Огрівай, сонце... - Кобилянська Ольга

Удар Павликової долоні по її голові відтяв її дальші слова, і вона скривилася.

— Я скажу мамі, що ти мене б’єш. За що ти мене б’єш?

Її очі залилися слізьми, а спідня губка висунулась уперед.

— Скажу...— жалілась дівчинка.

— Іди скажи. А я зате не скажу, що я знаю, а був би сказав. І я те буду знати, а ти ні.

Дівчатко перепросилося.

— Кажи,— просило,— я вже не скажу, вже не скажу. Вже не болить!..

— То слухай. Видиш сонечко?

— Виджу. Воно так світить,— сказала Зоня, любо ділячи слова.

— А тепер диви. Диви вгору на стріху.

Зоня виконала братів наказ.

— Капає зі стріхи?

— Я не знаю.

— Не капає?

— Капає.

— То заплющай очі і втікай до хати, бо медвідь виліз із буди. Скоро!

Мала Зоня зойкнула і, не чуючись з остраху, влетіла в хату, а за нею Павло.

Мати, що держала глек із кип’ятком, подалась перелякано назад.

— Хто йде? — спитала побілілими устами і присіла на лаву.

— Медвідь виліз із буди... зараз прийде... Мовчіть, тихо,— крикнула дівчинка і, шукаючи охорони коло матері, притулилася до неї.

Павло мовчав.

— Бог би вам це не простив, та би не простив, як мене перелякали...— вимовила.— Аж серце застигло... аж... аж... і то все он той...

І не доповіла.

Але ніхто не приходив.

— Бо стрітення, мамо, та й з стріхи капає...— боронився хлопець.— Гляньте самі: кап-кап-кап...

— А ти чув, що дзвонили?.. Та й не дослухав?.. Дам я тобі колись медведя!.. Дам, що пам’ятатимеш... Аж піт виступив на чоло...

* * *

Морози й стужа лагідніли, сніг іще хіба несподівано й рідко навертався, часто або дуже великими, або дрібонькими зірочками вставлявся, а замість нього імлистий дощ топив біле покривало землі, хат і дерев, оставляючи тут і там поодинокі клапті снігу, ніби простирала по полях, левадах і стріхах.

На невеликій леваді Марти остала між кількома деревами також біла шмата, вижидаючи, що її або зіп’є проміння сонця, або розтопить дрібний дощ, що сік не лиш годинами, але днями й ночами.

Одного разу зайшло слідуюче.

Настало кілька сонячних золотих днів. Газди ходили розглядати свою землю, скільки її хто посідав... і роздумуючи та міркуючи над нею, чи прикладати до неї рук плугом і бороною, чи заміняти за готовий гріш в оренду.

— А я піду до повдовілої Марти й заберу в неї леваду в оренду,— заявив один з-поміж них, що був цікавий до всього, любив до всякої роботи приучуватися і користав з неї, де давалося.— Марта й так не має чим орати і за орання заплатити. Її левада, як відомо, граничить до мого лану, на ній виростає кільканадцять слив того доброго роду.... і, може, дасться щось зробити. Я йду до неї. Може, піде хтось із вас зі мною? Краще двом. Для неї й для мене буде так ліпше.

Один газда із слабших, що любив товаришувати з погибшим чи пропавшим кушніром Марти, особливо коли цей повертав з Бессарабії з повною кишенею, й платив у Менделя за гарак, і виспівував на все горло, б’ючи п’ястуком об стіл, що інші присутні на всю хату реготалися, між тим як сам Мендель делікатно, в білих брудних панчохах і патинках, покірненько й поважно виповняв бажання фундатора,— той один, сказано, був охочим товаришити і при виорендуванні вдовиної левади.

* * *

Входячи на подвір’я, зустріли дітей, що вертілися недалеко хати в сонці, а коло них собака, яка ластилась з удячності, що її відчепили від ланця, і шукала квапно мордою по землі за поживою.

Побачивши чужих, забрехала уїдливо, а коли входячі вспокоїли її, помахала хвостом і замовкла.

Павлик і Зоня підійшли ближче.

— Мама дома?

— Дома!

Заки газди увійшли ближче на подвір’я, полетів Павлик сповістити маму, що прийшли люди. Від смерті тата так рідко хто навідувався до них, що, певне, щось буде цікаве, що прибули.

Мама саме перебирала між гудзами шматок, у котрих знаходилося зав’язане деяке насіння, і прокинулася.

— Люди? — спитала, а сама поблідла й оглянулася, та не стало часу ні щось сказати, ні щось учинити, бо вслід за Павлом увійшли оба чоловіки, здоровлячи. Що вона відповіла, до смерті не пригадала собі, чула лише, як під нею ніби земля захиталася.

— Ми до вас із запитанням, чи здорово коло вас, газдине Марто? Та й як веснуєте? Давно вас не бачили. Від запропащення вашого газди-майстра ви наче в монастир зачинилися...

Жінка відітхнула, й великі запалі очі шукали землі.

— Ходжу на роботу. То тчу, то деру пір'я, то шию, а там і дітей доглядаю, що більше робити? Як господь дає, так треба приймати. Дедалі треба буде обробляти божу землю, копати, сіяти, садити. Сонце так гарно присушило, і з землі силоміць зелень витягає, аж легко на серці робиться. А то зима ніби душу каменем привалила, життя відібрала. Я саме насіння перебираю. Треба вже й мені до неї руки прикласти.

— От то-то бо й є, що треба прикладати. Ми оба зі справкою до вас. Ви про землю говорите, а ми в справі землі й зайшли до вас.

З тими словами сіли. Один з них, а то давній товариш кушніра, набив люльку й закурив, а другий, охочий до виорендування землі, оглянувшися вигребущим оком по голих стінах, усіх закутках та пожовклих за зиму і вихуділих дитячих личках, приступив відразу до справи, яка привела його сюди.

— Так і так, Марто,— сказав, приглядаючись іще молодій, а вже майже постарілій жінці.— Взяв би від вас поле на політок, а вам, якби хотіли, частю хлібом, кажім, уже готовою мукою, сплатив; а як собі захочете, то й грішми. У вас тягла нема, чим поорете, заволочите, посієте? Те все коштує. За гроші, самі знаєте, є й готовий хліб, сіль, світло й інше... Роздумайте й кажіть! А це,— докинув і кивнув головою на дітей, із котрих Павлик стояв проти нього й уважно прислухався кожному його слівцю,— це,— говорив,— не питає... маєш не маєш, а знає одне: дай!

Марта стояла наче вкопана і мовчала, а пальці рухались у неї, начеб сукали безнастанно вовну або фуркали веретеном. Несподівано прийшло це на неї. Що робити? Що добре, а що ні?

— Гадаєте, це було б для вас зле? — почав знову газда.— Або що ви ліпшого найдете? А задовжитеся на оранину й насіння, то хто буде у вас довги сплачувати й чим?

— Думайте, та й не передумайте...— вмішався вже й товариш. Сказавши це, сплюнув крізь зуби цятку слини аж на середину хати.

— Я б у вас узяв, як кажу, леваду,— почав знову перший,— оставив би вам кусник коло хати на закришку та й пражину на бульбу... А... за сливки на леваді заплатив би зокрема або дав би з макітру вже сушених на різдво, наколи б схотіли. Згода?

Марта підняла погляд. Двоє великих, темних як ніч очей заіскрилися проти чоловіка.

Марта підняла п’ястук.

— І сливки би-сьте забрали з-поміж дітей? Га? Аби і в рот не мали що взяти з деревини, котру їх тато власною рукою садив? Га? І сливки? А дивіть, який милосердний дорадник найшовся на сироти!

З тими словами обернулася до товариша й затиснула уста.

— Та чого гніваєтеся, Марто? Чи я беру щось даром, чи я прийшов вас обдурити? Осьде свідок... Я прийшов поговорити з вами по-доброму. Хочете? Добре... Не хочете, то бувайте здорові! Двері вказують самі, куди дорога.

Ці слова, висказані без гніву, опам’ятовуючою інтонацією, викликали вмить інший настрій. Марта, що стояла все ще понура, присіла на постіль, діти поставали близько неї, наче сторожили, щоб їй не сталося щось злого, і почала говорити, зразу відмовно гірко, начеб люди завидували їй того, що ще по пропавшім чоловіці остало, котрий... господь один знав, чи ще живе... і чи верне... то й чого їй дивуватися... коли... і урвала.

Коли однак чоловіки впевняли її в противнім стані речей, подавали несогірші услів’я, вона ніби здобула несподівано новий спосіб до життя і згодилася по дальшій недовгій балачці та загорнула половину готівки, за яку віддала леваду і сливки на політок, а другу мала дістати по засіві в святу неділю.

По закінченню інтересу вдоволені обі партії повставали із своїх місць; люди — щоб вернути додому, а Марта — щоб відбігти до недалекого склепику по муку, бо саме та кінчалася і треба було другу на якийсь час постарати.

Вступаючи на подвір’я, газда-орендар станув на хвилину і, скрутивши собі папіроску, запалив її. Кинув оком на леваду, котра простяглася, починаючи за тином подвір’я та невеличкою стайнею, добрий кусень рівниною дальше, а дерева, сливи, з чорним іще гіллям, корчами й паростками між собою вирізувалися виразно на яснім тлі небосхилу,— і задумався.

— А піду на леваду до сливок, погляну на них і на пупинки, чи показує цього року садовина на густий цвіт.

Сказавши це, він звернувся до левади, переступаючи перелаз; товариш за ним, а за ними прожогом і діти, а за дітьми, мов стріла, собака. Та, біжачи, оглядалася раз по раз, оставала, знов переганяла їх і так на відміну, побріхуючи втішно, не покидала їх. Марта одна не пішла. Випровадивши газдів за поріг, вернула до хати, перечислила гроші, заховала їх під постіль перед дітьми, взяла малий мішок, і, зачиняючи двері, подалася повільним кроком за прочими на леваду, щоб передати дітям колодку від дверей, заки поверне.

* * *

Клапоть білого снігу, що світився здалека між деревами, на леваді, мерехтів у сонці, мов обсіяний брильянтовим піском.

Діти побігли вперед до сливок, постойкуючи по хвилинці на чоловіка-орендаря, що йшов рівним однаковим кроком із повільнішим товаришем, а собака, щаслива зі своєї свободи, гнала вперед усіх, кидалася скоками вбік, ніби випробовуючи свої сили, що за зиму ослабли; раптом задержалася між сливами, і тут спішно переїжджала мордою по землі. Нарешті дійшли й чоловіки до цілі. Орендар, опинившися коло деревини, підняв руки вгору і, зігнувши галуззя до себе, приглядався уважно знахарським оком пупинкам. Придивлявся так якийсь час...

"Коли дасть господь добре літо, то й овочів буде доволі, нікому кривди не буде, і свої гроші, може, виберу з процентом..." — думав і оглядався.

— Ноги, ноги! — скрикнула нараз мала Зоня, що перша добігла до одної сливки, що виростала дальше, саме де стовпився сніг, і вказала на землю, де собака дряпала нетерпеливо лапами.— Ноги, мамо! Павлику!.. А диви, як сторчать!

Павлика не треба було кликати, він і так уже опинився коло неї.

Собака перервав на хвилю свою роботу, майнув радісно хвостом, а відтак почав далі щось добувати з землі. Діти поглянули мовчки на себе. Що було з мамою? Була ще так далеко від них, здавалося, ледве двигалася з місця...