Коні не винні - Коцюбинський

- Усi во­ни та­кi! - сер­ди­то зiтх­ну­ла Со­фiя Пет­рiв­на i пог­ла­ди­ла так­су, що си­дi­ла ко­ло неї на крiс­лi, важ­ко вип'явши свої ру­дi гру­ди, мов в ка­мi­зельцi.

- Ви чiп­ляєтесь, дi­ти мої, - бла­го­душ­но обiз­вав­ся Ар­ка­дiй Пет­ро­вич, кiн­ча­ючи борщ. - Му­жик має так са­мо свої пот­ре­би й тур­бо­ти, як i ми, грiш­нi…

Вiн був у чу­дес­нiм наст­рої по сьогод­нiш­нiй сход­цi.

- Безумовно, ме­нi здається, що батько… Лi­да зно­ву при­хильно наг­ну­ла го­лов­ку ма­дон­ни i роз­тяг­ла кис­ло свої ши­ро­кi, блi­дi ус­та.

Але Ан­то­шу се розг­нi­ви­ло. Вiч­но та Лi­да! Її нас­пi­ва­ли лi­бе­ральнi сту­ден­ти, як гра­мо­фон­ний кру­жок, а во­на пов­то­ряє дур­ни­цi!..

- Мужик му­жи­ком, що б там не ка­за­ли… Ти йо­го ме­дом, а вiн…

Од став­ний ад­мi­рал ("бро­не­но­сець", як вiн се­бе на­зи­вав) по­чув не­без­пе­ку од та­кої роз­мо­ви.

I по­ки Сав­ка, зруч­но про­су­ва­ючи ру­ки в ни­тя­них ру­ка­вич­ках, зби­рав та­рiл­ки од па­нiв i со­бак, вiн по­чав опо­вi­да­ти дру­гий свiй сон.

Вiн був нi­би на кон­цер­тi. Се бу­ла му­зи­ка но­вих по­ко­лiнь, не­чу­ва­нi ком­бi­на­цiї згу­кiв, щось та­ке, пе­ред чим Бах, Гайдн i Бет­хо­вен - пiг­меї…

Антошi зро­би­лось скуч­но. Вiн вже чув дядько­вi сни i вва­жав кра­щим зай­ня­ти­ся своїм Неп­ту­ном.

Одрiзав ски­боч­ку хлi­ба i пок­лав на нiс.

- Тубо!

Нептун си­дiв по­важ­но i мру­жив нев­до­во­ле­но очi.

На хви­ли­ну зро­би­лось ти­хо в сто­ло­вiй.

- Пiль!..

Тiльки Лi­да ви­тя­га­ла дов­гу одк­ри­ту шию i при­хильно схи­ля­лась в бiк дядька.

Але її Мiльтон­чик, обст­ри­же­ний пу­дель в боа на шиї, як да­ма, i з го­лим за­дом, дряп­нув її ла­пою по ру­цi, до­ма­га­ючись їсти.

Вона обер­ну­лась до нього, поп­ра­ви­ла бант на со­ба­цi, та­кий же бла­кит­ний, як її сук­ня, i да­ла Мiльто­ну тар­тин­ку з мас­лом.

Хазяйка че­ка­ла, щоб по­да­ли пе­че­ню.

- Тепер дiй­снiсть див­нi­ша за сни! - стис­ну­ла во­на пле­чи­ма i по­ди­ви­лась ку­дись на сте­лю. А Ан­то­ша i пiд­хо­пив:

- Що прав­да, то прав­да. Та­ке дiється навк­ру­ги, що не знаєш, чим i скiн­читься. Вчо­ра, ка­жуть, зем­лi ба­ро­на Клей­нбер­га му­жи­ки за­ора­ли. Вий­шли з плу­га­ми на по­ле цi­лим се­лом i прог­на­ли ба­ро­но­вих ора­чiв.

- Як! Вже заб­ра­ли?

- Ф'ю-ю! - свис­нув Ан­то­ша. - Не­ма вже в ба­ро­на маєтку, та й сам утiк… Страх що дiється всю­ди, а тут ще ви, тат­ку, з своїм лi­бе­ра­лiз­мом.

- Ах, ах! - зiтх­ну­ла ха­зяй­ка до­му.

- Ну, нам не до­ве­деться тi­ка­ти, - зас­мi­яв­ся Ар­ка­дiй Пет­ро­вич. - Нас не за­чеп­лять. Прав­да, Миш­ко, нам нi­чо­го з то­бою не бу­де? Прав­да, со­ба­ко? - Вiн лос­ко­тав їй мор­ду, а во­на розк­ри­ва­ла ро­же­ву па­щу, бра­ла злег­ка йо­го па­лець у зу­би i кру­ти­ла об­руб­ком хвос­та. - Я своїх ду­мок не маю пот­ре­би таїти… - Вiн вий­няв па­лець i три­мав на од­ши­бi. - Ну, от. Му­жи­ки ма­ють пра­во на зем­лю. Не ми об­роб­ляємо зем­лю, а во­ни. Ну, от. Я i ка­жу се од­дав­на…

- Аркадiй!.. La­is­sez donc… le do­mes­ti­que eco­ute!..[1] Со­фiя Пет­рiв­на з жа­ху за­го­во­ри­ла ба­сом. Од­нак се нiт­ро­хи не по­мог­ло.

- Бо ти б, сер­це, вiч­но па­ну­ва­ти хо­тi­ла. До­во­лi. По­па­ну­ва­ла - i го­дi. Тре­ба ж i дру­гим. Не бiйсь, всеї зем­лi не од­бе­руть, ли­шать тро­хи i нам… так, де­ся­тин з п'ять… Я на ста­рiсть за баш­тан­ни­ка бу­ду. На­дi­ну ши­ро­кий бриль, за­пу­щу бо­ро­ду аж по по­яс. Я бу­ду са­ди­ти, ти ви­би­ра­ти, а Ан­то­ша во­зи­ти у мiс­то… Ха-ха!..

- Вiн ще жар­тує!

Софiя Пет­рiв­на сер­ди­то об­ве­ла оком цi­лу ро­ди­ну i чо­тирьох со­бак, що си­дi­ли за сто­лом, але спiв­чу­вав їй тiльки Ан­то­ша.

На знак про­тес­ту вiн на­лив со­бi чар­ку го­рiл­ки, ви­хи­лив зра­зу i, од­ки­нув­шись в крiс­лi, зак­лав ру­ки в ки­ше­нi своїх офi­церських шта­нiв. Жан спо­кiй­но жу­вав пе­че­ню пiд за­хис­том "мi­но­нос­ця", Сав­ка ро­бив та­ку мi­ну, на­че йо­го в ха­тi не бу­ло, а Лi­да роз­тяг­ну­ла ус­та i пе­рег­ну­лась до батька.

- Я бу­ла пев­на, що-о…

Але Ан­то­ша не дав їй скiн­чи­ти:

- Жартувать доб­ре в ро­ди­нi, а на­що ж та­то про­по­вi­дує се му­жи­кам. Во­ни наст­роєнi так, що щох­ви­ли­ни чо­гось че­каєш…

- Я не жар­тую. По­ра од­ки­ну­ти за­бо­бо­ни. Як хо­чеш їсти - пра­цюй, моє сер­це. Ну, от.

Вiн був ве­се­лий, роз­ви­вав да­лi свiй план i з по­бiльше­ним апе­ти­том нак­ла­дав на та­рiл­ку цi­лу ку­пу са­ла­ти, не по­мi­ча­ючи на­вiть, що бiд­на за­бу­та Миш­ка, не спус­ка­ючи з нього очей, без­пе­рес­тан­ку об­ли­зує мор­ду та кру­тить хвос­том.

- Лiда в своїй чу­дес­нiй су­кен­цi, що так їй до ли­ця, що­ран­ку бу­де ви­га­ня­ти ко­ро­ву, а ве­чо­ра­ми доїти, пiд­ка­сав­ши по­до­лок… Ха-ха!..

- Щодо ме­не, то я…

- От i прек­рас­но…

Подавали со­лод­ке. Сав­ка гри­мiв ло­жеч­ка­ми i про­тя­гав бi­лi у ру­ка­вич­ках ру­ки мiж лiк­тi па­нiв й со­ба­чi мор­ди. Жан по­са­див пля­му з сме­та­ни на ад­мi­ральську ту­жур­ку, i "мi­но­но­сець" ста­ран­но зчи­щав сер­вет­кою мок­ре. Так­са Со­фiї Пет­рiв­ни ли­за­ла та­рiл­ку, а Мiльтон­чик, за­був­ши прис­той­нiсть, скав­чав по­ти­ху, щоб звер­ну­ти на се­бе ува­гу.

- Аркадiй! То­бi пок­лас­ти ще кре­му?

- Клади, кла­ди, ma che­rie, [2] я сьогод­нi го­ло­ден. Нi, та­ки справ­дi вiн чув бадьорiсть по сьогод­нiш­нiй сход­цi, де рi­шу­че сто­яв за те, що на­род має пра­во на зем­лю.

- Блажен, iже i ско­ти ми­луєть… - од­по­вiв текс­том на свої дум­ки мов­чаз­ний Жан i ос­вi­тив бiльма­ми ще­ти­нас­те об­лич­чя. - Мi­но­нос­це! Дай па­пi­рос­ку…

- Єсть!

- Браво, Жан, бра­во!.. - розс­мi­яв­ся Ар­ка­дiй Пет­ро­вич. - То ж ско­ти, а то лю­ди…

Ну, по­чи­на­лись текс­ти з свя­то­го письма. Ан­то­ша тер­пi­ти не мiг їх. Вiн ки­нув в ку­ток кiм­на­ти зiб­га­ну хуст­ку, а Неп­тун ско­чив й при­нiс. За­бав­но бу­ло ди­ви­тись, як Неп­тун на бi­гу хля­пав об­вис­лим ву­хом i трi­пав бi­лу по­нос­ку пiд чор­ним хо­лод­ним но­сом.

- Нептунi Iсi!..

Вiн обе­реж­но вий­няв з ро­та со­ба­цi мок­ру од сли­ни хуст­ку.

Але Неп­тун рап­том зас­тиг. Пiд­няв го­ло­ву вго­ру i гру­бо два ра­зи гавк­нув. За­не­по­коїлись iн­шi со­ба­ки, а Миш­ка ки­ну­лась до две­рей i, пiд­гор­нув­ши пiд се­бе ку­ценький хвос­тик, зал­ля­лась дзвi­ноч­ком.

- Хто там? По­ди­вись, Сав­ка.

Савка вер­нув­ся i оз­най­мив, що прий­шли му­жи­ки.

- А! Му­жи­ки… Клич їх сю­ди.

- Аркадiй, мо­же б, ти пер­ше скiн­чив обi­дать. Во­ни по­че­ка­ють.

Аркадiй Пет­ро­вич нi­за­що не хтiв… Вiн вже скiн­чив. Му­жи­ки увiй­шли i ку­пою ста­ли бi­ля по­ро­га. Був ме­жи ни­ми i Бон­да­ри­шин, що гро­шi узяв, а не виїхав ни­нi на па­но­ве сi­но.

- А що ска­же­те, лю­ди?

Люди мовч­ки ту­па­лись на од­нiм мiс­цi, бi­лi, як вiв­цi в своїх по­лот­нян­ках, i ди­ви­лись на блис­ку­чий по­су­дою стiл, за яким за­сi­да­ли па­ни i со­ба­ки.

- За яким дi­лом прий­шли?

Рудий Па­нас клiп­нув оком на си­во­го Мар­ка, а той штовх­нув лiк­тем Iва­на. Iван же ду­мав, що най­кра­ще ска­же кум Бон­да­ри­шин, i всi у зго­дi за­мор­га­ли на нього. Бон­да­ри­шин не смiв вий­ти з тiс­ної ку­пи i звiд­ти вкло­нив­ся лас­ка­во­му па­ну.

- Прийшли