Пирогово - Дрофань Анатолій

Скаже: ото зв'язалися з тим Чоботовим малюком, він і віз вас, як море горить, а віз би хтось із дорослих,— за одну мить до лікарні приставив би...

Розмірковуючи так, Ванько посмикував віжки:

— Но, коненята, но...

І вони йшли риссю.

Вітер дув збоку, тіпав коням гриви, розпушував, ніби пасма льону, хвости. "Не збитися б з дороги,— думав Ванько,— бо так неважко десь влетіти і в ополонку. Рибаки прикривають їх матами, пригортають сніжком, хіба ж помітиш у таку завірюху?"

Але став переїхали щасливо, піднялися на пагорок, Під ногами в коней Ванько побачив дорогу. О, значить, добре, правду говорив сторож, що в таку завірюху головне—не смикати коней,, вони відчувають дорогу краще за людину.

З'їхали в долину. Вторований шлях скоро зник під білим покривалом снігу. Коні грузли в ньому по коліна і вже не могли бігти. Ванько підстьобував їх батогом. Вони смикали сани, кілька хвилин бігли, але скоро, схиливши голови, знову ішли важким кроком. Ванько помітив, що з кожною хвилиною коні все глибше грузнуть у снігу. Певно, вони загубили дорогу, звернули кудись убік, пішли трохи ліворуч. Хлопець хотів було потягнути за праву вожжину, але стримався.

Сніг досягав уже до самого черева коней, і за кілька хвилин вони стомлено зупинились.

— Що, може, приїхали? — глухо запитала з-під кожуха комбайнерова жінка.

— Ні, ні, ще не приїхали, але ось уже скоро, потерпи ще хвилинку, — відповіла мати ласкавим голосом.

Нахилившись до Ванька, тихо, так, щоб не чула невістка, тривожно сказала:

— Дивися, дитино, ми, мабуть, з дороги збилися...

Ванько зіскочив з саней і зразу провалився в сніг вище колін. Пройшов в один бік, у другий, сподіваючись відчути під ногами тверду дорогу. Але її не було. Невже коні й справді збилися? Здається ж, ні. Вони, як і слід, повернули праворуч, у ярок. Може, просто в долині багато снігу, і дорога десь там, глибоко під ним.

Хлопець знову сів. Коні рушили. Мокрі від поту і розталого снігу, вони, здається, не йшли, а пливли в цьому безкінечному білому рухливому місиві і, вибиваючись з сили, зупинялися через кожні двадцять-тридцять кроків. Ванько, дивлячись на них, не міг всидіти на місці. Він накинув віжки на маленький рожен, зіскочив і почав ззаду підпирати сани.

— Но, коненята, но...

Скоро хлопець уже не відчував ні холоду, ні вітру. Йому було нестерпно жарко... Він розстебнув поли піджака, розв'язав пацьорки на шапці, підняв, навушники. Він дихав важко, як і коні, і разом з ними ставав відпочити.

Так вони проїхали, певно, більше кілометра. Але Ванькові цей шлях видався куди довшим. Сорочка на ньому змокріла, прилипла до спини, чуб на голові злипся.

— Чи скоро вже, мамо?— запитала хвора.

І мати знову ласкавим голосом втішала її, говорила про вогні міста, хоч їх зовсім не видно було.

Та скоро вони й справді з'явилися в білому мороці віхоли. Спочатку один, жовтавий, тремтливий, далекий, потім другий, третій — починалося передмістя. І тепер воно з вогнями, якимись приглушеними шумами, що лилися з репродукторів, швидко напливало на них. За кілька хвилин Ванько помітив і лікарню. Високі тополі, утикані чорними воронячими гніздами, тепер стояли білі, обліплені снігом. За ними губилися лікарняні будинки, з вікон яких лилося, як здавалося Ванькові, тепле світло.

Коли Ванько зупинив коней біля крайнього будинку з ганком, комбайнерова мати швидко зіскочила з саней, обтрусила засніжену хустку і, непевно ступаючи занімілими ногами, пішла до дверей. За кілька хвилин повернулася, але не сама, а з якоюсь дівчиною. Дівчина була в білій косинці і білому халаті з накинутою на— опаш чорною хутровою шубкою.

— Здрастуйте,— привіталася вона дзвінким голосом., Потім нахилилася до хворої і допомогла їй встати з саней.

Коли всі троє уже були на ґанку, дівчина згадала про Ванька, оглянулася, гукнула:

— А ти, хлопче, прив'яжи коней і теж іди сюди, бо замерзнеш. Чуєш?..

— Добре, добре,— відповів Ванько.

Змокріла сорочка на спині і справді уже відчутно починала холодити. Але ж стояли мокрі, ніби щойно викупані коні, пар валував від них, і Ванько, прикривши рядном одного, взяв у санях великий віхоть сіна, почав розтирати другому боки, спину, ноги.

Дівчина потім іще раз кликала Ванька, але хлопець відмовився:

— Коні мокрі, захолонуть, застудяться...

Так і розтирав їх, поки комбайнерова мати не вийшла з вузликом у руках.

— Ну, все,— промовила вона із зітханням,— може, виздоровіє до приїзду Івана.

Ванько підібрав віжки, повернув коней, прикрив ноги жінці сіном, сам присів збоку. Рушили додому.

І знову коні грузли в ярку, але все ж їхати по пробитій дорозі було легше.

Ванько одвіз додому комбайнерову матір і під'їхав до сільської Ради. Там за столом уже сидів Архип Спиридонович з окулярами на носі і читав газету. Почувши кінський тупіт, вийшов на ґанок і, відправивши онука додому, сам повів коней на конюшню.

Через півгодини Ванько, згорнувшись бубликом на теплій лежанці, уже міцно спав. І тієї ночі йому приснився Пирогов. Вони ходили вдвох по саду, Ванько розповідав йому про Ганю Гусакову, про Андрюшку Ковалишиного та комбайнера Івана Запруду, який змайстрував дивну машину.

Пирогов посміхався, радів, що в нього такі земляки, а Ванька похвалив за вчорашню поїздку...