Свято - Пашковський Євген
Яскравінь різнилась від абажуристого світла поночі, коли з лавочки бачив її заведені за голову руки, що підбирали зачіску, її груди, прикриті простеньким халатиком, — ні лице, ні постава не зринали в огниві, і мить, коли сонце перекинеться з рідного вікна на подальші, видавалась безмірною.
Сутінками вертав на Райдужний; до автобуса, тримаючи перед себе зачохлені вудки, підсідали рибалки, — і сміх, і обвітрені збуряковілі лиця, і одягнені наопашки димом пропахлі куртки нагадували Андрієві чоловічу радість: сидіти в гурті біля вогню, сперши вудлища на вербові рогална, — тільки сизіє очерет, тільки бекас зірветься над урвищем, сплесне жируюча риба, по-сновидному тихо світить, не гаснучи, біла кайма горизонту, позаду вже темінь і рідкі прокльовуються зорі; пам’ять ждала рятунку, прийшли самі віддані друзі: поля, криті іскристою памороззю, знані й бачені світом ліси та яруги, заспоришене сільське дворище, де полив’яний глечик просихає скраю хвіртки на плоті, прийшли степи в переджнивному теплому золоті й фіолетовий березовий дим, що здаля мріє над посніженим березнем, прийшли витримані люди: хто калиною червоніє на зораній ниві, кого вічно оплакує подзвін Іспанії, хто сивоусий, мовчазний жде пошту в пісках за Уралом, хто крізь листяний шерех чекає, коли шибка здригнеться, зітхне рідним голосом; і привиділась циганова пустка, бездонне край лісу озеро, де джерела озвучують камінь, і рідний дім — хата як хата, підведена жовтою глиною, на сволоці чорніє випалений прадідом хрест, при дорозі шкрабачка угрузла в землю, і тоді прийшов спокій: світ припнувся землею.
Далі втрьох сиділи за вкритим газетою столом, вода в трилітровому слоїку бралася пухирцями, Сава висвітлював нижню карту, давав зрізати колоду, Павло виторговував прикуп, скидав дві дев’ятки на сажистий пруг від пательні, починалася гра, "заходжу на сто шістдесят", Сава то підкепковував над Павлом, потішавсь над сумирною вдачею хлопця "вік ішач, заробиш орден Сутулова", то зманював Андрія в дорогу "хоч, заявися на Південь, на дощаному паркані знайди об’яву про здачу квартири, не поспішай, не запізнюйся, спи на пляжі, сорочкою вкутавши голову, хоч, підпрягайся до цеховиків, що ґендлюють клеймованим шмоттям; хоч, на продаж збирай лікарські рослини, швендяй від села до села, допоможи господареві закинути сіно на вишки, запий молоком з отуманілої банки липовий у вощині мед, замилуйся на голубі з рожевінням сутінки приморського селища, там люди грошви мають, що чортам на піч не завдати; хоч, на "малині" здибай давнього кореша, добазарся на пару тижнів зганяти за маком, попрацюй в нічну зміну, спакуй до валізи просочені молочком бинти, на станції спитай закурити в розбитного жилавого браконьєра, що пригостить смаженою лосятиною, спиртом з баклажки і гайне до київського поїзда збувати в’ялених лящів по троячці; хоч, для відмітки в трудкнижці на зиму влаштуйся сторожем, по весні, по відлизі підряджуйсь до лісгоспу точити березовий сік, на щедрій закусці нагулюй силу, козакуй на здоров’я".
Павло заперечив: "людина, здорожившись, хворіє саркомою душі, егоїзмом, та й не дивно: духовний садизм бреде поряд прогресу, життя маліє, за інквізиції люди тішились духом смаленого м’яса, пізніш душогубки розрадили дозвілля міщан, далі прийшла потреба побіснуватися, залоскотати когось ядерним жахом; пишуть, між уцілілих будинків гуготітиме вогняна тяга, імла вкупі з радіаційним пилом засіє стежки до річок, у найщасливішій зненависті помиратиме нелюд, який зазіхнувся на всіх, десь же він є"; Сава за програш вижлуктив півбанки степлілої води, спересердя закинув карти під ліжко, "заморочив голову тріпологією, всього лякається, тьху, а не мужичара".
Андрій розстелив постіль, "дам собі раду без міста", і заснув, приспокоєний думкою, що скоро забуде всі карти, всі теревені, скоро вивітриться звідси назавжди.
33
Начальник без лишньої мови підписав заяву на звільнення; кругом за бочками з квасом пристоювали черги, заголений до пояса Андрій з лопатою на плечі запроста підступав до продавця, кидав шість копійок на мокре дечко, цмулив бокал свіжого квасу, під гугніння пенсіонерів брів до асфальтових купин.
Залишилося відпрацювати тиждень, коли після роботи, накупивши три пакети молока, пару батонів, хлібину, помітив біля гуртожитку Анну, вона щось шукала в сумочці, "давно ждеш?", Анна струснула волоссям, поправила сумочку на плечі, "вже талони автобусні шукала, хотіла їхати, чом не заглянеш, вредіно", "роботи багацько", золотава брошка-метелик сяйнула на сукні, він здивувався, не помітивши ні лукавини, ні владної темряви в погляді жінки, лице було ясне, заслухане чимось, "доця в селі захворіла, капризує, за батьком плаче, якась нервова, я просиділа в матері відпустку, послухай, в нас буде дитина"; сутінь глибшала від лимонного сонця, "повір, нікого не знала від моря, живим дитям присягнуся, нікого; спитай, що привело сюди, сама не знаю, страшно стало за тебе, за неї, за себе, так страшно, буцім хтось дихає в спину"; вечір пломенів зблисками, розсіяними прикрасою на мереживній сукні, йому незручно було гладити чорні коси, "а студентка забула мене", "то її горе", "їдем до тебе".
В автобусі Анна посунула кватирку, шепнула на вухо, "вже заколисує", Андрій побачив ріку в нескінченній заобрійній течії, подумки поцілував руку, що відкрила йому стільки ясного простору; біловерхий з обдимленою трубою теплохід проорював річкову гладінь, вода срібно обтікала леміш бортів, за буйками плавці гребли сажнями до рятівної далекої мілини, озиралися і збурунені хвилі товкли по обернених головах, за кожним сплеском підбивали до пляжу; Андрій знав: слід, полишений судном, слід минулий, може всмоктати гірш виру, якщо розгубишся. Один плавець загрібав навскоси, з висоти мосту Андрій бачив зникаючі над гребенями руки.
Біля під’їзду, опершись на "Запорожець", їх виглядали: Едик з букетом вишневих гвоздик, Юля з повною сумкою, Юрик з фотоапаратом через плече.
— Скільки вас дожидатися, Ань? — запитав Юрик.
— Ти не свекор, аби мені вказувати.
Андрій увімкнув програвач, поставив диск Френсіса Гої, Анна зняла з телевізора вазу, колюхи зів’ялих роз шпигнули пальці, підсолодила щупкою цукру воду, віялом розпушила гвоздики, згадала колишнє захоплення квітами: букети нарцисів, розбитого серця, м’якобузкових осінніх айстр яснили кімнату, їх пахощ будила нову любов, миттєву, як і дні одцвітаючих милих тюльпанів, дух невситимої жаги відгонив сон, тривоги в’янули разом з конваліями, хризантемами, вона забувала чоловіків, які їх приносили; Андрій не уявляв себе батьком, не знав, як чинитиме далі і заспокоювавсь звичним "якось буде".
Едик лляним рушником стирав помаду на вінцях фужерів, фотограф, простягнувши до холодильника ноги в червоних шкарпетках, гортав газету, зукоса стежив за жінкою, що поралась в миснику, ставила посуд на стіл, відчуваючи на собі схарапуджений погляд; Андрій роздивлявся підлогу, Анна міркувала за себе, як за сімейну помірковану жінку: "ношу дитину його, чом не гримне на того"; адвокат підтягнув галстук з малиновим переливом, виголосив тост: "жінки мусять опікати сильніших, це продовження материнства, я думаю, — за молодих", головка програвача сотала вальси, Анна вишептом говорила, що Юрик славно підробіткує, кому фотокартки весільні, кому окремо з дітей, не заздоровживеш, звичайно, поглянь на сервант; Андрій побачив картку дівчинки з бантом, "для неї дитя — фотографія, милування на відстані", мов поспішаючи за його думками, Анна жалілась, "давно хочу забрати, проте в яслах доця часто хворіє, директор чмихає, що на лікарняному вік просиджуєш, та й коли забирати, вже відчувається нудота, може, потім, аж потім, вона дуже сумирна, вона подружиться з новонародженою, правда?", "авжеж, Ань, тільки щоб цих фотографів, цих скалооких Едиків дух пропав, ясно?", вона лагідно згоджувалась, на ворсистому килимі підминала рогатих оленів, пташок, вона чекала хвилину, коли за приятелями зникне самотина, ніч світатиме довго за північ, підборіддям торкала Андрієве плече, посміхалась на соромітні побажання, подяки, запросини і ждала, що двері притуляться повівом, цокнуть сталевою защіпкою на пружині.
34
Забравши заяву про розрахунок, Андрій щоранку пив дбайливо зварену каву, клав замотаний Анною сидір до целофанової торби з пропечаткою трьох братів і сестри Либеді, минав старого "Запорожця" з двома падалішними листками на лобовому росистому склі, "скоро дзвінка голубінь просотає досвітки, на вулицях стоятимуть короби кавунів, овочеві лотки пропахнуть битими помідорами, над сміттєвими виварками дзигонітимуть обважнілі перед холодом оси, безлисте віття під сльотою зчорніє, заманячить проти неба капшуками відьомських мітел, зацвіте річкове тиховоддя, хвилі нагадають покоси червневого лугу, і течія гнатиме й гнатиме збрижену прозелень, мов змитий падолист яворів, скоро заосеніє".
Була прихована радість для Анни: чекати хазяйського довгого дзвінка і, підперши долонями щоки, впівголос оповідати: "забігав Юрик, до ресторану запрошував, не сердься, він добрий, машину має, "Жигулі", завжди радий допомогти"; потягуючи каву й розглядаючи церату, Андрій відчував себе господарем дому, "нутро, певно, звуглилось від дурманної жаги, від чорного пійла", робота, квартирний затишок здавались дурним відпочинком, руки, втомлені байдикуванням, ждали праці побіля землі, земляної заколисливої змори і невідь-чому брала озлоба, "нехай земля годувальниця, нехай земля мати, кругом без нас добре"; Анна дивилась, як він уплітає суху ковбасу, ложкою помішує цукор на денці чашки, вихиляє за воду схололе питво і відносила посуд до раковини, змушувала себе повірити, "чоловіка не втримати довго нічим, окрім рідньої йому дитини", з крана хлистала іржавінь, "кине й тоді, а красу спотреблю, ради чого обрезкну й постарію, куди подінуся з двома ляльками на руках, кому стану потрібна, обабнившись".
Відтак бродили вечірніми вулицями, Анна казала, що заколисується в транспорті й зараз корисно гуляти на свіжому повітрі; якось їх перестрів давній Андріїв приятель Степан, — Андрій упізнав щелепасте, трохи насуплене лице, прямий камінковий погляд, упізнав потиск руки, що зціплена в кулачище не раз виручала з броварії за клубом, "тебе чого осьдо носить?", "сільгоспакадемію кінчаю, підпрягайсь, будем в їдному колгоспі ворочати планами", "вдома давно був?", "давненько, вступай кажу, чого мнешся, хіба вік лопатою маєш махати?", "комусь на лопаті тра", земляк глипнув на Анну "познайомиш, га?", "моя дружина, звуть Анною", тихе жіноче лице злагідніло від усміху, Степан розпрощався "куму підходящу шукайте, за прикумка візьмете мене", Андрій дужче зрадів, коли дружнє лице змінилося пам’яттю, в думках подякував Степана, що змовчав за Надю, за неї найчастіше зривалася буча за клубом, за неї приходив на зашторену сцену, Степан освідчуватися вчив, дух бурячихи, цибулі та самосаду стояв такий, що павуки засинали, вчамрівши на павутині під сволоком, Степан дотягувавсь до білого наливу в суконному картузі на лаві, з надкусеного яблука нігтем видлубував червоточину й хробака, Андрій кидав на язик котлетні кришки з газети, на стільцях, обнявшись за плечі, стара парубота, — тридцятилітні дядьки, що торгували краденим лісом, стріляли вепрів на кукурудзі, під принукою влаштовувались на сторожів, сміло ручкалися з дільничним, доки в кооперацію не завозили дріжджів і починалися самогонні жнива, — висвячувала безвусого ще Андрія на парубка, "батька й матір шануєш? не просторікуєш за столом? а цілований, нє? кажи по правді! а вдежину справну маєш? може, маршалком хтось на весілля візьме", відтак наказували співати, Андрій набичував шию, басив як міг, "чом дуб не зелений? бо туча прибила, козак невеселий — лихая година, ой як мені, дубе, веселому бути: любив дівчиноньку, не можу забути", "веселої, утни веселої", він старався вгодити, "чого ти, дівчино, по тім лісі блудиш, либонь ти, дівчино, мого сина любиш? якби не любила, то б і не ходила, через твого сина бистру річку брила", "ну, коли так, прозивайсь парубком", на греблі його, роздягненого, за руки, за ноги шубовснули в ставкове срібноводдя, піднесли оскоминну зелепуху й чарку, поплескали по мокрій спині, "теперечки можеш присікуватись до чужосельців, заїхати по мармизі ухажору свеї дівчини, крутити пляшку в підхмеленому колі, ставати на рушничок, сікти щиглями по вухах стабунену під вікном малишню, ставити платівки на радіолу, одним словом, дєйствуй", хитали головами, прицмакували: "ото добренний первак, біжи-н ще додому"; Степан того літа ходив до Зої, що недавно закінчила училище, заміж вийшла, завклубом на станції допрацьовує до декрету, це вже йому заспівалось, "ой у лузі калину вода підмиває, чорнявому козаченьку дружини немає", проте по Степанові не видно зажури, в толк пішла парубоцька грамота, еге ж.
Час набубнявів чеканням; одного дня по дорозі з роботи Андрій вгледів штовханину при універмазі, купив синій шерстяний костюмчик із білою підпояскою, пхнув його до целофанової торби, передчуваючи, як радітиме Анна потрібній обнові; вона спершу куснула губу, далі метнулась кімнатою, зціпивши кулачки, "як ти додумався, остолопино?", "нормальна одіж, чого ти визвірилась", "не заведено загодя все скуповувати — прикмета дурна", "хотів порадувати", "ну й порадував, дякую", "на здоров’я"; вперше побачив її норовисте камінне лице, згодом у тиші смеркових вулиць подзвонив до Олега, що настренчив, яким автобусом їхати до його окраїнного провулку, Анна водила пальцем по склі телефонної будки, відмовилась їхати в гості, маючи спокійно гуляти щовечір.
35
Олег обіруч тис Андрієву п’ятірню, щиросердно сміявся, і худа його шия в застебнутій наглухо картатій сорочці нервово посіпувалась; при телефоні лежав людський череп, на купу книжок спиралась лопата в суглинному налипі по жолобку, на стіні висіла іржава з новим топорищем сокира, кагати запилюжених книг височіли по закутках, де меблями слугували три вигнутих крісла і розкладачка з квітчастим підбоєм.
Від протягу курява срібліла паркетом і жовто спалахувала при вікні, нагадуючи витрушену з лантуха житню полову; одне крісло займав художник Ігор, чіпкі, трохи скошені очі й недбале погладжування бороди виказували неспокій людини, роздратованої товариством, де її мало розуміють.
