Вир - Тютюнник Григорій
Олена перевела дітей в хатину, а велику хату віддала гостеві.
— Боже, де ти його взяв, такого нещасного? — пошепки бідкалася жінка, сумно наставивши очі на Оксена, що зайшов у хатину за тютюном. — Чим же мені його відгодовувати? Може, йому пареного молока з медом?
— Не мала дитина. Давай, що є, — все тріскатиме.
— Як я не знаю, що йому й давати. Може, ще й не догоджу? Вареники він з картоплею та сметаною любить чи ні?
— А звідки я знаю? Що, я з ним по обідах ходив?
— То, може, молочка, свіжого, тільки з-під корови? Воно дуже пользітельне. Тільки от не знаю, чи питиме. Є такі, що бридують.
— А, тебе тільки почни слухатиі — махнув рукою Оксен і пішов у хату.
Дорош, заклавши в галіфе руки і навіть трішечки зіп'явшись навшпиньки, розглядав фотографії на стіні, заведені в одну велику рамку. В гімнастьорці, перетягнутій у талії командирським із зіркою ременем, в чобітках, в вузеньких галіфе, він виглядав ще меншим і ще тендітнішим, майже підлітком, так що Оксен, позираючи на нього, відчув до нього жаль, і в ньому раптово прокинулося почуття батьківської опіки.
— Завтра прикажу дояркам, щоб видавали тобі по два літри свіжого молока з-під корови. Треба тобі поправлятися трохи.
— Були б кістки — м'ясо наросте, — засміявся Дорош.
Вечеров він неохоче, без апетиту. Олена стояла біля столу з глечиком пінистого молока, соромливо припрошувала:
— Їжте на здоров'я. Може, вам ще підлити? Помітивши, що Дорош не допив молока із глиняного кухля, вона образливо піджала губи.
— Чого ж це ви так мало? Може, вам не до вподоби наше молоко?
— Що ви. Молоко хороше. Просто я не звик пити його такими страшними порціями.
— Що ж тут страшного? Оксен, хвала здоров'ю, натщесерце цілий глек випиває та й нічого, а ви кухлика не подужаєте? Ні, то вам наше молоко не подобається. А може, гидуєте? Так у нас усе чисте, окропом вимите...
— Іди отам своє роби. Причепилася до чоловіка!.. — сердито позирнув на жінку Оксен.
Олена, як істинна полтавчанка, образилася з того, що гість не скористався із її гостинності і все'печене й варене так і залишилося на столі цілим та непоїденим. Вона прибрала зі столу і пішла в хатину. Чути було, як вкладала дітей спати і як дівчинка сміялася, не хотіла лягати в ліжко та все допитувалася, чи не причаївся під піччю дід з бородою або розбійник із ножем. Олена заспокоювала і говорила, що ніякого діда і розбійника немає і що під піччю на тепленькому спить котик-мурчик. Дівчинка, видимо, сама захотіла переконатися, чи то справді так, і заляпала босими ніжками по долівці.
— Заснеш ти сьогодні чи ні, бісова дитино? — накричала на неї Олена. Почувся шльопок по голому задику, і дівчинка заплакала.
— Заплач, Матвійку, дам копійку, — перекривив її Сергійко, що до цього часу мовчав.
— Цить, бо й тобі дам!
— А що я роблю?
— Чоботи он приволік, як хлющі. Завтра засохнуть, як взуватимешся?
— Водою розмочу.
— Голову свою дурну розмочи в отих калюжах, по яких день у день бродиш... Лізь на піч і спи, доки я тебе халявами не відхльоскала.
В хатинці зробилося тихо. Чути тільки, як Олена шарудить хмизом, накидаючи його в піч, щоб підсох на завтра на ранок.
У великій хаті також вкладалися спати. Дорош уже лежав на розкладушці, зібгавшись калачиком, укрившись цупким домотканим рядном. Оксен довго сопів, роззуваючись, потім одніс чоботи в хатину, поставив на припічок, щоб просохли, і там же розвісив онучі.
— Ти корову ввечері напувала? — запитав він у жінки.
— Напувала.
— Ну, як вона там?
— Раніше, як через тиждень, не отелиться. Оксен більше не став розпитувати, а загасив лампу і, ввійшовши в хату, ліг на дубове ліжко. Вікно, освічене місяцем, повісило на грубку дивну мережку, кинуло посеред хати віконний хрест. За хатою стояла сонна весняна тиша. З бляшаної покрівлі стікали краплі в дубовий дзбан, стукали рівномірно, набридливо і безконечно: цьвох, цьвох, цьвох... Під їх тиху музику Оксенові стало дріматися. Потім дрімота відлетіла, він відкрив очі і тяжко, з шумом, зітхнув. Дорош теж заворушився на своїй розкладушці і кашлянув тим характерним кашлем, коли людина наковтається пилюки і в неї дере в горлі.
— Що, не спиться? — тихо обізвався Оксен і скрипнув ліжком.
— Щось не бере...
— На новому місці завжди так. Недавно я їздив,у село Перетятки до своєї рідні. Діло було зимою. Звичайно, з дороги перемерз, після вечері поліз спати на піч. Чого кращого треба? Тепло, затишно, привітно... А от не засну, хоч убий. Так до півночі провалявся, а тоді як захріп, так ледве розбудили вранці... Ну, як там на фінській було? Жарко? Вернулися деякі наші сільські хлопці, так розказують, що скрутно приходилося. Але, кажуть, і фіннам давали перцю...
— На війні хорошого мало, — неохоче відповів Дорош.
— Де ж тебе контузило? — запитав Оксен, вкладаючи в це запитання той зміст, що біля якого населеного пункту це сталося.
— На снігу під сосною, — відповів Дорош, і в його відповіді чулася прихована посмішка.
— І зовсім тобі забило памороки чи так трохи?
— Зовсім забило...
Оксен помовчав з виглядом людини, задоволеної відповіддю, а через хвилину запитав знову:
— А скажи, якщо не секрет, що тебе заставило шукати роботу в колгоспі, а не де-небудь в місті, в теплій конторі? Адже тут робота важка. Не по твоєму здоров'ю.
— Лікарі приписали мені свіже молоко з-під корови, — відповів насмішливо Дорош.
— Мені так здається, що тобі краще було б у місті роботу шукати, чистішу. Бо в нас що? Коло свиней, коло корів, овечок...
— Ну й що? — схопився Дорош і відкинув рядно;
босі ноги його нетерпеливо мацали долівку. — Ти чому мене повчаєш? Щоб хтось гнойок нюхав, а я тільки свіже молочко пив? Ні, брат, так не вийде. Треба виймати ручки з галіфе та мозолі на них наживать, коли хочемо комунізм побудувати... А ви що тут розвели? Один боїться колгоспним ледарям на горло наступити, трудову дисципліну в колгоспі розвалив, другий з циганами воює, вогонь у печах заливав. Теж мені вояки...
— А ти так дуже не бери з копита, — понизив голос Оксен, і в голосі йому зазвучала образа. — Гнат — чоловік баламутний. Це правда. А до мене ти не лізь. Я з мужика вийшов, і я його, мужика чорномозоль-ного, нікому не дам ображати. Я для нього душу свою готовий вивернути, і ти мене не перевчай.
— А навіщо йому твоя душа? Ти йому дай хліба вволю та навчи працювати чесно.
— Ну, ти'дуже не хвицай. Побачимо, як ти порядкуватимеш. На старих дідах далеко не поїдеш, а молодь на шахти беруть та на заводи. А котрі десятирічки покінчали, теж від ріллі носа вернуть, вчитися їдуть. От я тобі на ферму дам дідів, і потанцюй з ними на п'ятачку.
Оксен довго перевертався на ліжку, потім накинув піджак, узув у хатині чоботи і вийшов надвір. З бляшаної дахівки хліва, переливаючись і виблискуючи, стікала на землю місячна повінь, підмивала окоренки старих верб, що росли на городі, перехлюпувала через тини і котилася ген далі, аж до Ташані, росянистими рукавами, слалася по тихій воді іскристими спалахами. Небо, високе і чисте, просівало зорі крізь невидиме решето, і вони мерехтіли, падаючи. Свіжовідклепаний місяць вичахав у холодній безвісті, розпромінюючи навколо себе райдужну корону. Земля сповивалася пелюшками туманів, тепло дихала в короткому сні. Свіже повітря пахло опарою і прісним духом вербової коріняки.
Оксен довго стояв посеред подвір'я, жадібно курив, миючи очі в місячній купелі, потім затоптав недопалок і пішов до хліва. Корова повернула голову і, глянувши на господаря, з шумом зітхнула. Оксен підклав їй сіна і закрив двері. "От і я вчуся потроху корівок доглядати. Так би мовити, домашню практику проходжу, — усміхнувся він, пригадавши слова Дороша про те, що треба виймати руки з галіфе. — Я-то вийму, а от подивимося, що з тебе вийде. На крутих поворотах люди носи розбивають", — сам себе втішав Оксен, але самопочуття в нього було недобрим — якийсь пекельний вогонь палив йому груди, і Оксен, щоб залити його, намацав у сінцях відро і, піднісши до вуст, став жадібно пити.
Олена відкрила хатні двері, з'явилася перед чоловіком ташанською русалкою.
— Я чула все, — шепотіла вона, торкаючись гарячим лицем його колючої неголеної щоки. — Не сварися з ним. Уваж. Він чоловік хворий.
— Іди спати. Не твоє діло.
Голос у чоловіка був сердитий. Олена не стала перечити і нечутно, як тінь, зникла за дверима.
Х
Весною в селі встають рано. Ще темрява затоплює хати, ще в світанковому повітрі ніщо ні шерхне, ще зорі поморгують у блідніючому небі і брати-ковалі похапцем клепають молотами чересло місяця, а вже по хатах то тут, то там засвічуються каганці і розвішують по тинах золоту бахрому, вже чути, як хтось брязнув відром об. цямрину, заскрипів журавлем, і полилася з тихим бульканням вода в корито. Припаде до неї гарячими зі сну губами худобина, цмолить, прихекуючи, забиває спрагу після душної ночі в хліві, п'є не нап'ється. Ось лагідно обізвався до неї господар хрипким, заспаним голосом, покашляв стиха, пробухкав чобітьми від хліва до хати. Прогуркотіла підвода по шляху — то повезли молоко на сепараторний пункт, і візник сипонув у теплий морок іскрами з цигарки, що, не долетівши до землі, згасли; пройшли двоє якихось людей, голосно розмовляючи між собою, і їхні кроки загубилися відлунням у світанковій тиші. Раптом десь за Ташанню, на Залужжі, ледве чутно, так ніби з пухової постелі, долинуло оте хвилююче серце хлібороба півняче "ку-ку-рі-ку-у-у!", і над Троянівкою спочатку в однім дворі, потім у другому, потім у третьому, потім у всьому селі відгукнулися горласті півні.
Павло Гречаний, що сторожував біля лавки і мав чи не найбільшу можливість милуватися півнячими ораторіями, присягався, що начинайлом був не троянівський півень, а залужанський. Зачувши таке побреховище, Охрім два тижні не здоровкався а Павлом, бо всьому ж селу вже давно відомо, що саме його, Охрімів, півень заспівує першим, а не якийсь там залужанський. Той півень, якого він виміняв у циган за п'ятеро носилок сіна. Говорив тоді циган з "Птиця романська, не бусурманська, співа, як у золоту дудку грає. Сам курей трясе, сам яйця несе. Бери, чоловіче добрий, жаліти не будеш". І Охрім узяв. А тепер отакий наклеп терпіти? Та не допустить він цього ніколи!
Сперечатися не будемо, хто ж його знає, може, то й Охрімів півень розбудив своїм криком село.
