Листя землі - Дрозд Володимир

Косили нас із кулеметів, як ми колись, молодьонками, отаву на Сиволозьких луках. І нічого зробить не можна було, бо у німця — і сила, і техніка, у в нас — лише патріотизм. Командир дав наказа, хто виживе, пробиватися до своїх групами, а сам — застрелився. Сколотив і я групу, але скоро довелося згадувать свою ж науку бійцям: "Шість патронів — у німця, а сьомий — собі!" Проте навчать було легше, аніж коли до діла дійшло. Як дійшло до сьомого патрона, не вистачило мені духу, правду скажу, жить захотілося, побачити, чим усе це скінчиться. На той час я відколовся від своїх, бо свої б виказали особиста, щоб вислужитися перед німцем, стопроцентне. Уже я свої документи у лісі прикопав, у солдатське — переодягся — і таким, — рядовим червоноармійцем, здався в полон. Зібрали нас, декілька тисяч полонених, і погнали, як отару, на захід. Як брели ми, голодні, спраглі, голі, а вже підморожувать стало, про те краще не згадувать. І пригнали нас у табір поблизу Гомеля. Тут уже мені рідні місця запахли, Край свій згадав, поруч він, за лісами. А з табору як ти утечеш, кому кортить під кулю лізти? І тут, у таборі, упізнав мене мій колишній ординарець. Він і прослужив-то у мене пару тижнів якихось. Лисачок такий, умів начальнику догодить: куди заходимо — квартиру мені, кращеньку, бабу, своє діло знав. Але підсунув він мені хвору бабу, я ментом і оформив його на передову. Ну. думаю, цей на мене зло затаїв, продасть. Уже мені виходу не було, особистів німець не милує. Наступного дня втерся я в команду, яка дрова для табірної кухні заготовляє. Вивели нас із табору, зайшли в перелісок, стали пилять-рубать. Я одійшов трохи, наче по нужді, і — дьору. Але автоматник помітив і кулею мене прошив на прощання. Проте, як од видимої смерті тікаєш. де й сили беруться. І ліс мене сховав. Побрів я хащами, болотами і так у Пакулі опинився. Три дні і три ночі брів, думав, де-небудь між купиння здихатиму. Спасибі, Якове, що признав брата, хоч, може, я усі ці роки і неправий був, що не родався…"

"Признати то я признав, — обережно підтакнув Коршак. — Як се — родного братеника не признать, хоч і довгенно ми не бачилися. Батько з маткою у гробах перевернулися б, якби я тебе не признав. Тольки ж у Пакулі і інші тебе признають, кожен пес знає, як не знає — здогадується, на яких роботах ти був. Буде горе велике і тобі, і моїй сім'ї не поздоровиться. Німець — йон культурний, довго не розсуждас, кулю у лоба — і весь розговор. Луччей би тобі, Миколай, до своїх пробиватися, покуль ще фронт за Урал не відкотився". — "За Урал — не знаю, як там воно складеться, я в товариша Сталіна вірю, як наші діди-батьки у Бога вірили, і ще більше. Але німець уже під Москвою, Якове. І руку мені треба підлікувать, увесь вогнем горю, сил нема поріг переступить. Та й не секрет, брате, якби і рушив я, на зиму глядячи, і чудом якимсь до своїх добрався, фронт перейшовши, із чим я стану перед своїми, такими ж, як був я, особистами? Де був, що в полоні робив, де документи, де партійний білет, чому не використав сьому кулю нагана?!. Світить мені те саме, що світило іншим утікачам з полону, хто до моїх рук потрапляв: куля за зраду Батьківщини або Сибір, у кращому разі — штрафний батальйон. Треба мені у тебе, Якове, зиму перебуть, дощок у чулані не перележу. А тільки завесніє — у ліси піду, партизанський загін сколочу, тільки так я перед своїми одбілитися зможу…" — "Роби як знаєш, брате, — кивав головою Коршак. — Місце ти у мене не пролежиш, моя хата — твоя хата, мій кусень хліба — твій кусень. А трохи оклигаєш, мо', я тебе до сестри нашої Катерини одведу, вона у лісниковій хаті, біля Русалчиного озера проживає, там ти менєй очі людякам мулятимеш. Хоч ми з нею і не родаємося, бо зло на мене затаїла, не відаю і за віщо, я завжди до неї братеником родним був…"

Але ніч Яків перебув наче на голках, до кожного шерехту за вікнами прислухався, у думках тривожних увесь, як у павутинні липкім. Щойно розвидніло, ноги самі понесли його до зборні, що в колишній сільраді. У кабінеті Громницького тепер німецький комендант окублився, на декілька сусідніх сіл він був. А прислужував йому староста Канабас, на сільському сході обраний, хоч плакав і просився не обирать. Як виходив Яків із двору, Дуська біля хліва з дійницею у руках стояла і вслід йому дивилася, наче у спину підштовхувала. Обернувся Яків, сказав тихо: "А може, я луччей до Катерини у ліс братеника одтарабаню? Раптом і повернуться ще червоні, що тади?.." Але не обізвалася Дуська і словом. А в думках Якову знову плелося: "Братеник, енкаведист, — моя єдина козирна карта перед новою властю. Бо згадають, ой згадають вороже?шси мої списки, які я для більшовичків вимальовував. А ще як хто одтуль, з-за Уралу, повернеться…"

І далі ноги несли його, у бік зборні.

Дак се мені сам Канабас розказував, уже як не був старостою, а Тимоха Нужда його змінив, із Сибіру неждано повернувшись. А Канабасові розказувала перекладачка коменданта, вона мринська сама була, простачка, не горделива, матка — німкеня, а батько — наш, українець. Бо вона ж тольки при сій розмові коменданта з Яковом Дахновцем і була, болєй нікого. А комендант — підстаркуватий уже панок, тиловик, бауер австрійський, у чому у чому, а в сільському господарстві знався. Йому, правда, аби хлібець та м'ясо для німецької армії вчасно постачалося, болєй ні в що йон не вникав. Не вредний комендант був, нє, познєй партизани, серед ночі увірвавшись, його розстріляли біля хати Отанашки, в якої йон проживав, дак баби наші ще й жаліли за ним. Ну, а тут. як виклав перед ним Коршак про братеника свого, начальника особливого відділу дивізії, що до його порога прибився, тут уже комендантові не було куди діватися, мусив реагувать, як довжность його підказує. Бо й самого за штани візьмуть, у німців із сим строго було. Дак комендант розпорядився, щоб до хати Дахновця солдат негайно послали, по брата його, а тади й питає у Якова через перекладачку: "То він справді твій рідний брат?" — "По матці з батьком — рідний, — одказує Коршак, — а по духу — чужак чужаком, бо я і душею, і тілом — за сильну німецьку вдасть і великого фюрера Гітлера, і рідних німецьких визволителів стрекав я із хлібом-сіллю…"

Дак комендант щось довго став балакать, а перекладачка не перекладає. Коршак і запитує, коли комендант замовк: "Про що се пан комендант балакали?" — у перекладачки. "Та це він — із Біблії напам'ять шпарить, про братів Авеля і Каїна. "І сказав Господь: "Що ти зробив? Голос крові брата твого взиває до мене із землі. А тепер ти проклятий від землі, що розкрила вуста свої, щоб прийняти кров твого брата з твоєї руки. Коли будеш ти порати землю, вона більше не дасть тобі сили своєї. Мандрівником та заволокою будеш ти на землі".

Опісля комендант покликав старосту Канабаса і запитує у нього: "Що це за чоловік, що за ним водиться?" А Канабас добре знав, що за Коршаком водилося, але старався нікому зла не чинити, покуль старостував, то й каже обережно: "Так наче нічого за ним супроти німецької влади не водиться. Хіба що молотарку колгоспну йон приховав було у ярку і вже став розбирать та у свій двір тяпи. Але пани поліцаї знайшли і все повернули у господарство…" — "То накажіть поліцаям, хай зараз же дадуть йому тридцять шомполів за псування майна, щоб нікому не було повадно підривати економічну міць німецького рейху!" Дак хлопці-поліцаї розіклали Коршака на лаві під колбудом і шомполюють старатливо, багато хто з них мав зуба на Коршака, активіста і сількора. А в цей час брата його Миколая солдати привели. Дак Коршак і голови од лави не підняв, щоб востаннє на братеника глянуть, і Миколай у його бік не дивився. А вже як підсадили Миколая на машину, щоб до Мрина, у теє їхнє гестапо везти, гукнув йон до братеника із кузова: "Будь ти проклятий, Каїне поганющий!.." Кажуть, велика шишка був Миколай у органах, і де йон подівся, ніхто і досюль не знає, мабуть, замордували його німці, яни сеє уміли, як і більшовички, комісари. А Коршак, своє одержавши в нагороду за брата, якось уже штани на сідницю натяг і потьопав додому, а за ним слід червоний стелився, по першому снігові…

А уже в церкві пакульській, заново освяченій, правилося, і піп радульський, де церква згоріла, коли фронт через село котився, переселивсь до Пакуля. Одного дня забрів Яків Дахновець до церкви, побачив-бо, що відчинена вона. Піп розвішував по стінах ікони, що їх люди у роки боротьби більшовиків із релігійними пережитками переховали та вберегли і тепер до храму приносили. А вже Якову сказали, що Тимоха Нужда із Сибіру повернувся, живий, дужий. І, німецькою владою обласкавлений як жертва більшовизму, сход на завтра скликає, щоб старостою у Пакулі стать. І не знав Коршак, як до попа належиться звертатися, бо ніколи він церкви особливо не празнував та уже й літ із п'ятнадцять не було священика в Пакулі. Нарешті мовив так: "Пане служителю культу, чи є у вас книга, що зветься Біблія?" — "Є. Святе Письмо є, — закивав сивою головою священик. — Як се, щоб у церкві християнській не було Біблії?" — "Дак начитайте для мене з Біблії, якщо вам не важко, про людяку на ім'я Каїн та про братеника його". І розгорнув священик грубу, у шкіряних палітурках Книгу, яка на високому столику лежала, і почав читати, а Коршак посеред церкви кривим стовпом стояв, після німецького пригощення шомполами йому поперека крутило і ногу тягло. "І говорив Каїн до Авеля, брата свого.

І сталось, як були вони в полі, повстав Каїн на Авеля, брата свого, — і вбив його. І сказав Господь Каїнові: "Де Авель. твій брат?" А той відказав: "Не знаю. Чи я сторож брата свого?" І сказав Господь: "Що ти зробив? Голос крові брата твого взиває до мене з землі. А тепер ти проклятий від землі, що розкрила уста свої, щоб прийняти кров твого брата з твоєї руки. Коли будеш ти порати землю, вона більше не дасть тобі сили своєї. Мандрівником та заволокою будеш ти на землі". І сказав Каїн до Господа: "Більший мій гріх, аніж можна знести. Ось ти виганяєш сьогодні мене з цієї землі, і я буду ховатись від лиця Твого. І я стану мандрівником та заволокою на землі, і кожен, хто стріне мене, той уб'є мене". І промовив до нього Господь: "Через те кожен, хто вб'є Каїна, семикратне буде пімщений…" А як прочитав священик слова ці, повернувся Коршак мовчки і поплівся з церкви пакульської.