Тарасові шляхи - Іваненко Оксана

Який прекрасний портрет зробив останнім часом Мокрицький з Наташі Клодт, дочки академіка, закоханого в звірів! Навіть Брюллов сказав:

— Починаєте відчувати красу ліній, юначе.

Йому, Аполлонові, замовляють уже багато портретів. Можливо, і Тарас міг би зробити не такий уже поганий портрет.

Раптом Тарас тихо посміхається.

У неділю він одпрошується у Ширяева на Мохову, до свого пана Енгельгардта. Серед панської челяді його старий друг—земляк Іван Нечипоренко, добродушний, спокійно-меланхолійний дядько.

Будь другом.— каже Тарас Нечипоренкові, — посидь спокійно та посмокчи свою люльку. Я так тебе змалюю, вийдеш, як цяцечка, на портреті і, їй же богу, тютюну куплю.

— Бреши, бреши більше,— засміявся Іван, — як не вийду — потилицю начухраю.

Він сів, надувся, погладив вуса, поправив чуприну, на брав суворого вигляду— так, йому здавалося, вийде краще. Аж крекнув Тарас од задоволення.

— Вийде, Іване! Іван з України!

Схопив пензель — і незабаром з полотнини дивилися лукаві, хитрувато примружені дядькові очі, і був він весь, як живий — хоч візьми та помацай його міцну засмаглу руку.

Тарас не почув, як у передпокій зайшов сам пан, Павло Васильович Енгельгардт.

— Пхе, пхе, — запихкав люлькою, — перунє ясний! Малює! А подобнє, нєх мне дябли візьмуть, подобнє! (Схожий, хай мене чорти візьмуть, схожий!

) Ач який! Це ж я його вивчив, мій художник! Слухай ти, хлопе, збігай оце зараз на Фонтанку, адресу запиши, візьми фарби, пензлі, все, що там треба, і почнеш малювати портрет пані Аделі. Портрет для мене. Розумієш?

Портрет Івана не був закінчений. Проте скільки знайомих дам пана довелося відтоді малювати Тарасові. Ще б пак — "його власний художник"!

Іноді він давав за портрет карбованця, а іноді тільки гаркав і робив дурні зауваження, бо зовсім не розумівся на живопису.

Якось Тарас ніс портрет однієї з цих дам і його зупинив на вулиці молодий кирасирський юнкер.

— Ану, голубе, покаж! І це ти сам намалював? їй-богу? Скільки ти візьмеш за портрет моєї нареченої?

Тарас уже знав, скільки може коштувати ця робота, але ж хіба міг назвати він хоча б більш-менш пристойну ціну? Він радий був кожній копійці.

— П'ять карбованців! — сказав він.

Юнкер був здивований такою малою ціною, але не міг не поторгуватися. — Три!

— Нехай буде й так!

— Я живу в Гатчині. Приїдеш у неділю. Прізвище моє — Демидов.

Це було нелегко, але заробити завжди нелегко. Тарас кілька разів їздив малювати портрет нареченої Демидова. Як завжди, він сам захопився роботою, хоча "натура" нічого цікавого собою не являла. Звичайнісінька манірна панночка. Ще й мати заважала:

— Навіщо він її робить такою блідою, хіба не можна на портреті накласти більше рожевої фарби? А цієї родимки на носику зовсім не треба робити. Ой, на портреті вона якась довгоноса!

Панночка й насправді була довгоноса, і з родимкою, і бліденька, як петербурзький ранок. Але врешті це набридло Тарасові, — він і ніс спересердя вкоротив, і щоки зробив рожевішими. Панночка була в захопленні, Демидов теж.

Тарас очікуючи дивився на наречених.

— Ах, да, гроші! Приїдеш у ту неділю!

Другої неділі Демидов пиячив із приятелями і про гроші й згадувати не хотів. Третьої — Тарас не застав його чи може просто його дядька збрехав? Раптом зустрів його на Невському, підбіг, зупинив. Демидов зміряв Тараса високо-мірним поглядом.

— Ти, хлопе, як ти смієш розмовляти так з поміщиком Демидовим? Я повідомлю твого пана!

Скільки даремно втраченого часу, праці!

Але все Тарас мусив зносити мовчки. В такі хвилини він хотів швидше повернутися на своє горище. Де там уже мріяти про друзів з Олімпу!

Він кусав губи, сидячи в своєму кутку, і проклинав усе своє життя.

І знову, як у піднесеному, так і в пригніченому настрої, не міг він малювати, а писав на клаптиках паперу сумні-сумні рядки.

За ним і застали його якось Сошенко та Мокрицький. — Ти пишеш щось? — спитав Мокрицький. — Так, вигадую собі невідомо нащо.

Мокрицький попросив дозволу взяти написане і в той же вечір знову повів розмову з Брюлловим про Тараса. При їхній розмові був і Григорович.

— Ні, людина з такими почуттями й думками не може лишатися кріпаком! — схвильовано казав Брюллов, прочитавши вірші Тараса. — Я сам поїду до його пана.

Нетерпляче чекали Брюллова Сошенко і Мокрицький. Але яким сердитим повернувся їхній маестро!

— Це найбільша свиня в торжковських пантофлях. Підіть ви самі, Іване Максимовичу,— звернувся він до Сошенка,— до цієї амфібії, і хай він визначить ціну за бідолашного хлопця.

Юнаки були обурені не менше, ніж їхній учитель. Як? Так прийняти Карла Великого? Карла Брюллова, ім'я якого тільки-но пролунало на всю Європу! Але ж як тоді він прийме непомітного, скромного Сошенка?

Вийшовши з кімнати, Сошенко замислився.

— Може, краще умовити піти до Енгельгардта старого Венетціанова?

Другого дня, увечері, Венеціанов розповів про наслідки побачення Боюллову та Сошенкові.

Пан Енгельгардт і старого добрягу Венеціанова прийняв не краще за Брюллова. Він з годину тримав його в передпокої, але старий Венеціанов бачив усього на своєму довгому віку.

— Чи мені ображатися на цього вандала-поміщика? Це було б нижче за мою гідність.

Спочатку старик завів розмову про освіту, добродійність, але "свиня в торжковських пантофлях" зареготала і одверто спитала, чого хоче від неї і він, і цей "американський дикун" — Брюллов.

— Видно, ви, Карле Павловичу, не могли з ним спокійно говорити, — усміхнувся Венеціанов, коли дійшов до цього місця свого оповідання.

— Не міг, — признався Брюллов, — спокійно говорити про куплю-продаж живої людини.

Венеціанов теж одверто відповів панові, що вони хочуть викупити Тараса Шевченка, і спитав, яка буде ціна.

— Отак би прямо й сказали! — зареготав самовдоволено пан.— А то — філантропія. Гроші й більше нічого! Моя остання ціна дві тисячі п'ятсот карбованців.

— Отак і сказав цей пан, і я згодився, — закінчив старий.

— Дві тисячі п'ятсот карбованців! — зітхнув у розпачі Сошенко.

— Не журіться, — мовив Брюллов. — Це вже другорядна справа.

Він загорівся сам, як юнак.

Якісь думки, плани вже зароджувалися в його палкій діяльній голові.

Він, мабуть, і вночі думав про це, бо о шостій годині ранку вже послав свого Лукіяна по Мокрицького.

Мокрицький звик, що його маестро може прислати за ним і о другій годині ночі, бо у нього нічниці і хочеться почитати й побалакати, і о шостій ранку, щоб поділитися якоюсь думкою чи показати надзвичайний колір неба і повітря над Невою.

Але зараз було щось важливіше. Молоді люди не знали, що вирішив Карл Павлович, але щось готувалося. Він посилав записки до Жуковського, їздив до Вієльгорського і мало непобив вірного свого Аполлона, коли той, не чуючи під собою ніг, і від радості, що готується вже щось реальне, і від весняного вітру й перших калюж усе переплутав, а головне — Жуковського покликав не тоді, коли треба. Проте Аполлон стояв перед маестро з таким комічно-розгубленим виглядом, так терпляче вислухав усе "музичне", вилите зопалу запальчастим Брюлловим, що гроза минула швидко, як і почалася, і обидва вони почали дружно й енергійно готувати мольберт і полотно для нової картини. Якої саме — Аполлон не знав і не насмілювався питати.

Другого дня Мокрицький таємниче повідомив Сошенка:

— Сьогодні в нашій майстерні з'явився ще один прекрасний твір — портрет Василя Андрійовича Жуковського, і якби ти знав, яка разюча подібність! Яка надзвичайна сила рельєфу! Ти подумай, сеанс тривав не більше двох годин, а голова здається майже закінченою.

Він не стерпів і повів друга в майстерню. Брюллова не було дома. Перед портретом у кріслі Карла Павловича сидів хлопчик Ліпін.

Це був один з тих самоуків-художників, про яких Карл Павлович подбав ще в Москві і домігся обіцянки дати їм відпускну з кріпацтва.

Приїхавши до Петербурга, Брюллов не забув про них, особливо йому подобався молодший—Ліпін. "Надішліть мені мого синочка", написав Карл Павлович московським друзям. Тепер Ліпін і жив у Брюллова.

Хлопчик зачаровано дивився на портрет і шепотів:

— Як живий... зовсім як живий.

— Киш-ш, — жартома суворо кинув Мокрицький, і Ліпін перелякано скотився з крісла і зник.

— Подивись, Іване, на ці прекрасні руки,— захоплено мовив Аполлон, — які ніжні, задумливі руки! Так і відчуваєш, що зброєю їхньою було легке перо. А очі, уста! Тільки Брюллов може написати такі живі очі людини.

І за своєю звичкою, відомою вже всім товаришам і вчителям, Аполлон натхненно продекламував:

— Воспоминание и я одно и то же,

Я образ, я мечта,

Чем старе становлюсь,

Тем я кажусь моложе.

Але ні Аполлон Мокрицький, ні Іван Сошенко не знали точно; вони тільки догадувалися, для чого взявся Брюллов за цей портрет. Про це договорилися їхні старші друзі — Брюллов, Жуковський, Вієльгорський, Венеціанов і Григорович.

Ціна портрета мусила бути ціною викупу Тараса.

"ЧАС ПРОВОДИЛИ КОНЦЕРТОМ І АКЦЮНОМ"

Чого тільки не вигадував скромний милий Сошенко, щоб тимчасом хоч трохи полегшити долю Тараса.

Аж ніяк не можна було сказати, щоб його як художника так уже цікавило сердите рябе обличчя Ширяєва, проте він взявся намалювати для нього його ж портрет з умовою, що поки не почався малярський сезон, Тарас місяць житиме у Сошенка.

Уже два роки він, як дбайливий вихователь, доглядав його, ввів у "Товариство заохочення художників", познайомив з ким тільки міг, стежив за його читанням і дивувався, як швидко вбирає в себе цей юнак усі знання, що уривками перепадають йому, з якою жадобою ковтає книжки і може вже розмовляти в колі Сошенкових друзів, як розвинена, освічена людина. Але кріпацьке ярмо ще тяжіло над ним, і він був іграшкою в руках свого хазяїна.

Хазяїн, пан Енгельгардт, бундючився і кричав:

— Навіщо мені ці художники? Захочу і продам його сусідові поміщику.

І все ніяк не давав певної офіційної згоди на викуп.

Останні події примусили Сошенка знову прохати своїх старших друзів прискорити цю справу. Знову ж таки для полегшення стану Тараса Сошенко згодився намалювати портрет жінки Енгельгардтового управителя — Прехтеля.

Білява жіночка в кучериках, фіжмах та оборочках, манірно закотивши очі, сиділа в кріслі з застиглим, як у ляльки, виразом обличчя, коли надворі почувся якийсь галас.

Іван Сошенко визирнув у вікно.