Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших - Йогансен Майк

З замкненої скрині донісся глухий, придушений стінками, стогін. Доктор Ріпс важко проковтнув слину.

Ще за декілька хвилин він почув ступені в коридорі.

Вони все наближались і наближались, фатально, мов годинникова стрілка. Ось вони вже за дві кімнаті до нього, одна... хтось спинився перед дверима. Ріпс забув і дихати, боячися, що ротмістр застогне в скрині. Раптом черевики знов застукали коридором, і ступені почали віддалятись. Ріпс підвівся й пройшовсь кімнатою.

Через декілька хвилин після того, як Дюваль вийшов із кабінету, Дювер'єві пощастило звільнитись.

Каліку встигли спіймати. Дюваль щез без сліду.

— Хто ви такий? — наскочив Дювер'є на безногого.

Два лакеї, підштовхуючи каліку кулаками в шию, загнали його в кабінет маестра.

— Я був в експедиції Вінсента Поля, втратив ногу і ледве виратувавсь від носорогів. Дюваль, що також був у тій експедиції, пообіцяв, що заплатить мені за скалічення.

— Потрусити його! — гукнув Дювер'є.

— Ви не маєте права! — забелькотів каліка. — Я французький громадянин, так, як і ви.

Один із лакеїв ударив французького громадянина кулаком у груди. Сам маестро підскочив ближче і садонув його по хворій нозі носком.

Каліку потрусили, але трьох тисяч при ньому не знайшли. Очевидно, він устиг їх десь приховати.

У двері увійшла Камілла.

— Що це таке, маестро? — сказала вона, побачивши роздягненого каліку. — Ви знайшли заступника для Креве, або-що?

— Будь ласка, не встрявайте не в свої справи, ідіть собі геть! — істерично вигукнув Дювер'є.

Камілла вийшла, гуркнувши дверима.

Вона лягла в своїм будуарі на канапі. "Пропав Франсуа", — подумала вона.

Чоло їй горіло — трясця не випускала її з того самого дня, як загинув Франсуа. Лікар похитував головою — звідки в Парижі могла взятись пропасниця з африканськими симптомами?

Камілла лежала горілиць на канапі, їй хотілось плакати. Сліз не було. Це був той чудний романтичний настрій, що опановує хвору людину. Камілла не пам'ятала ні свого батька, ні своєї матері. Вона виросла в сім'ї селянина разом із його сином Франсуа. Він одразу сподобався їй уже змалку; щось було в ньому, що нагадувало їй брата — тільки, що брат був білявий, а Франсуа чорнявий.

У двері постукав Дювер'є. "Зараз почне перепрошувати! — знала Камілла. — Боїться Креве, гад!". Вона не відгукнулася. Дювер'є постояв перед дверима та й пішов. Тим часом Креве перетворився на купку попелу, яку доктор усипав у паперову торбинку й поклав у чемодан. Потім він ізнову наладнав електричний провід, зійшов сходами, увійшов у таксомотор і покотив по вулиці.

На багажнику лежав чемодан із металевими частинами, а в піджачній кишені — її величности кавалергардського полку ротмістр.

За перегородкою розмовляли.

— Та ні. Я зовсім не хочу в Марокко!

— Он як. Так тобі паша не подобається?

— Яз тобою, падлюко, не розмовляю!

— То, може, сюди хочеш?

Цинічний регіт сколихнув з півдесятка важких животів.

Шпарка була вузенька й не дозволяла бачити, що робилось у каюті.

Постать підповзла ще ближче до перегородки і слухала далі. Перший — жіночий — голос сказав:

— Слухайте, невже ж ви втратили всяке людське почуття? Відпустіть мене, чуєте?

Одповідав чоловік:

— Бач, графиня знайшлася! Ти думаєш, ти одна така. Ти он у інших приклад бери — котра баба, так сама й проситься. Ніж під мостом ночувати, то краще ж у турків жити, лиха не знати.

Навколо сміялися.

— Халву будеш їст! На ізюми спат! а киш-мишом накриват себе будеш!

Постать присунулася ближче до перегородки й силкувалась розглядіти того, хто казав.

— З голоду не помреш, не бійся! — казав далі голос під дружне цькування здоровенних горлянок.

— Це тобі не те, що десь у Росії — живіт не всохне. В самого паші житимеш. Персики так просто в рот і летітимуть. Ну, та й робити не доведеться. Ти такого життя ще не бачила.

— Я заплачу вам. Скільки вам треба, скажіть! Чуєте, я заплачу, скільки скажете.

— Чим же ти, пані, заплатиш?.. Бувало вже в нас... — почав голос, але його перебив суворий баритон.

— Що там іще теревені з нею гнути! Ге — ти пані там, чи що. Заткни пельку, а то ми тобі зразу одіб'єм охоту балакати.

Все змовкло.

Постать, що прислухалася, одкотилася од стінки і крадучись пішла геть.

Едіт плакала гіркими слізьми, нарікаючи на свою недосвідченість.

Дама з двома дітьми... Гарненький котедж, чай з якимось дуже міцним, пахучим ромом... Далі чорне небуття... далі цей трюм.

Вона пригадувала найменші подробиці. Ця дама була як дві краплині води подібна до тієї, що купила в неї каблучку. Можна ж мати таку пам'ять!

Вона й дві других дівчині полягали спати в каютці на чотири особі, що їм відведено.

Одна з дівчат, висока повна жінка з перефарбованою в пергідролі кучмою, ставилась до всього інциденту стоїчно. Марокко так Марокко — Алжир так Алжир. Інтересна жінка скрізь почуватиме себе на місці. Можливо, що так ще й краще вийде. Вона була забобонна як старий імшавий хліб, а це була висока повна жінка з перефарбованою в пергідролі кучмою волосся.

Едіт держалася з другою маленькою полькою. В польки був жених десь у Марокко, і вона сподівалася якось визволитись там. Висока вже спала. Едіт і маленька сиділи поруч на ліжку та обмірковували своє становище. Хоч як хотілося Едіт заспокоїти маленьку й себе, вона не могла од себе сховати, що справа їх цілком безнадійна. Заспокоєна словами Едіт, полька цвірінькала з півгодини і серед якоїсь фрази заснула.

Едіт не могла спати. Вона багато чого навчилась за ці місяці. Ціле величне поле людського життя, що було раніше книжковою примарою, зробилось тепер страшною дійсністю. Важка безощадна праця була найкращим квітом цього поля, — бо дуже буйно стелилося навколо сухе безробіття, проституція, торгівля білим товаром.

Як би вона хотіла тепер, щоб нічого цього не було.

Вон а розуміла вже більше; вона розуміла тепер, що не тільки мізерна АРА, а й сам могутній м-р Лейстон і великий Морган нічого не можуть поліпшити у людськім житті. Вона починала розуміти, що справа не в людях, а в суспільному ладу, пригадувала гнівні слова Кет і погоджувалась із ними. Пригадувала, як з нею не схотів балакати матрос, що виратував її від Ріпса на "Вікторії". Що це за людина? яка надлюдська енергія! Досі за зразок енергії був для неї її батько м-р Лейстон, але цей матрос видався їй дужчою од нього людиною. Між ним і Лейстоном була якась схожість. Та матрос був фізично й психічно дужчий від мільярдера. Чом же він тоді не багатий?

Перед очима проминув суспільний лад, де слабі, нікчемні й розпусні подолали сильних і гордих, дурні й підлі осідлали розумних і чесних, — полинули думки, й американка заснула.

Вона прокинулась від того, що чиясь рука була на її очах. Вона хотіла зняти руку своєї товаришки в нещасті й ухопила жилаву чоловічу руку. Перше ніж вона встигла скрикнути, рука сковзнула нижче й затулила їй рота. Вона почала з розпуки боротися, тоді друга рука, доторкнувшись до її лоба, сказала:

— Цить, не бійсь нічого — це друг!

За рукою ці слова повторив низький голос пошепки й одкрив їй рота.

— Ушивайтеся звідси! — могла тільки сказати Едіт. — Я розбуркаю тих — ушивайтеся швидше звідси!

— Не поспішайте! — сказав чоловік. — Ви пам'ятаєте матроса з птицею на грудях?

— Мартин! — радісно сказала Едіт. — Ви визволите нас звідси!

Вона почала з захопленням цілувати жилаву руку.

Чоловік підвівся.

— Ходім! — сказав він.

Вони вийшли, крадучись, на палубу. Коли вахтенний повернувся до ліхтаря задом, щоб пройти свої двадцять ступенів по палубі, вони в такт з його ходою навшпиньках перейшли смугу світла. Едіт рахувала ступені — десять, одинадцять... вісімнадцять, дев'ятнадцять... зараз вахтенний оглянеться — а вони ще в світлі. Вона не йшла, а летіла. Ось вона вже коло краю ясної смуги, але її товариш став і уперся, мов божевільний, очима в спину вахтенного.

Едіт вистрибнула в темряву і, тремтячи вся мов билинка, стала дивитись. Вахтенний спинився й не озирався. Він змахнув одною рукою, потім другою, потім звів обидві руки над головою й раптом гепнувся долілиць на палубу. Товариш Едіт постояв ще з хвилинку й пішов до неї. Вахтенний не ворушився. Раптом Едіт трохи не застогнала від жаху. До неї йшов у світлі ліхтаря не Мартин, а зовсім другий чоловік, менший на зріст, молодий з білявим волоссям. Але її очі зустрілися з його очима, вона одразу відчула якусь хвору млість і моментально заспокоїлася.

Дюваль підійшов ближче.

— Я не Мартин, ви вгадали. Щоб не балакати довго, подивіться ось на це.

Дюваль вийняв з кишені каблучку й подав її Едіт.

— Моя каблучка! — скрикнула Едіт.

— Так. Ваша каблучка. Ви продали її, коли допіру приїхали з Америки. Вона зробила довгий шлях і потрапила до мене. Ваше ім'я Марта Лорен. Вас довго й безнадійно шукав один товариш. Зараз ми втечемо з цього пароплаву. Допоможіть мені одв'язати шлюпку.

Вони одв'язали найменшу шлюпку, Дюваль навантажив її якимись речами. Потім підійшов до вахтенного; вахтенний, з широко розплющеними очима, мов уві сні, робив усе, що наказував Дюваль. Вони спустили шлюпку. Едіт сіла туди, і пароплав повіз шлюпку на буксирі. Потім Дюваль і вахтенний підійшли до штурманської рубки.

— Алло! — гукнув вахтенний і увійшов у рубку. Звідти донеслась якась метушня. Дюваль щез у рубці. Потім вони винесли стерника, зв'язаного, з заткнутим ротом, і Дюваль направив пароплава назад на Лондон. За дві милі від берега, вночі, Дюваль посадив вахтенного в рубку й повернув пароплава знову на Кале. Сам він сів у шлюпку, поставив парус і полетів з Едіт на Дувр.

— Ах, якби ми могли вратувати тих двох дівчат! — сказала Едіт.

— Там нема чого ратувати! — холодно сказав Дюваль. — Пересічна буржуазна жінка почуватиме себе скрізь однаково. Кілька місяців тому я полишив би вас із ними. Вас виратував не я, а рекомендація Мартинова.

Він пересмикнув колесо штурвала. Вітрило охляло, потім наллялося вітром і понесло шлюпку, мов велетенську чайку, до тисячі огнів англійської пристани.

— Чого це вахтенний послухав вас? — перемінила Едіт тему. — Невже ж це також товариш?

— На цей раз ні, — засміявся Дюваль.