Поза межами болю - Турянський Осип Васильович

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Нагло об їхні вуха вдарив притишений, глухий, хрипкий голос:

- Чуєте?

Видерся з душі, як із могили, здушений, таємний, жахливий.

І була в його тремтінні якась незбагненна радість із-за цього, що хтось уже зближається...

Ох, уже йде, іде вже й несе - визволення.

Хто його бачить?

Хто його чує?

Пшилуський.

Чому Пшилуський?

Адже йому все байдуже:

І небо, і хмари, й безодні, і кожний товариш!

Вони глянули з жахом на нього.

- Слухайте.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Високо над ними небо висипало безліч якихось дрібненьких істот, ніби зерен, чорніших чорних хмар.

Вони повзуть по хмарах і неспокійно шукають когось...

То знов поринають у хмарах і на коротку хвилину щезають...

- Слухайте...

Слухають і чують...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Здається мені, що від непроглядних сумерків віків аж до цієї хвилі тут було замерзле царство мовчання...

Хай цю закляту тишу роздеруть блискавки!

Хай її розіб'ють громи!

Хай тільки не чуємо оцього жахливого, понурого крякання!

Воно оковує новим морозом останок нашої душі.

Роздирає стриж у костях.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Але якийсь добрий дух не забуває Ніколича. Бере його свідомість, як дитину за руку, й направляє її на ясний шлях...

- Чуєте голос? - шепче Ніколич, і нагло бліді останки життя в його обличчі мертвіють. Тільки в очах мерехтить іскра заблуканого вогню.

І тремтячим, зломаним, таємним голосом Ніколич не то співає, не то повторює пісню, яка причулася йому:

Люлі, сину мій,

Люлі, квіте мій,

Спи моя надіє.

Лиш дитиночці

У колисочці

Щастя світ ясніє.

Не пройде весна -

Буря навісна

Потрясе світами.

Сину, сину мій,

Вдарить біль страшний

В бідне серце мами.

І даремно я,

Зірочко моя,

Млітиму з розпуки,

Як там... над дітьми -

Серед вихру й тьми -

Крякатимуть круки.

Після останнього слова пісні підніс очі до чорних хмар і здригнувся.

Глянув на всіх і голосом, повним жаху, лебедів:

- Товариші, моя мати правду сказала... Чуєте?.. Над нами круки крячуть...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вони сидять, як мертві, і слухають, як понурий голос гострими, хижими дзьобами клює їм мозок.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Довгу мовчанку перебиває Сабо голосом, у котрому чути конання сили і свідомості:

- Батько... кличе... батько кличе...

Прочі тіні силкуються теж почути щось любе, давнє...

Даремно.

Даремно я напружую слух, щоби почути слово, стогін, плач, ридання цієї матері з дитиною, що станула серед снігів і стоїть недалеко перед нами...

Чому вона стоїть там?..

Чому не плаче?..

Чому не прийде до нас?..

І її дитина не плаче...

Чому її дитина не плаче?..

Це було б чудо, якби тут людина не плакала...

Як же ж це можливо?

Тут коло нас маленька дитина - і вона не плаче?..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Беру Добровського за руку й питаю його:

- Скажи мені: «Чому ця дитина не плаче?»

- Де дитина?.. Чия дитина?..- шепче він.

- Цієї матері... вона стоїть перед нами...

- Успокійся, товаришу. Це тобі так тільки здається...

Перед нами не стоїть мати з дитиною...

Перед нами немає нікого...

Тут до нас ніхто не прийде: ні дитина, ні жінка, ні батько, ні мати...

Я повторюю раз у раз останнє слово:

- Мати... мати...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І нараз душу всіх запалює бажання схилити голову на груди матері й почути на своєму волоссі пестощі її ніжної руки.

Тяжке пекло всіх терпінь зробило їх слабими, безпомічними, маленькими дітьми.

Вони самітні, всіми покинені, забуті богом і людьми.

Люди дали їм замість ніжності прокльони, замість серця гарматні кулі, замість родинного щастя кайдани неволі.

Природа кинула їх у холодні нетрі, звідкіля вороття немає.

І як маленька дитина тужить за матерньою груддю, заки засне, так і вони прагнуть якої-небудь ніжності, заки пустяться в далеку дорогу...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Понуре крякання круків збудило небо й гори з мертвецького сну.

Розвівається могильна тиша й холодна байдужість природи.

Десь далеко чути глухо понурий шум.

Буря йде...

Буде боротьба між небом і горами.

Між життям і смертю.

Шум котиться чимраз ближче, як далекий рев моря до сонного берега.

Гори й безодні застогнали.

Блискавиці роздирають небо і громи гогочуть.

Під ударом вихру чорні хмари пускаються в дикий танець.

Наче зграя роз'ярених звірюк, випущених із прив'язі, товпляться, клубляться, спихають себе вниз і одні за одними женуть у шаленім бігу та б'ють громами верхи гір, які стоять їм на шляху.

І застигле море хмар під тінями оживає.

Вітер кусає, розриває, розшарпує його і крізь прорив показується перед очима тіней не земля, а якась чорна, як пекельна ніч, грозою проймаюча безодня.

Хмари під тінями піднімаються вгору і стрічаються над їхніми головами з хмарами на небі та кидають на привітання блискавицями і громами.

- Примари... примари...- шепче Пшилуський.

І другі тіні так думають...

Ці страхіття так довго і спокійно з жахливо відчиненими пащами лежали