Візит на бричці у п'ятницю - Східняк Марко

– По підмерзлому у них непогано вийшло.

– Чого не стріляв, – здивовано спитав хтось, помітивши, що Микола прийшов до тями.

– На місті тієї дияволиці у спідниці побачив свою дружину,— сам спантеличений, повідав Микола. – Та й діти подалі на траєкторії були.

– Щоб тебе траєкторія вхопила, – вилаявся голова. – Упустили.

Павло, який ще крутився на п'ятачку подій, попутно слухаючі не тихі голоси роздратованих невдачею переслідувачів, нарешті підійшов до гурту.

– Он там твій Курай пару раз перебрав ногами на місці. Це ти прицілювався. Ось тут, – він знов ткнув пальцем, – зліва з-за дерева на в'їзд вискочила із зброєю дівка. По тій же стороні, але достатньо вбік стояла бричка. Яка тут лінія вогню?

– Звичайна сатанинська витівка, це преображення, – сказав Макар, найстарший з селян. – І діти наче позаду відьми.

– Ти мені попівську агітацію не розводь, – підхопився голова сільради. – Ось що, – сказав він після роздумів, – твоїх діточок вкрали цигани. Дамо про це тобі довідку. Догнати не змогли. Повідомимо у район, щоб інші остерігались та може знайдуть. Про химерне зникнення анічірик.

– Там, де обірвалась колія брички, була дуже тепла, майже гаряча земля, – сказав підстаркуватий селянин. Голова люто глянув на дядька, і продовжив: – Якщо є чорт, то є і … Розстріляють за таку агітацію. Якщо вам легше від цього, то мене першого, за те, що допустив. Якщо ж сп'яну щось ляпнете, то на другий день кажіть, що полякати хотіли, ось і придумали. Дурійте, опирайтесь з усіх сил.

На диво, нікого з переслідувачів не репресували. В селі на посівній нікому було робити. Каліки усіх воєн, діти та дядьки, опухлі з голоду – не той контингент. Отже шестеро достатньо здорових працівників, значили дуже багато. – Може тому, думав Микола, караючий меч кривосуддя не опустився на їх голови за те, що побачили щось невідповідне самому науковому світогляду. А може всі учасники переслідування просто перемовчали дивовижне зникнення.

Але сусідка, яка погрожувала донести про пачку синеньких, що дали приїжджі, десь згинула. Часи були тяжкі, справедливість була випадковістю. Тому, якщо влада офіційно мовчить, краще не виясняти нічого. Собі дорожче. То, притримавши пару років гроші, Микола на них купив теличку. А потім з кожною офіційною появою грошей в сім'ї витрачав трошки більше. Карбованці розбіглися швидше, ніж хотілося.

Микола з Уляною почали рішуче підтримувати колгоспи і дуже швидко, може старанням місцевої влади, їх перестали іменувати підкуркульниками. А то демобілізований червоноармієць Микола платив за те, що роки за три раніше ляпнув на зборах:

— Глитаїв народ сам прорідив, а справних хазяїв перебити та по уралам на вимирання розігнати – де тоді взяти тих, хто буде землю викохувати, якщо в історичній перспективі знадобляться. З різної сволоти, що біля землі крутиться,чи що?

Райкомівець, голова зборів, бувший командир червоного партизанського полку, глянувши вовком, промовив:

— А я збирався тебе в голову колгоспу рекомендувати. Ех! Так і будуть тихо і рівно сидіти твої куркулі у селах, де вони всіх скрутили було, радіти будуть успіхам радянської влади і чекати, коли вони знадобляться як специ.

За це Миколу розкуркулили, забравши все. А мішки сушки дичок груші та інших сухофруктів, що держава не забирала, розсипали на дворі та втоптали у осінню грязюку. Добре висушені фрукти не розкисли у землі, швидко схопленої морозцем, і по відлигам їх викопували, старанно промивали и харчувались ними, серед усього, що вдавалось заробити, додавали також буряків, що восени не були викопані, а присипані землею після висмикуванні зів'ялого бадилля. До появи брички латка з втоптаною сушкою за літньою пічкою серед двору була тричі перекопана, скінчились і буряки.

Обдумуючи все, що сталося, Микола згадав про сказану чоловіком у дублянці необхідність передивитись все у домі. Нехитрий скарб сім'ї весь був на місці. Микола зробив тотальну перевірку, вловивши момент, коли він був удома, бо ніччю вертався кучером у голови з Мелітополя, де була якась кустова нарада голів сільрад, діти — у школі (бо там почали давати по тарілці якоїсь лемішці), а жінка десь на роботі. Аж раптом, у повністю обнесеному погребі у дворі він побачив полотняні мішки з крупами та дерев'яні ящики з салом. Сало було тонке і поганеньке, крупа нечиста. Але Микола не міг здихатися відчуття, що це умисно, щоб не дивувались, коли не дай боже, побачать не свої.

Уляна довго бідкалась, як це чужі люди зуміли занести до садиби гостинці приїжджих так, що сім'я з вісьмох чоловік нічого не побачила, хоча ляда на погребі, звичайно, були відірвана ще під час розкуркулення. Микола не здивувався, вирішивши, що уміючи зникати з конями і бричкою, вони могли і появитись з мішком прямо у глибокому погрібці, навіть не йдучи по сходинках.

Роздумуючи над можливостями невідомих, Микола не раз подумки казав спасибі за демонстраційне викрадення дітей. Інакше і його і жінку держава знищила б без коливань.

Уляна, з самого початку не повірила в сатанинську природу відвідувачів, коли Микола дуже обережно на це натякнув. Сказала, що чітко бачила надзвичайну схожість тої жінки на неї, але події розгортались так буремне, що не встигла сказати. – Чоловік же з смоляними вусами, теж українець, мабуть десь з-під Черкас. А що не наздогнали – дивно, але добре – не ховаючи полегшення, завершила вона.

З часом, начитавшись Бєляєва і Велса, що приносили діти, а потім онуки, із шкільної бібліотеки, він вирішив (Уляни вже не було в живих), що то були подорожуючі у часі. Але у країні саме всіх, хто мав дивні ідеї, відправляли з діагнозом "шизофренія" до психіатричної лікарні. Тому він притримав своє відкриття при собі.

Херсон. 2020.

© Марко Східняк. Автор. 2020.