День народження - Діброва Володимир

Когут вважає, що в ній забагато жиру та холестерину й замало морських страв.

Бойко та дівчата теж хочуть знати, чим їх годуватимуть. Вони змагаються за меню і вже давно 6 його розшматували, якби воно було на папері, а не на цупкому пластику. Перекласти з англійської назви страв вони, звичайно, не вміють, зате розуміють, що в правому стовпчику подані ціни.

"Ото, скільки доларів! Ух ти ж, як дорого! Тато, не бери такого! Бери, що дешевше!" Дорослі сміються з них.

Роксоляна у сім років знай всі цифри, а старша, Оксана, спочатку в умі, а тоді вголос конвертує валюту в купони. Лічба йде на мільйони. Видно майбутні характери: старша—відмінниця, а Роксоляна — пустунка та одірвиголова. Людмила шикає на них, але, водночас, і пишається математичною вправністю Оксанки. А Бойко, навпаки, більш потурає меншенькій.

Доктор Когут дістає пляшки з торби — трилітрову бутлю бургундського, іспанський херес та чілійське "каберне совіньйон". Всі пляшки—розкорковані, припалі пилом і добре надпиті.

Гості здивовані. Принести до ресторану своє бухло, щоб крадькома під столом перелити його у казенні місткості — це вони розуміють. (На такий випадок Самбур притяг сюди останню пляшку "перцівки"). Але що в Америці таке заведено—то для них дивина. Втім, невідомо, чим все це обернеться. Тому вони, щоб не видати легкої ніяковості, беруться за пляшки, вичитують назви й нахвалюють їх.

"Гай-гай, Чілі! Піночет—не Піночет, а виноградників ніхто рубати не став. Це тобі—не Совітський Союз. А осьо, подивіться, бургундське! Це ж треба! А якого, цікаво, року? Невже із самої Франції везли? Ні? Каліфорнійське? Тим краще! Але це ж, мабуть, дороге вино. Нащо ти, Юрку, їй-богу... Ми б якось самі перебилися. Навіть, незручно тепер".

Когут каже, що то є о'кей, наливає собі вина і, не чекаючи початку церемоній, робить великий ковток. Бойки перезираються ("як це так, у всіх порожні склянки, їжу не принесли, а він вже п'є!").

Їм на поміч приходить Кравець з тостом за іменинника. Гості тягнуться за вином. Бойко підводиться і, немов виправдовуючись, хвалить доктора Когута і всю діаспору за те, що на чужині вони зберігли мову.

"Не знаю, як кого, а от мене це приголомшує, — зізнається він. — А саме — ставлення, тобто любов до землі батьків і якась така надія ... Бо я скажу чесно: самі по собі, ми ніколи б ... От, наприклад, ти, Юрко, як вчений, як українець і як керівник... Те, що ти, як завкафедри, робиш для нас, українців, і для України ...Та що тут казати! За це треба випити. Будьмо!"

Його з усіх боків підтримують і додають, що, запрошуючи до Америки творчу та вчену молодь, він дає їй змогу всотати досвід, який піде на користь Україні. Бо в нас є бажання, але нема змоги. І вишколу. І знання того, як функціонує цивілізований світ. Тому нам треба трохи пожити тут, гарно засвоїти все, а тоді вже гуртом піднімати духовність.

"То певно," — погоджується доктор Когут.

"А що це ви п'єте?" — вистромлюється Роксоляна з-під столу.

"Вино", — каже Когут.

"Вино—це отрута! Вилийте його негайно!"

"Я знаю, — підскакує Людмила й тягне хитрунку на інший бік столу, — що ти любиш дядька

Когута!"

Приносять їжу. За китайським звичаєм все виставляється на круглу тацю. Когут пояснює, що таця крутиться, і кожен собі бере що кому вигідніше. "Й що на кого дивиться", — додає Бойко.

"О—так, бо це крутиться", — і доктор Когут показує, як саме рухається повна наїдків таця.

"А що ви собі валили?" — Бойкова Роксоляна вирвалася з рук Людмили, заповзла під стіл, заблукала між коліньми та черевиками, але, нарешті, знаходить вихід. Виринаючи, вона підштовхує Самбура й той розливає вино.

"Ви хіба не знаєте, як це шкідливо?"

Самбур вмочає палець у херес і тулить його до губів Роксоляни. "А ось тобі цьомка!" Дівчинка вищить і знову пірнає під стіл.

Китаянка хоче усім побажати смачного, але не знає, як висловити це англійською. Гості виделками й ложками штурмують карусель.

"То можна все їсти і патиками",—пояснює їм доктор Когут і клацяе для наочності дерев'яними паличками.

5

Усі швидко збивають голодну охотку. Відчувши, що тостів не передбачається, і що оце і є все вино, дехто (Уляна, наприклад, Самбур та й Бойко також) поспішають наповнити келихи.

Бойко каже: "Чи міг я собі уявити, що буду колись сидіти в Америці, у китайському ресторані, і пити бургундське вино?!"

"Це,—підтримує його дружина,—немов якесь кіно. Як "Три мушкетери"!"

"Пять... ні! навіть, менше! Чотири роки тому, коли ще мене не друкували, — вступає в розмову Уляна, — якби хтось мені сказав..."

"А мені?! — уриває її Самбур. — Та я б..."

"А я, — тягне руку Оксанка,—коли була в першому класі..."

"А ти помовч!" — осаджує дочку Люда Бойко.

"Та в страшному сні не насниться такого!"—скидається Кравець. Його дружина Лариса б'є Кравця у литку чобітком. Вона побоюється, що своїм перекривленим гумором він їм усе зірве. Вона не завжди може простежити за тим, чи доречні тут його жарти, бо Їгорець раз по раз виривається з її колін і несеться до виходу. Колись він так само вибіг із хати і мало не вскочив під вантажівку. А позаторік, як вони були на Атлантичному океані, зайшов у холодну воду і став її жлуктати. А ще він полюбляє виделки і б'є ними об тарілки та чарки. Мати змушена, стримуючи необорну жагу, так забрати з дитячої руки виделку, щоб не потрощити йому усі пальці. Позбувшися іграшки, Ігор сповзає

на підлогу й мчить до дверей. Лариса розпачливо зорить на Кравця й біжить слідом за сином. Але ні жінчин погляд, ні, навіть, її копень не спиняють Кравця.

"Якби мені будь-хто натякнув тоді, що життя піде у цей бік, то я б, — оголошує він, — йому плюнув у вічі!"

"Я всі ті роки був невиїздний!" — згадує Бойко.

"А я,—каже Уляна,—роками не могла надрукувати свою другу збірку!"

"А я колись прокидаюся, — регоче Самбур, — ну, звичайно, що набанячений. Зирк у вікно, а там, де завжди висіло гасло "Слава КПСС — гола стіна! Ну, кажу собі, Льоша, допився ти до галюнів! Треба з цим зав'язувати!"

"Так! Це—чудо,—погоджуються з ним усі. — Ніхто не міг того передбачити".

"Але чому?" — намагається збагнути Когут.

"З кількох причин, — каже Бойко, бо він—не лише філолог, а ще й політолог. — Візьмемо тільки один аргумент. Військо. Коли ми за тих часів збиралися й мріяли про незалежність, то завжди казали собі: подивися на мапу, скрізь — окупаційні військові округи, бази, підземні сховища, ядерна зброя. І це протверезювало. Як змагатися проти такого? Коли залізниця, дороги, морські шляхи, комунікації—усе зав'язано на Москву".

"Ну то тепер, — радить доктор Когут, — ви мусите все переглянути. Взяти курс на НАТО і на Європу. Побудувати нові шляхи. В нас цим займалися сто років тому. Коли Генрі Форд зачав випуск своїх авт. В Італії те саме швидко зробив Мусоліні, бо він розумів, яке значення мають дороги. Це, між іншим, перше, з чого починали римляни на нових територіях. У Британії, наприклад. Ще до народження Христа".

"Це вірно.—Людмила підхоплює думку Когута.—Але ж у нас всяку духовність забороняли. Не дай Боже бовкнути десь, що ти віруючий! Хоча ми своїх охрестили! Оксанка в нас — греко-католичка (ми це у Львові зробили, на хаті в знайомого скульптора), а Роксоляну вже в Києві, у православному храмі".

Ті, що спершу набрали м'яса, куштують тепер дари моря. І навпаки. Жваво згадують утиски, яких усім довелося зазнати.

Самбур із конкретних прикладів складає картину того, як тяжко було йому ставити п'єси. Кожному є що додати про переслідування всього національне свідомого.

"Ось вам маленька деталь, — каже Уляна,,— того, до чого ми звикли і з чим змирилися. Ми якось, ще коли мені було років сім-вісім, знімали в Криму куток".

"Що то є?" — перепитує її Когут.

Йому все пояснюють.

"Ну й от, — продовжує Уляна, — господар чує, що я до батьків звертаюся українською. Це його дуже обурює, і він мені каже; ти же — культурная дєвочка, а говоріш по-кугутському. Неперспективно!"

"Як, — не розуміє Когут. — Як він тобі сказав?"

Йому розтовкмачують, що то є. Він приголомшений. "Але ж чому ви не протестували?!"

"Як?"

"Треба було йти до іншого власника! Хай би він бодай фінансове (якщо не можна його притягнути до суду) поплатився за свій шовінізм!'' "О, то легко сказати". "У нас за таке судять. Бо то є расизм!"

"А в нас не звертали уваги. В нас казали: добре, що не розстріляли!" "О, як так можна!"

"І це ще—дрібниці. В нас голод замовчували. Тридцять третього року". "І двадцять другого!" "І сорок сьомого!"

"А те, що Київ у двадцятому році стояв холодний, голодний і зовсім порожній! Чому ніхто про це не знає?!"

Згадують, навіть, про те, як за Хрущова, в шістдесят третьому році нормували хліб, і в школах дітям за списками давали білі булочки. Але, щоправда, не всі таке пам'ятають. Лише Самбур (йому тоді було п'ятнадцять років) і Бойко. Людмила молодша за чоловіка й жила тоді на селі. А Уляні й Кравцям десь довкола тридцяти.

"Чому?"— питають вони себе й під час дискусії знаходять відповідь. — Тому що ми дуже довго були в рабстві! Де нас навмисно калічили. Ампутували в нас гідність. Але ми, нарешті, вирвалися. Ми не тільки не вмерли, але й зберегли дух, і потяг до волі, і мову."

За це допивають і каберне, й бургундське. А херес — ні, бо він має на диво підозрілий колір і смак.

Наввипередки вихваляються, хто скількох родичів та друзів навернув в українство.

"А я — свою братову... — каже Людмила. — Знаєте, яке у неї дівоче прізвище? Барінова! Зате тепер вона розмовляє краще за брата, плете, робить витинанки й засвоїла полтавське вишивання. А родом вона — із Луганська".

"Тепер треба казати Луганське, а не Луганськ,'' — виправляють її.

"І Донецьке".

"І Гемінгуей"

"І Сапигів".

"А де то є?" — питає доктор Когут.

"В Тернопільській області. Гарне таке містечко. Але з нього зробили "Сапогов". А треба — Сапигів. Тому що це — від Сапіги. Був такий воєвода литовський". "Литовський, але зукраїнізований!"

"Ким?"

"Як ким? Жінкою, звісна річ. Шерше ля фам. В нас усі вони — чарівниці. Він сам, хоч і шляхтич, а взяв просту. Зате красуню".

"Хіба? То ж, здається, в турецького султана була дружина-вкраїнка. З Рогатина". "В султана—так. Але в Сапіги — також".

Дівчата граються у квача. Ігорець стоїть окремо. Коли хтось торкається його, він мотиляє руками, підстрибує на місці й радісно сміється.