Вихор у затишку - Слісаренко Олекса
Щодо політичної благонадійності він був най-безнадійніший. Він мав підстави гадати, що поляки його не помилують, а тому не мав навіть охоти вишукувати спосіб легалізуватись при них. Тюхтій мав сина в більшовиках і дуже тішився думкою, що не в нього одного таке нещастя, а навіть і в такої людини, як "батюшка". Піп же найдужче боявся, що поляки-католики будуть мати сина за причіпку до православного попа.
— Що ж ви робити думаєте, отець Михайло? — запитав Петренко.
— А я думаю, що треба нам зустріти польсько-українське військо з корогвами-святощами, хлібом-сіллю та й з дзвоном церковним, а для цього треба нам умовитись...
— Так, так!..— запобігливо підтакував Тюхтій.
Лопатка й Петренко якийсь час мовчали. Перший заговорив Лопатка, висякавши червоного носа у хустку непевного кольору.
— Воно так-то так, а як після поляків знов більшовики прийдуть?
Це запитання повисло на мовчанці присутніх. Петренко нахнюпив білі брови й думав. Тюхтій колупав косту-Ром підлогу, а піп дивився у вікно на горобців, що без-їУрботно вовтузились на бузовому кущі.
— Плювать мені на поляків, я сьогодні у повстанці йду! — сердито буркнув Петренко.
Хід думок у отця Михайла під впливом цих слів прикро змінився. "А що, коли цей Петренко справді більшовик... та коли поляки не вдержуться?" Одвівши очі од вікна, він дипломатично відступив од своєї пропозиції:
— Звичайно, панове, поляків можна було б зустрічати з почестями задля того, щоб вони не катували бідних селян, але я не настоюю...
— Так, так! — хитав головою Тюхтій.
— А я так думаю, що краще сидіти нам усім по хатах і не рипатись! — Це рештки непропитого здорового глузду взяли гору в Лопатчиній голові.
Питання вичерпано. Умовившись захищати один одного, як до чого дійдеться, нарада розійшлась.
Надворі отець Михайло, взявши під лікоть Лопатку, шепотом казав:
— Ви; Онуфрію Петровичу, попрохайте Шпона, щоб він замовив своє слово. Він же поляк...
Петренка другого дня в маєтку вже не було. Він пішов, взявши свою торбу і ні з ким не попрощавшись.
Десь із північного сходу далекі гармати гупали, немов ступи, обтрушуючи просо. А дні проходили тривожно і по-новому напружені.
Раз приніс Тюхтій чутку, що в десятьох верствах зупинилося більшовицьке військо. Відступають. Про Петренка казав, що той був на селі й подався з десятком корецьких хлопців на Чернечу Оболонь. Кажуть, поляків будуть бити...
Об обіді наступного дня приїхали квартир'єри і крейдою списали всі двері в маєтку. Тут тобі штаб, тут тобі розвідча кімната, а далі роти, батареї, ескадрони...
Шпон не виходив з хати, аж доки не прийшла пора по господарству поратись. Надів драні штани на живу ногу, а колодянку любовно оголив, як талісмана проти злого більшовицького духу...
На дворі димилися вже похідні кухні. Прибув штаб і розташувався у панському будинку... Двір оживав щодалі більше.
Шпон пішов напоїти Нерона. Кілька червоноармійців оглядали бугая, хапали його за зад і сміялись.
— Братва, кому порція мала!
Нерон сердито брязкав ланцюгом і поводив налитими кров'ю очима.
— Товариші, не чіпайте бугая, він зірватись може!
Всі подивились на Шпона.
_ Не лякай, папаша, ми лякані,— відгукнувся той,
що запитував про порцію.
._ Чий бугай? — звернувся до Шпона високий червоно-
армієць, видимо, командир.
' — Громадський... Корецької громади...— Шпон кляв у душі той час, коли задумав поїти бугая.
— А ти хто? Шпон пояснив.
— Так от, цього бугая ми зараз шльопнемо, понімаєш, папаша?
Такого звороту не сподівався ще більш наляканий Шпон.
— Та ви краще... той... візьміть у селі... теляток там... чи бичків... Це ж бугай породистий... медалю на виставці...
— Брось, дядя, заливать. "Породистий"! Ми породистих людей шльопаєм, а він, в три христа його мать, за бугаєм плаче!..
Високий, виходячи з сарая, наказав:
— Щоб порції на обід усім були!
Шпон тремтів, як зламана ресора. Колодянка стрибала по цегловій підлозі, наче її одкидало од землі електричним струмом.
Після двох пострілів велика Неронова туша гепнулась на дощату підлогу, а з рота та ніздрів потекла густа чорна кров.
— Готово! Свіжуй, хлопці!
Шпон лишив відро в шопі, несила було нести, і, хитаючись, пішов додому.
— Теж бугаець! Породистий! — почув він услід.
Не врятував Шпон панського бугая. Лопатка того дня не виходив з хати, прикинувся хворим, через що у Лопат-чихи в борщі варився порядний шмат бугаятини, командир прислав "хворому вчителеві".
Удосвіта з маєтку рушали червоні частини, лишивши по собі купи попелу там, де стояли похідні кухні, купу соломи та неприбрані Неронові кендюхи.
Два дні нікого не було, а на третій до маєтку заскочило з півста польської кінноти...
Перед цим Лопатка й Шпон розмовляли на ґанку коло ніколи. Розмова не відходила далеко од забитого Нерона.
— Коли б не нога, сам би пішов бити цих вошо-прудів...
Шпон за ці два дні схуд, але тепер очікування "своїх" бадьорило його.
Забачивши кіннотників, він побіг їм назустріч, але почув вигук:
— Стій, пшя крев...— і зупинився...
Офіцер під'їхав до Шпона, поперед наказавши підвести руки вгору.
Тільки вияснивши, хто такий Шпон, обшукавши його кишені, офіцер дозволив опустити руки.
— А то хто? Більшовик? — показав офіцер нагаєм на Лопатку.
— Ні, пане офіцере, то не більшовик. Більшовики втекли...
— Обшукати двір...
Шпон сподобився частувати у своїй господі пана капітана горілкою, прихованою "на всякий випадок". Від'їжджаючи, офіцер стиснув руку Шпонові.
— Ви, пане, як що, сповіщайте...
Після цього візиту проходили дні й тижні, а до маєтку ніхто не заїздив. Не з руки було, та й нецікаво.
Але Шпон чекав, що ще хтось із "своїх" його одвідає, і дочекався.
Як цвіла вже картопля, а баклажани вилискували на сонці масними ребрами, промайнула непевна чутка: поляків б'ють, поляки відступають.
— Не може того бути! — тупав Шпон колодянкою і ввечері пішов до отця Михайла.
— Кажуть, Владиславе Владиславовичу,— сумно хитав головою піп.— Кажуть ще, що ваш Петренко на Чернечій Оболоні босоту збирає проти поляків.
Отця Михайла за поляків не чіпали, так само, як і Тюхтія, що сидів саме тут.
— Люди кажуть... Збаламутився народ, не знає, чого йому треба.
— А в Корецькому тихо? — поцікавився Шпон.
— Як на мене, то тихо, не чувати чогось такого, а от Вишнянку поляки спалили, потому коло Вишнянки в лісі двох поляків забито... Як на мене, так не по правді це, хоч і сволоч народ!..
— Я, панотче, хочу пару коней та биндюга купити, то пак виміняти на свої корови...
— А це можна. Зараз кожен ладен коней здихатись, щоб у підводи не їздити...
Додому вертався Шпон з твердим наміром їхати в Польщу.
А чутка про відступ поляків була не дурна. Незабаром стало чути гарматні вибухи і з боку Дніпра, і з півдня.
Шпон хапливо ліквідував своє господарство. Пара коней і новий віз стояли в шопі там, де були раніш корови та свині.
Надвечір одного дня, як збирався вже Шпон виїздити, чути стало в маєтку рушничну та кулеметну стрілянину, а вночі пройшли повз маєток польські частини...
Шпон не спав цілу ніч, а ледве на світ позначило, навантажена хура з двома людськими постатями вирушила з панського двору.
Лопатка прокинувся рано. За маєтком чітко стукотів кулемет.
— Гашко, буди дітей та веди-но швидше до льоху! — гукав він жінці, а сам похапцем одягався.
Не встигли сховатись, як над парком вибухнув гарматний набій, потім другий, третій...
Кулемет замовк, а згорблені жахом постаті польських жовнірів перебігали в яр на протилежний бік маєтку.
У вогкому льоху Лопатчина сім'я забилась у найдальший куток. За кожним вибухом кричали діти, а Лопатка хрестився й утягував голову в плечі.
Незабаром у отвір дверей помітив Лопатка дим. У дворі щось горіло.
Що життя, коли в хаті можуть погоріти убогі лахи, без яких Лопатчиній сім'ї і голод, і холод?.. Вискочив Лопатка із схованки і похапцем почав виносити з хати до саду майно...
Через маєток бігли якісь люди, щось кричали йому, але вчитель не звертав уваги ні на людей, ні на постріли... Думками й тілом він був з перинами, ковдрами та стільцями, що виносив він їх до саду. Коли ж не було чого носити, сів Лопатка на ліжку й закам'янів.
Вже як пройшли лави червоних і дотлівали рештки спаленої ґуральні, а сонце десь на заході доганяло втікачів, Лопатка очуняв. Пострілів не чути було. Жінка з дітьми метушилася між садком та шкільним будинком, що лишився цілий, і Лопатка почав допомагати вносити речі.
Взявши мішка з житом на плечі, він побачив, що по Дворищу, прямуючи до нього і спираючись на рушницю, Шкандибав Петренко.
Одна нога його була без чобота, обмотана полотняним Рушником, через який просякала кров.
Лопатка, широко розплющивши очі, дивився на Петренка. Сизий ніс йому зблід, немов його хтось намазав крейдою. Жінка й старші діти полохливо збились докупи.
Коли Петренко підійшов ближче, Лопатка поставив мішка на землю:
— Що це у вас з ногою?
— Трохи поляки у лісі подряпали... та й болить же, клята! — скривився він і сів на мішка.
— А Шпон поїхав...— не знаючи що казати, промовив Лопатка.
Петренко з легенькою посмішкою подивився на нього:
— Поїхав, та недалеко... Під лісом з простреленою головою лежить... манаття коло нього... Певне, поляки, однімаючи коні, пристрелили... Втікати їм швидко довелося...— Петренко скривився од болю...
В цей час близький грім хряснув і розлігся тисячами лун у вогкому вечірньому парку... Земля задрижала...
Лопатка від жаху впав на землю, а Петренко, забувши про ранену ногу, підскочив з мішка.
Над ґуральнею піднялася хмара попелу й диму. Димаря не було...
Коли спала курява, перевів Петренко очі на школу. Вона стала ніби вища, а перекошені вікна її гордовито дивилися через руїну в далечінь полів...
