Свiтло в кiнцi тунелю - Радутний Радій
Юрій оглянувся — кіллька розпливчастих світних "скорпіонячих" силуети маячили метрів за сорок, зловісно посміхнувся й зрізав іх трьома точними, ощадливими чергами. Постріли глухо дудніли в тонелі, а шуму із станції долинало все менше й менше.
І в цей момент згасло світло.
Потім голосно й неждано зойкнула дівчина й запала тиша.
— Дівчина? — здивовано перепитав лікар. — Яка ще дівчина?
Тепер переможно всміхнувся другий лікар й трохи зверхньо поплескав першого по плечу:
— Ось вам і Фрейд, ось вам і приховане підсвідоме! Плакала тепер ваша дисертація!
На те, щоб бігти, сил вже не вистачало, дівчина безсило висла на його руці й час від часу просила перепочити хоч якусь мить. Одного разу Юрій змилостивився, але вже через півхвилину побачив відблиск синього фосфоричного сяйва позаду й почув слабке відлуння цокоту — хітин по бетону, через кілька секунд з мороку виринула розпливчаста світна пляма, й знову постріли здались громом у вузькому тунелі, й знову треба було йти, йти і йти вперед, в темряву, мертвим задушливим тонелем метро до наступноі станції, а її все не було й не було, а потім два скорпіони вискочили назустріч і в зблисках червоного вогню, що виривався з дула, Юрій помітив щілину — прохід у бічній стіні й скочив туди, а ще через кілька хвилин чи годин? чи діб? шаленого бігу лобом намацав дерев'яного прямокутного бруса, іскри з очей засліпили його але анітрохи не розігнали Тьму й знов довелося стріляти, щоб в миготливих червоних спалаха розібрати, що це лише кріплення, підпорка і Юрій наосліп ногою вибив її, а потім наступну, й ледь встиг відскочити від лавини каміння й землі, що боляче вдарила в плече, вибила з рук й навіки поховала під собою автомат, й лише тоді Юрій впав на холодну вогку підлогу поруч з ледь живою дівчиною й дозволив собі втратити свідомість.
З цього часу кількість інформації, що поглинав його мозок зменшилась приблизно на дев'яносто два відсотки — якраз цю частину загального інформаційного потоку людина отримаю за допомогою очей, звичайних очей, чудового витвору природи, чудового й абсолютно безпорадного в ідеальній підземній Тьмі.
А очуняв він від холоду. Сильно боліло плече. Важке й застояне повітря душило й пригнічувало. Лише з одного боку притулилось щось м'яке й тепле.
Юрій розплющив очі.
Нічого не змінилось. Кругом Так і залишилась Тьма. І Тиша.
Він ворухнувся. Тиша зникла — десь поблизу зашурхотіли по підлозу маленькі лапки, щось (чи хтось?) писнуло й зойкнула від несподіваного руху дівчина.
Свідомість і пам'ять повернулись разом, одночасно.
— Де ми? — навіщось запитав Юрій.
— Н-н-н-е з-н-н-н-аю!.. — пересилючи нервовий дрож прошепотіла дівчина.
— Скільки пройшло часу?
— Теж н-н-н-е з-н-н-н-аю!..
Юрій схопився на ноги, вилаявся, вдарившись головою об низьке склепіння й зробив крок вперед. Під ногами захлюпало.
Позаду був завал. Юрій навпомацки знайшов кінець дерев'яноі підпорки, розщеплений якоюсь каменюкою навпіл. Каміння, пересипане землею, піднімалось до самоі стелі.
З обох боків були стіни — Юрій намацав вогку й холодну цеглу. Й було в тих стінах дещо, що змусило його здригнутись.
Шви між цеглинами здавались зовсім гладенькими, розчин наче злився з цеглою, перетворивши її на суцільний моноліт.
А попереду не було нічого — нічого, крім темноі вогкоі порожнечи, схожоі на розкриту пащу.
— Де ти? — знову зойкнула дівчина, випустивши його руку. — Не йди!
Юрій простяг руку назад, натрапив на щось пружне й округле, посміхнувся — все одно ніхто не бачить! — й взяв дівчину за маленьку долоню.
— Тут я, тут. Не лякайся.
Замість відповіді дівчина схлипнула й судорожно вчепилась за нього, а поруч знову прошелестіли пацючі кроки.
Юрій повернувся до завалу, сів на велику брилу, дівчина, все ще схлипуючи, примостилася поруч.
— Ну, ну, не плач, — грубувато сказав він по паузі. — Все не так уже й погано. Ми ще живі, чи не так?
— Т-т-так... — судячи з голосу, дівчина хоч трохи посміхнулась.
— А це найголовніше... — Юрій згадав купи пошматованого м'яса на станції.
Запала тиша.
— Що це було? — зненацька запитала дівчина.
Юрій здригнувся. Це питання він ставив перед собою з самого початку. Ставив — і не знаходив відповіді. Довелось придумувати зходу.
— Ну, — не дуже впевнено почав він. — Точно не знаю, але, мабуть, щось живе вирвалось на волю.
— Звідки?
— Оце вже не знаю. Можливо, якісь мутанти, на зразок тих московських пацюків, можливо, наші вояки щось наексперементували, — бачила, на площі стояло два армійських фургони, можливо, — він посміхнувся. — іншопланетна навала...
Дівчина здригнулась.
— Ті чудовиська... — прошепотіла вона. — Це щось жахливе...
Дивна річ — це питання хвилювало іх навіть більше, ніж власна доля. Але поступово дійшли й до того.
— Як ти гадауш, нас шукатимуть?
— Ясна річ! — впевнено, аж занадто відповів Юрій. — Я там таки завал влаштував мало не на рейках, що його, мабуть вже почали розбирати. Так що треба лише трохи зачекати.
Про те, що від рейок до завалу було не менгше сотні метрів, й що завал взагалі навряд чи хтось помітить, він цілком розумно змовчав.
— Крім того, — додав він по паузі. — Твоі знайомі або родичі, мабуть же знають, куди ти пішла?
— Ніхто не знае, — тихо промовила дівчина. — Я взагалі тільки сьогодні прилетіла й увечері мала вже іхати далі, на південь. Відпочити хотіла в родичів... А ти? Тебе шукатимуть?
Юрій не відповів. В інституті будуть думати, що він вдома, а вдома... Тьху!
Знову залопотіли лапки по підлозі.
— Що це? — запитала дівчина.
— Не знаю, байдуже відповів Юрій. — Пацюки, мабуть.
— Ой!!!
Оглушивши Юрій істеричним вереском, дівчина незрозумілим чином опинилася в нього на колінах.
Тіло її було тепле, податливе й водночас пружне, губи гарячі, й невідомо чим би все це скінчилось, якби не одна невелика деталь. Точніше, одразу дві.
Перша — брила, на якій вони вмостилися, раптом ворухнулась.
І друга — вгорі, під самою стелею, промайнуло слабке, ледь помітне фоосфоричне сяйво.
Юрій зблід.
— Ой, слухай! — так само зненацька скрикнула дівчина. — Чуєш? Тут копають! Ми врятовані!
Справді, з-під завалу долинув шурхіт. "Хітин об панцир..." машинально констатував Юрій.
І, захопивши з собою дівчину, щодуху рвонув тунелем вперед, розганяючи пацюків.
Навіть Тьма не могла злякати більше, ніж примарні фосфоричні чудовиська.
Крім того, поява "скорпіонів" означала, що ніхто нікого шукати й не збираеться.
Якщо тільки взагалі "хтось" ще залишився.
Третя версія — про іншщопланетну навалу — раптом перестала бути смішною.
Тунель був вузьким і незкінченим, кілька разів Юрій з дівчиною потрапляли у розгалуження й вже через годину ніхто з них вже не знайшов би дороги назад.
Втім, в цьому не було потреби.
Вони втомились й побігли повільніше, потім пішли, потім зупинились, перепочили й пішли знову, потім Юрій, ідучи попереду, провалився в якусь ковбаню в боляче вдарився ногою, а на голову йому, мало не зламавши шию, впала дівчина, потім ще пробували бігти, щоб зігрітись й хоч трохи висушити одяг, а плече в Юрія боліло все дужче й дужче, й розпухала рука, й не слухались пальці, а якийсь пацюк, здуру чи спросоння потрапивши під ноги дівчині, злякався вереску, вкусив її й кинувся навтьоки.
А потім десь поблизу загриміло й затряслись, наче в лихоманці, стіни, а з низького склепіння сипонуло піском.
— Що це? — зойкнула дівчина.
— Можливо, вибух, — невпевнено буркнув Юрій. — А можливо, трамвай...
А ще через хвилину він піймав себе на думці, що хоче, бажае, вимагае, щоб це був все-таки вибух...
Тому що вельми образливо було гинути тут, в темряві, багнюці й холоді, коли в кількох метрах над головою буяе день, світить ласкаве яскраве й зовсім не пекуче, як здавалось раніш, сонце й ганяють туди-сюди трамваі...
Вони йшли, перепочивали на холодній мокрій підлозі, вставали й рушали далі, і все сильнішще давався взнаки голод, й все більше спиралась на руку Юрій дівчина, й все важче й важче було змусити себе йти, а коли пацюки вже не тікали з огидним писком, а час вд часу, здавалось, посилали розвідників — ну як, ви ще не здохли? Ще вас істи не можна? Ну, нічого, не турбуйтесь, ми зачекаем! — іхній подорожі настав край.
Тупик.
Юрій вперся в гладеньку, вкриту якимось гидким слизом — а втім, що тут було не слизьке й не гидке? — стіну.
— Кінець... — прошепотів він раптом пошерхлими губами. — Край.
— Що? — не зрозуміла дівчина. — Що ти маеш на увазі?
Через секунду, простягши вперед руки, вона сама знайшла відповідь.
— А!.. — з якимось полегшенням зітхнула вона. — Ясно.
— От і все, — знову сказав Юрій. — От і все...
— Хай йому чорт! — додав він по паузі. — Не було ніякого сенсу пхатись аж до кінця. Могли б спокійно посидіти там, біля завалу.
— Навряд чи, — відгукнулась дівчина. — Тоді б тобі муляло те, що ти не спробував врятуватись, хіба не так?
— Справді! — коротко засміявся Юрій. — І то буо б гірше. А ти молодець — помітила це навіть у такій темряві.
Вперше, вперше після зустрічі, вони сприйняли один одного як чоловіка й жінку, а не просто як товаришів по нещастю.
— Розкажи про себе, — попросив Юрій. — Я ж тебе практично не бачив. Яка ти? Мабуть, гарна?
— Ну, не знаю, — трохи кокетливо засоромилась дівчина. — Про це тобі краще судити. В мене біляве волосся, зелені очі й повненьки губки. А от носик трохи кирпатий. Але це зовсім непомітно. Ти ж не помітив, правда?
Вони засміялись, потім дівчина розповідала далі, і Юрій захотів все це побачити, а оскільки {---------------------------------------} замінило зір, дивитися довелось руками, й скінчилось те саме тим, чим і повинно було скінчитись...
Вони не крились один одного, не соромились, і він пізнав її всю, так само, як і вона його, та й справді, страх минув і загрожували ім лише ревнощі невблаганоі Смерті, невблаганоі й неминучоі...
А коли все скінчилось, й вони знову опинились в задушливому темному тунелі, Юрій встав і потягнувся, піднявши догори руки.
Й спочатку навіть не зрозумів, в чому справа, коли не вперся ними в кам'яне склепіння.
А зрозумів лише тоді, коли шкірою обличчя відчув подих протягу.
Тунель не кінчався тупиком. Він мав вихід. Вихід вгору.
А ще секундою пізніше Юрій зрозумів, що видряпатись по прямовисній цегляній стіні знесилена дівчина не зможе.
— Де вона? — запитав Юрій.
