Візьми мене з собою, Магеллане! - Сушинський Богдан

Між бортами яхт вирують косяки маленьких ставридок, над якими, наче чудовиська над здобиччю, зависають великі драглисті медузи, дуже схожі на освітлені космічним сяйвом літаючі тарілки.

Двоє хлопчаків, мабуть, курсанти з "Оріону", вичерпували воду з напівзатопленого човна. Вони привіталися зі Старим Штурманом, зверхньо глянули на мене, мовляв: "А це що за тюлька?!", і знову взялися за свою справу. Працювали вони так завзято, ніби знаходилися далеко в морі, і від того, зуміють вони вичерпати воду чи ні, залежало і життя корабля, і їхнє власне.

— Скажіть, а на яких кораблях ви ходили штурманом?— запитую старого моряка вже на трапі, що з'єднує бетонну стіну з причалом, біля якого стоїть корабель.

— І не тільки штурманом, хлопче, не тільки штурманом. Я ж усе життя на флоті. У тринадцять років уже виходив на промисел з артіллю рибалок. Правда, спочатку брали тільки на лиман, але й там солонувато доводилось. Ну а через рік лиманного стажування уже був у морі. Потім став воєнним моряком. А після війни закінчив училище і відтоді, аж поки й на пенсію не пішов,— на кораблях далекого плавання. І що цікаво: останнім кораблем, на якому я виходив в океан, якраз і був "Оріон". Ось цей, старенький трудяга-морячок...

— Це правда? Ви ходили на "Оріоні"? На оцьому?..

— Ну, навіщо так зневажливо? Хороший був корабель. Надійний. Тепер уже всі моряки з його екіпажу або осіли по кубриках інших кораблів, або списані на пенсію. Тільки я один лишився вірним йому. Вважай, останній із екіпажу. Приходжу до нього — ніби давнього друга провідую. Шкода, що він, сталева його душа, не розуміє цього.

Щойно Старий Штурман піднявся на корабель, як на палубу вирвався чималий гурт хлопців, з якими досі, напевне, проводили заняття у каютах-класах.

— Цун-намі, дванадцять балів! Та це ж Радик!— По голосу, та ще за оцим незмінним "цун-намі!", я визнав, що кричить Ромко, але відшукати його поглядом зміг не одразу. Нічого дивного: такими, в морській формі, курсанти здавалися схожими між собою, наче сіамські близнюки.— Добре, що ти прийшов! Знаєш, що нам оголосили сьогодні?! Через два тижні вирушаємо у похід! На теплоході "Омега"! На цілих п'ять діб! Із курсантами вищої і середньої мореходок!

— Та ну?! — засумнівався я.— Невже так одразу — в похід, та ще й на п'ять діб?

— Ти диви: ця малявка ще й не вірить...— буркнув якийсь довготелесий хлопчина, що проходив повз нас. Але ні я, ні Ромко не звернули на нього уваги.

— Невже справді на п'ять?— усе ще допитувався я.

— Нічого дивного, не вічно ж нам сушитися на березі. В такі походи курсанти Флотилії ходять щороку. Курс на Крим, звідти — на Кавказ... Севастополь, Ялта, Новоросійськ!.. На вахті стоятимемо разом із курсантами училищ. Не на учбовій — на справжній.

— У морі — всі вахти справжні,— повчально кажу я, відчуваючи, що вже не стільки радію за Ромку, скільки заздрю йому.— Шкода, що мене не прийняли. Пішли б разом. Подумаєш, півроку не вистачило! Несправедливо це, несправедливо...

— Нічого, наступного року приймуть,— враз споважнів Ромко.— Знаєш, мені й самому якось незручно перед тобою. Хоча знаю, що прийняти не могли. В умовах прийому так і написано: "семикласників". А ти перейшов до шостого... Цун-намі, дванадцять балів. У кого нерви міцніші, той і виживає. Але за будь-яких умов ми лишаємося друзями, чув?

І ми потискуємо один одному руки. По-особливому, поморському.

— Е, постривай, а як ти тут опинився? — раптом схаменувся Ромко.— Сторонніх сюди не пропускають. Чи, може, тебе хтось провів?

І тоді я розповів, як чекав його, сидячи на пагорбі, як познайомився з моряком, Климом Васильовичем, якого всі яхтклубівці звуть Старим Штурманом. І що зараз цей Старий Штурман пішов до капітана-директора Флотилії просити, щоб мене, хоча б до першого вересня, зарахували в юнги. Про "юнги" це я, звичайно, прибрехав, але ж як хотілося, щоб так воно все насправді й сталося.

— У юнги? Старий Штурман?— перепитав Ромко.— Тоді вважай, що тобі пощастило. Він — єдиний, кого капітан-директор справді може послухатися. Клим Васильович, тобто Старий Штурман, уже якось виступав перед нами. Про воєнних моряків розповідав. Такі історії — сідай і пиши пригодницький роман. Я ще не чув, щоб про моряків так розповідали.

А тим часом самого мене починає вражати серйозність Ромка. Як він змінився за той час, що навчається у Флотилії! Ні, зовні він лишився таким же: невисокий, повновидий, з чудернацькими ямочками на щоках... І жартувати вміє, і звичок своїх нібито не змінив. А все одно... Подорослішав він, чи що? Про все говорить якось не так, як раніше,— поважно і занадто серйозно. Тільки свого "цун-намі, дванадцять балів!" ніяк не зречеться. Що б він не хотів висловити: радість, подив, захоплення чи обурення — на все це у нього три слівця. Через них ми й самого Ромка зовемо поміж собою "Цунамою".

На причалах уже вирувало курсантське "віче". Викладачі, що зійшли з судна, з великим зусиллям зуміли поділити його на екіпажі, кожен із яких одразу ж заходився спускати на воду свого човна. Вибравши момент, Ромко попросив узяти на човен і мене, але викладач тільки співчутливо окинув "приблудного недоросля" поглядом, і безпомічно розвів руками.

Ну що ж, я не ображаюся. Не можна — то не можна. Тут дисципліна, хіба я не розумію?

Одначе, захопившись тим, що відбувалося на причалі, я не помітив, як поруч опинилися Старий Штурман і ще якийсь високий худорлявий чоловік у морській формі.

— Оце він і є,— мовив штурман тому чоловікові.— Радик Костич. А он той хлопчина — його товариш, курсант Роман Войтенко.

— Е, та, здається, ми вже знайомі,— усміхнувся худорлявий моряк, уважніше придивившись до мене. Аж тепер і я впізнав його. Ще б не впізнати! Адже це й був капітан-директор.—Ти приходив разом із Войтенком, просився в курсанти? Ти, ти, не відмовчуйся.

— Я не відмовчуюся: просився,— розгублено мовив я, нашорошено глянувши на капітана-директора. Тоді він теж приязно всміхався, але не зарахував. А тепер, ось так, привітно всміхаючись, може й прогнати звідси.— Ми з ним майже ровесники, хоча і навчаємося в різних класах — я на клас молодший.

— Зрозуміло. Добре, що не образився і знову прийшов. Бачу, ти й справді хочеш бути моряком. От тільки, як це сказати?.. Класами не вдався, чи що?—засміявся він.— Та ще й зростом. Слухай, Кириле Дмитровичу,,— звернувся до керівника групи, в якій виявився Роман.— Зваж на прохання двох морських вовків: візьми й цього хлопця на човна. Все одно з бухти поки що не виходите. А плавати він, звичайно ж, уміє.

— Ще й як умію! – вигукнув я, проте одразу ж знітився. Це щастя, що при моєму зарахуванні до екіпажу човна не присутня Дінка. Почувши оце моє "ще й як!..", негайно назвала б "хвальком". І тоді вже справді – "хі-хі, хо-хо!"

— То що, вважатимемо Радика Костича юнгою?— запитуючи це, Клим Васильович дивився чомусь не на капітана-директора, а на мене. Ніби це від мене самого залежало: мати Флотилії свого юнгу чи ні?

— А що, можна і юнгою,— погодився капітан-директор. — Правда, статутом Флотилії юнги не передбачені. Але хтозна, може, з цього дня в неї з'явиться нова традиція.

— Отож бо, — підтримав його Старий Штурман. — І новий пункт у статуті.

— Ура! Зарахували!— закричав я, кидаючись до Ромки. Проте радості моєї Ромко чомусь не поділяв, навпаки, трішечки розгубився.

— Що за дитячі емоції? — шикнув.— Хто так поводиться? Краще б подякував Старому Штурманові та капітану-директорові, як слід, цун-намі, дванадцять балів.

Що правда, те правда — подякувати я забув. Але капітан-директор і штурман уже відійшли від причалу, отож єдине, що мені залишалося,— вибачливо подивитися їм услід.

— Ти ж ба, яка у нас радість!..— раптом глузливо про казав той самий довготелесий хлопчисько, що назвав мене біля трапа "малявкою". І чого це він увесь час крутиться біля нас? — "Ура! Зарахували!" Знайшов, чому тішитися. Ніби його зарахували до загону космонавтів.

Виміряв мене поблажливим поглядом і, вклавши руки в кишені, відійшов до перевернутого човна.

— Вікторе! Сосновський! – негайно звернув увагу на його поведінку Федір Пилипович.— А ти чого це руки в кишені, і стоїш собі, ляси точиш?

— Я прийшов сюди не для того, щоб ставати веслярем,— досить нахабно відповів Віктор. — Скільки можна? А головне — навіщо? Рятувальні шлюпки на сучасних кораблях — моторні, а найматися веслярем на галеру я не збираюсь.

— Щодо рятувальних шлюпок, курсант Сосновський, то тут ви трішечки помиляєтесь,— суворо глянув на нього викладач. — Але про це поговоримо потім. А поки що — негайно займіть своє місце в шлюпці.

— Ну, якщо це так важливо...— лінькувато стенув плечима Віктор.— Якщо вже без мене не обійдуться, можу й сісти. Але тільки з поваги до вас...

Почувши це, хлопці обурилися. Кожен по-своєму. Але тільки Ромко висловив те, про що подумали зараз геть усі, хто був свідком цієї сутички:

— Та скільки ж можна панькатися з ним, Федоре Пилиповичу?! Якщо так, давайте не братимемо його ні зараз, на шлюпку, ні в похід. І взагалі, якщо у Флотилії йому нецікаво, нехай іде звідси... ловити своїх метеликів, цен-намі, дванадцять балів!

І я був цілком згодний із ним. Цьому Сосновському пропонують вийти на шлюпці в море, а він ще й морочить голову! Ото вже справді: "цун-намі, дванадцять балів!" Кого тільки зараховують до Флотилії? Ну а про метеликів... Невже цей хлопчисько й справді захоплюється якимись-там метеликами? Це вже ганьба!

Після такого "виступу" Ромки, звичайно, кожен мав що сказати Вікторові, але викладач негайно заспокоїв усіх: "Потім, потім поговоримо, хлопці, потім. А поки що — зайняти місця в шлюпках згідно з аварійним розкладом!"

У шлюпці було аж шестеро весел, але й хлопців теж було шестеро, і мені, звичайно ж, не вистачало. Проте я не розгубився, сів поруч Ромки, і ми вирішили, що веслуватимемо вдвох.

— Ей, юнго, а ти справді вмієш плавати?— несподівано засумнівався викладач.

— Звичайно ж, уміє! — в один голос відповіли всі хлопці, що були в човні. Хоча, звідки їм, окрім Ромки, було знати: вмію я хоча б триматись на воді чи ні?

— Ще й як плаває, — поважно уточнив Ромко, підморгнувши мені. — Тренер з плавання другий рік умовляє його записатися в секцію.

— Тоді порядок, — кивнув виклада