Побачення - Черкасенко Спиридон

Колю, чуєш, моя дитино! Вставай, татко приїхав.

— Що? Де? — схопився миттю хлопець і втопив у батька зацікавлені й разом перелякані очі.

Харченкові щось здавило в горлі; він сів на ліжку, вхопив сина на руки й міцно стиснув в обіймах. Дві буйних сльози скотилися хлопцеві на біляву голівку.

— Господи, який великий уже! Що — не пізнаєш? Та він же сливе не знає мене!.. А! Прокляте життя!.. Краще здохнути, ніж так поневірятись. Голубчику мій! Серце моє!..

— Матвію, час іти,— промовив Галка.

— Стривай, стривай, іще хоч хвилиночку.

— Ой, ходімо, бо лихо буде: баба вийшла кудись...

— Хороший мій! Чого ти так дивишся, Колю? Ти й не знав, що в тебе такий татко?

— Хи... не знав... Мама казали.

— О, от бач, Петре, а ти казав... Знаєш, що він казав, Ярино? Казав, що ти собі тут любчика завела, ха-ха-ха!..

— Чи до того було! Дихати ніколи, не то що...

— Бідуєш дуже?

— Та що там і казати.

Ярина махнула рукою.

— О, от бач... Стривай, стривай же,— заметушився Харченко. Він посадив хлопця на ліжко й поліз у кишеню.

— На, заховай,— ткнув він Ярині гаман з грішми.

Вона одчинила скриню й поклала гроші під одежу, на дно. А він знов узяв сина на руки.

— Матвію, тікаймо... тупотить щось у дворі,— прошипів Галка, і, вихопивши револьвера, скочив до дверей, і притулився коло печі, дослухаючись.

Харченко обережно посадив сина, поцілував Ярину, що повисла йому на шию, й скинув її руки з своїх плечей.

— Прощай... прощай, Ярино... Чи побачимось...

В сінях затупотіло. Широко розчинились двері й у хату вскочило двоє стражників з револьверами в руках.

— Руки вгору! — крикнули обидва разом, але розітнулись по хаті два вистріли, й вони, хитнувшись і махнувши в повітрі руками, повалились на землю.

Галка вислизнув у відчинені двері, прошмигнув крізь другі й зник у темряві.

— Де... де мій картуз? — бігав по хаті Харченко, але, почувши знов тупотняву й голоси, вибіг з хати без картуза.

Хотів проскочити непомітно: зігнувшись, перебіг двір і перескочив через паркан у темний провулок. Але стражники, побризкуючи зброєю, були вже коло двору — й услід утікачеві посипались кулі. Чуючи за собою погоню й вистріли, він нісся, як вітер. З халуп повиходили люди й здивовано дослухалися до того, що діялося на вулиці. Хтось сміливіший хотів перейняти втікача й побіг йому навперейми. Харченко повернув завзятому назустріч, штовхнув його в груди, й сердега гепнувся навзнак, ударившись потилицею об грудки. Харченко на бігу вхопив картуза, що скотився в того з голови, й подався далі.

Вибігши із слобідки на вигін, він зупинився на мить: праворуч мигтіло ліхтарями містечко, а ліворуч, трохи далі, була балка. Харченко згадав про очерет у тій балці й повернув до неї. За кілька хвилин він був у ній і, важко дихаючи, слухав крики, гомін, тупотіння людських і кінських ніг, що доносились від слобідки. Далі над балкою вся в різнобарвних огнях горіла церква, гамір і сміх коло неї ще збільшились.

— Бов!.. бов!.. бов!..— раптом розітнулось околицею й покотилось балкою. Харченко несамохіть зцупив картуза й перехрестився.

— До утрені вже,— буркнув він. "А що ж далі? — промайнула йому в голові неспокійна думка.— Якби тихенько пробратись до містечка, то звідти вже знайшов би, як утікти. А балка верстов за три кінчається — переймуть на конях. Ну та чорт його бери, вже все одно: гинуть дак гинуть — невелика шкода й собі й людям. А проте — ще поборемося".

Плазуючи очеретом, він доліз до місця проти церкви: далі очерету не було, й він сів, сів і чув, що сю місцину з обох боків уже оточено кінними й пішими стражниками. Гамір коло церкви вщух, і можна було розібрати окремі фрази. Він чув, як його об'їжджали з другого боку, чув брязкіт зброї й пирскання коней.

"Зараз лавою почнуть загін,— подумав він.— Ну що ж, уб'ю одного — двох, а далі... Стрілятимуть на мій огонь і... Що се?..." Він побачив, що в кількох місцях над балкою запалюють огнища.

"Иш ти! Щоб часом нічка-матінка не зрадила. Ну, стривайте ж..."

Харченко хутко скинув пальто й нап'яв його на кущ дебеліших очеретин, ще й картуза зверху почепив, а сам відсунувсь на кілька ступнів і припав до вогкої трави.

— Може, ракетою освітити, ваш бродь? — почув він од церкви.

— А хіба є?

— Так точно, є. Ми для служби наробили.

— Ану, давай.

За хвилину глухо бахнула ракета й прорізала ніч над балкою, освітивши дно.

— Тут він! — почулись раді вигуки.— Ану, ти... повертайся там швидше коло огню!..

Незабаром полум'я від кількох огнищ прогнало геть нічну темряву й виразно освітило на дні балки схилену постать у картузі.

— Гей, ти чуєш? Виходь, бо все одно зараз стрілятимемо,— почув Харченко.

Він не обізвавсь і напружено чекав. Почулось іще тупотіння багатьох кінських ніг: він підвів голову й при світлі огнища побачив, що на поміч стражникам прибув взвод козаків. Молодий хорунжий щось погомонів з приставом і, кинувши йому: "От єрунда!" — спустивсь у балку, витягаючи з кобури револьвера. Харченко підсунувсь ближче до опудала й націлився. Дико скрикнув поранений кулею кінь, став диба й бухнувся на землю. Хорунжий спритно спішився раніш, ніж кінь упав, повернувся до балки й стрельнув з револьвера кілька разів в опудало, та, не вціливши, вилаявся й повернув назад.

Пристав дав знак стріляти. Рясні вистріли збудили околицю й відгукнулись скрізь по балках. Опудало, пронизане грядом куль, ще більш нахилилося додолу, але встояло на тонких, сухих стеблинах. Харченко лежав і не рухався: він чув, як пристав скомандував перестать стріляти, чув, як він звелів кільком із стражників підійти до опудала, чув, як борсався й бився об землю підстрелений кінь, і підняв голову тільки тоді, як до ушей йому донеслось тріщання сухого очерету...

Блиснув огник, і самітній вистріл в очереті знов зворушив принишклу тишу. Харченко почув, як застогнав один із стражників, підхоплений товаришами на руки, й припав до трави. Розлютований пристав знов звелів стріляти. І знов залопотіли й задзижчали кулі, дощем посипавшись на опудало... Він лежав і чуйним ухом ловив якісь нові згуки, що вдиралися в тріскотню рушниць. Коли перестали стріляти, то згори під акомпанемент дзвонів полилось урочисте:

— "Воскресеніє твоє, Христе Спасе..."

Харченко оперся на лікті й крізь очерет дивився на церкву, залиту огнями, дивився, як маяли в повітрі корогви й багатоголовий натовп, осяяний світлом, поволі сунувся за ними. А попід огорожею темніли постаті тих, що стояли коло пасок.

"І нас на землі сподоби..."— донеслось до Харченка в паузі поміж дзвоном, але він уже слідкував за тим, що діється ближче, й по рухах ііристава та хорунжого силкувався розгадати, що саме вони вигадують. Близько до нього ніхто вже не підходив, очевидно, ніхто не був переконаний, що його застрілено.

"Що ж далі? Що ж далі?" — думав Харченко, й гостра лютість, і злоба закипали в серці. Він увесь тремтів від того й нервово клацав зубами, як припертий до стіни вовк.

"...Ангели поють на небеси..." — котилося від церкви, а дзвони підтакували: "таки-таки-таки-так..."

Дзвони замовкли, й спів увірвався... Знов почулось коняче пирскання й легкий брязкіт зброї. Харченко з підозрінням дивився на спокійну розмову пристава з хорунжим і думав:

"Чого ж се вони мовчать?.. Ну, та нехай мовчать... Води б отсе напився... аж душа горить... Хіба попрохати, щоб дали кухоль води",— гірко посміхнувся він...

...воскресе із мертвих, смертію смерть поправ...— вирвалося з одчинених дверей церкви.

Всі, що стояли поблизу, поздіймали картузи й хрестились. Харченко почув, як занило йому на серці, ніби щось одірвалось там, і очі заволокло сльозами. І пекуче захотілось йому встати, піти до тих... віддатись у руки, нехай роблять, що хотять...

"Що се? солому несуть? Навіщо?.." Та він одразу догадався й знов лютість спалахнула в нім.— "Ну, гаразд, викурюйте, живим у руки не дамся все одно й дешево себе не продам..."

Стражники з оберемками соломи зайшли з того боку, де кончався очерет: там вони склали солому й підпалили її. За хвилину затріщав від огню очерет, і Харченка вкрило густим димом, бо вітер на нього дув...

Натовп коло церкви заворушився й висипав за огорожу дивитись на імпровізовану ілюмінацію. Стражники й козаки стояли з рушницями напоготові по обидва боки балки на той випадок, як розбійник вискочить з огню. Очерет палахкотів і кільцем огню охопив те місце, де стояло опудало; огонь підкотився нарешті до нього, лизнув стебла, на яких начеплено було пальто, й вони впали на траву, погасивши коло себе ріденькі язички огню.

— Ба-бах! — розітнулось від церкви. Не вгаваючи дзвонили дзвони й чувся веселий гомін і сміх.

Обережно підкравшись, один із стражників зачепив гаком і витяг з попелу прострелене на решето пальто. Зрозумівши, що тут був підхід, пристав і хорунжий кинулись у балку. Між чорними обгорілими пеньками очерету самітно блищав козирьок картуза.

Утікач зник з димом...

1912