Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків - Костецький Анатолій
— Приїздіть швидше, вони вже чекають на вас…
За п’ятнадцять хвилин від перону містечка відійшов столичний експрес, у якому назустріч своєму майбутньому помчали старший лейтенант Євдокименко та суперагент, тепер уже — колишній…
І тільки-но червоні вогні останнього вагона зникли за поворотом, як двері в кімнату Христофора прочинилися й на порозі з’явилися батьки, які вже все-все знали.
— Не спиш? — вибачливо зітхнув тато.
— Не спиться, — і собі зітхнув Христофор, бо все таки йому дуже й дуже жаль було втраченого, мабуть, назавжди, суперклею, а з ним — і мрій про всесвітню славу.
— Ти не сердься на нас, — присіла мама до нього на ліжко. — Ми з татом вирішили подарувати тобі сарай під лабораторію.
— Я допоможу обладнати її як слід, — пообіцяв тато.
— Правда?! — підскочив на ліжку Христофор.
— Правда, синку, правда! — ніжно вклала його на подушку мама. — Тепер вигадуй, винаходь, що душі заманеться! — Вона поцілувала сина в маківку, й батьки вийшли.
А Христофор ще довго лежав без сну і посміхався в темряві своїм думкам. Він знав: у нього ще все попереду, і він неодмінно винайде знову щось дуже й дуже потрібне людству!
Нарешті Христофор стулив повіки і тихо поплив у радісному сні назустріч майбутньому.
ХОЧУ ЛІТАТИ!
Казкова повість
1
Найкраще у світі — не спати, коли знаєш: усі навколо давно поснули. Спить мама — підклала теплу й рідну долоню під щоку. Спить і, напевне, бачить у сні, що вона — дівчинка, і травень, який зараз набирає сили за моїм вікном, торкає мамині босі ноги лоскотливими крильцями трав. І тато спить, усміхається у сні своїм веселим згадкам. Навіть кіт мій, Корнелій, рудий розбишака, гроза нашого провулка, задрімав у кутку поруч із батареєю опалення. І хоч вона холодна — хто ж вам топитиме у травні! — Корнелій тулиться до неї і лагідно муркоче.
Я лежу під легкою пухнатою ковдрою, розкошую в теплі, а потім рішуче сідаю на ліжку й стрибаю на підлогу. Вдягатися не треба — нецікаво. А так, у самих трусиках, відчуваєш усю насолоду польоту.
Я підходжу до вікна, розчиняю його — і на хвильку спиняюся. Просто під вікном тонко світиться черемха. В кімнату вливаються солодкі пахощі, я вдихаю їх на повні груди, вистрибую на підвіконня — і сміливо зіскакую вниз, на траву.
На мене рясно сиплеться роса, збита з черемхи, ноги обпікає зволожена трава, але я не звертаю уваги. Саме це мені й треба!..
Я міцно стуляю повіки й шепочу:
Як легкий травневий вітер,
я лечу, лечу над світом,
над розквітлими садами,
поруч з теплими зірками!
І коли я втрете нашіптую ці чарівні слова, повз мене, ледь торкаючись ніг, нечутною тінню проноситься мій Корнелій і, м’яко муркнувши, щезає за черемховим кущем…
І в ту ж мить я відчуваю дивовижну полегкість у всьому тілі, земля ледь-ледь гойдається під моїми ногами, а тоді раптом пливе з-під них!
Лечу!
Спершу я покружляв над нашим будиночком, потім почав набирати висоту. Ось уже я піднявся вище липи у кінці провулка, коли побачив, як із сусіднього садка хтось вилетів.
Так це ж Ігор!
— Еге-ге-гей! — загукав я до нього. Він почув мене і теж загукав:
— Еге-гей, привіт!
Потім швидко набрав висоту, розвернувся — і полетів назустріч.
Ми летіли поруч і весело сміялися. В обличчя дихав ласкавий травневий вітер, настояний на пахощах садів, по наших спинах лоскотно бігали мурашки — та нам було анітрохи не холодно. Шкіру ледь-ледь поколювало, так, ніби ти засидів ногу: і ступити страшно, і, разом із тим, цікаво і приємно. Та й хіба можна змерзнути, коли ти удвох із найкращим другом летиш у нічному травневому небі!
Ми з Ігорем летіли просто так, не вибираючи дороги. Нам хотілося літати — і все! Адже це був наш перший виліт у цьому році. Взимку, самі розумієте, не політаєш… Та й ранньої весни — теж. А сьогоднішня ніч видалась напрочуд теплою. От ми й вилетіли, навіть не змовлялися між собою.
Небо, поцятковане зірками, з радістю прийняло нас, і здавалося, прохолодні й колючі зорі лоскочуть нашу шкіру. Яскраві, барвисті, вони заклично миготіли до нас, ніби гукали: "Піднімайтеся вище, сюди!.."
І ми піднімалися, вище та вище…
Ми були самі на все небо.
Та й звісно — птахів о такій порі не зустріти: вони давно поховалися попід дахами, повмощувались у гніздах — і солодко сплять, дивляться сни про пташенят, що скоро повизирають із теплих яєчок і невдовзі стануть на крило.
Так що лише зірки бриніли навколо нас.
І це зоряне мереживо манило нас, кликало — летіть! І ми летіли!
— Здорово! — пошепки мовив Ігор.
— Здорово! — погодився я, і ми наддали швидкості.
Ми долетіли майже до кінця нашого провулка, коли раптом помітили, що хтось летить назустріч.
"Невже Наталка?" — подумав я. Ми з Ігорем помчали навперейми.
Так, це була вона, наша Наталка. І вона, виявляється, вирішила сьогодні політати.
— З першим польотом тебе! — привітався я.
— З теплою ніччю! — додав Ігор.
— Ой хлопчики! — зраділа Наталка. — І ви — теж?
— А ти гадала, ми гірші? — посміхнувся Ігор. — Давай приєднуйся — гайнемо до нашої липи!
Наталка охоче погодилась, і ми втрьох полетіли в кінець провулка, де височіла столітня липа — наша липа!
— Може, сядемо? — запропонувала Наталка.
— Сьогодні не треба, — заперечив Ігор. — Давайте краще до Дніпра.
— До Дніпра, до Дніпра! — відгукнулися ми, покружляли ще трохи над липою, привітно помахали їй, зробили в повітрі справжній бойовий розворот і понеслися наввипередки на червоні вогники дзвіниці Києво-Печерської лаври.
Коли б хто знав, як здорово літати над нічним містом!
Десь далеко внизу палахкотять незліченні ліхтарі, струменіють огнистими потоками вулиці, впадаючи в осяйні озера площ. А по них раз по раз проносяться темні човники автомашин.
Трохи вище, майже нарівні з нами, червоно миготять шпилі висотних будинків, телевізійна вежа, щогли на готелі "Москва".
Аж ось — лавра, а попід нею — чорна лакована стрічка Дніпра. Його поверхню стрімко прорізають щілини, а з них ллється голубувате, таємниче світло. Так і кортить зазирнути: а що ж отам, у глибині? Та ми знаємо: це мости перетинають Славуту і лише здаються голубими щілинами згори…
— Хлопчики, — озвалася раптом Наталка. — Час вертати.
І справді, вже було пізно, ще батьки прокинуться й помітять, що нас немає!
Ми хутко домчали до нашого провулка, попрощалися і розлетілись по домівках.
Я з розгону влетів у вікно і приземлився просто на ліжко.
"Не розучився за зиму!" — подумав задоволене, зручно вмостився в постелі, накрився з головою, солодко потягнувся — аж кістки захрумтіли! — й відразу ж заснув…
2
Крізь сон я відчув: хтось тягне з мене ковдру. Прокидатися не хотілось. По-перше, не виспався, бо чи не півночі пролітав. По-друге, не додивився квітчастий травневий сон. І взагалі — чому б не поспати? Не розплющуючи очей, ухопився за ковдру і хотів був ізнову натягнути її на голову, та вона кудись утекла.
— Вставай, валяко! Школу проспиш! — почув над собою, відкрив очі — і швиденько замружився знов. Просто в обличчя сяйнуло щедре сонячне проміння. А може, то посміхнулася мама, що стояла коло ліжка й тримала мою ковдру?
Я востаннє позіхнув, солодко потягнувся і — раз! — хутко скочив на підлогу.
— Доброго ранку, мамочко!
— Ранок! — засміялася мама. — Та вже день скоро — чверть на дев’яту.
— Ой! — заквапився я. — Ще спізнюся! — І майже скотився вниз по східцях — умиватися.
Я ще не сказав, що живу на другому поверсі, у кімнатці під самісіньким дахом. Наш будиночок невеличкий — лише дві кімнати й кухня внизу. І одна кімната — моя власна! — під дахом, такий собі мезонінчик з вікном. Годі й казати, як я люблю її! Ну, самі подумайте — хіба не здорово: окрема кімната, де ти — цілковитий хазяїн. Звичайно, прибирати доводиться мені самому, але це така дрібничка, про яку і згадувати не варто.
Отже, я майже скотився вниз, похапцем умився, попив молока з печивом і налаштувався бігти до школи.
— Знов літав уночі? — поспитала мама, спускаючись із моєї кімнати. — Вся постіль так збита, ніби на ній ескадрон вершників гарцював. І коли ти спати навчишся спокійно?
— Ніколи, мамочко! — Я цмокнув її у щоку, вхопив портфель і вибіг надвір.
Ех, коли б мама знала, що я справді ночами літаю! Напевне, заборонила б… Адже заборонила вона лазити на липу. А що липа, коли я можу злетіти утричі вище! Звичайно, я не покинув відвідувати липу — на ній же наш штаб! — а просто роблю це обережніше, так, щоб мама не бачила й не хвилювалась. Я ж не давав мамі слова, що не лазитиму. Просто промовчав тоді та й годі.
Я підбіг до будинку Ігоря й гукнув:
— Еге-гей!
— Іду-ду! — відгукнувся відразу ж Ігор, вискочив на поріг — і далі ми помчали разом.
Бігти було страшенно легко й приємно. Здавалося, ноги самі несуть нас провулком, підкидаючи високо-високо, наче в них заховані якісь потаємні пружинки!
— Заскочимо за Борькою? — поспитав я на ходу в Ігоря.
— І за Наталкою! — відгукнувся він.
Так ми й зробили — тож у школу, як завжди, прибігли всім квартетом. Квартетом нас прозивають у класі, бо ми — Ігор, Наталка, Борис та я — всюди разом. Навіть живемо в одному провулку — будинки поруч. Та що там живемо! Навіть вчимося в одному класі, ще й сидимо поруч: я з Борькою на другій, а Наталка й Ігор — на третій парті.
Квартетом нас прозивають, звичайно, по-товариськи. От хіба що Володька Кучма… Він спершу був кепкував з Ігоря: сидить, бачте, з дівчиськом! Та в класі його ніхто не підтримав, до того ж і ми з ним трохи по-чоловічому "поговорили", — самі знаєте, що маю на увазі. Тож він свої жарти облишив, але й затаївся проти нас. Ну й нехай собі таїться! Ми його зовсім не боїмося, та й не чіпаємо більше, — хай тільки перший не лізе.
Всі п’ять уроків сьогодні проминули для нас на диво швидко. От що значить — політати вночі! На перервах ми тільки про це й говорили, і нам було так гарно, що ой-ой! Правда, Борька здебільшого мовчав — він же не вилітав цієї ночі, але й не ображався, знав: сам винен! Він теж, виявляється, збирався політати, але приліг, як він казав, "на хвильку дрімонути" — і прокинувся аж уранці!
Що-що, а поспати й попоїсти Борис любить! Та ми йому пробачаємо. Він у нас такий симпатичний і кумедний — товстенький, неповороткий, кирпатий, ще й з веснянками по всьому обличчі! От хіба що рахує кожну копійку. Але ми пробачаємо й це, бо розуміємо: йому сутужно з грошима.
