав від товариства і посмикував медок, поцмокуючи та поахкуючи.
— Ти? — здивовано глипнув на нього купець. — Хто ти е такий, щоб мене?.. Та чи знаєш ти, що в мене жони скрізь — і на Русі, і в Польщі, і в Чехії, і в Угрів, і в Царграді, і в Біармії, і в печенігів. Хто з вас пробував печенізьку жону? Га? Ніхто? Тож-бо й воно! Жона тверда, силу має мужську, з лука стріляє і джідою б'є без промаху. А сама гаряча! Гух! Жону треба вміти взяти. Вона не любить зайців, на неї треба туром іти! Гух-гух!
Він уткнувся в ківш, з чого скористався той, що сидів перший праворуч од купця, миттю поставив ківш на землю, щоб вивільнити руки, і, чудернацько "єкаючи", закректав:
— Єх ходили ми з кнєзем на єтвігів, то кнєзь мене й просить: "Покажи воєм зеленим, єк ти б'єш своем списом!" А є ему, — єкало все намагався показати руками: і як він ішов з князем на ятвігів, і як князь його покликав, і як казав, і виходило ще чудніше від цього безладного дурнуватого вимахування довгими руками. — А є ему, значить, не кажу, кажу, а покажу сперву кнєзю, а воєм тож покажу... Да єк побіжу на єтвігів, да єк нанижу на списа одного, й другого, й третього — дев'єть єтвігів на один спис і держу єго, єк кнєжий пропорець, а потому, значить, молодому воєві, забираю его спис, а йому даю свій з дев'єтю єтвігами і кажу — не кажу, а показую, що ти держи спис з дев'єтьма єтвігами, єк є держав, а є ще поколю і ще нанизав...
— Скільки? — крикнув купець. — Скільки ти там нанизав? Однаково менше, ніж я жон мав, бо жони...
Але тут чеверногий жалюгідний чоловічок, видно, вирішив, що наспів і його час втрутитися в похваляння, махнув ковшем і, перебиваючи купця, заплямкав:
— Так він ото мене хотів, а я. його... Пр-с-с-с! — починав з середини, певно продовжуючи йому тільки відомий перебіг якоїсь пригоди, ніхто не міг збагнути, про що йдеться, та ніхто й не прагнув того, бо кволого плямкання чоловічкового й не чутно було, хіба що Сивоок, який стояв зовсім поряд, гаразд розбирав: — А я його тоді... А він мене тільки, а я його... Пр-с-с-сі
— Цить! — гаркнув купець. — Коли я говорю про жон, усі повинні мовчати. Як води в рот. Жони-бо...
— Яких у тебе більше, аніж у князя Володимира, — підкинув знову хмизонос, але купець не зачепився за кольку, позбув втручання хмизоносове неувагою, голосно сьорбнув з свого ковша. А його місце в похвалянні відразу виповнив новий пияк, оберемкуватий чолов'яга, зодягнений недбало, однак досить коштовно, з великим ножем на поясі, прикрашеному сріблом, сріблом же оздоблені й піхви для ножа були, а рукоять ножа гарно здобилася різьбленням.
— Меч удома полишив, — відкахикуючись, мовив оберемкуватий, — а то б показав, що можу. А можу так. Дикові голову відтягти, не розмахуючись, а турові — за одним замахом... Впущу йду з самим мечем, іншої зброї не потребую. І коня не треба... Самий меч... А мечем тридцятилітні дубки стинаю... Отак: раз — і вже!
— А я не так люблю пити, як закусювати, — озвався з-за своєї дерев'яної личини вирлоокий, смачно посмоктуючи мед. Володів дивним умінням не тільки вибуркувати з-за чаші своїми очиськами, але ще й говорити, як пив. — Оце б і ціле озеро випив, аби тільки закусювати. І щоб мнясо. Люблю мнясо! Хто любить жону, хто на печеніга йде, а я люблю мнясо! Хоч би й цілого дика засмажили — вконав би його! А ти сидиш коло чоловіка, бачиш його муку, а сам маєш у міху копченину й помавкуєш!
Він наосліп простягнув руку до хмизоноса, викрутив у його бік своє несамовите око.
