Нащадок тарпанів - Слабошпицький Михайло

Перепаде тобі од батька на горіхи,— сказав Степан, що підійшов і з цікавістю дивився на хлопчину й коня.

— До завтра, Каштане! Жди, я зранку за тобою зайду.

— Та діждеться ж, не помре.

— Скільки йому вже може бути років? — спитав Славко дорогою.

— Може, тридцять, а може, й усі сорок, хто його зна...

— То він уже дуже старий?

— Та старий. Як світ, старий.

— Шкода.

— Багато чого шкода, та нічого не вдієш,— відповів Степан, думаючи про щось своє.

6

— Знов конину сюди приплуганив?.. А нащо? — питає дядько-пиворіз.

Він сидить на тому ж місці, що й учора. Начеб і на ніч нікуди не ходив. Біля нього знову ціла батарея пляшок пива.

— Не турбуйтесь, дядьку, все буде в акураті. Це ж не простий, а вчений кінь.

— Розкажи кому-небудь...

— Хочте — вірте, хочте — ні.

— Ніколи не повірю,— каже і береться до пива, пожадливо заливає його в себе, і живіт йому з кожною пляшкою роздувається, роздувається...

Славко з усіх сил затискає долонями рота, щоб дядько не почув його сміху, й летить до води, вигукуючи на ходу:

— Каштан, за мною! Вперед!

Кінь потрусив важке тіло за ним.

Плавають наввипередки. Згодом Славко хапає Каштана за хвіст і змушує, щоб той буксирував його.

Сонце вже випливло зовсім високо, а хлопець усе не виходить з води й коня не випускає.

Дядько на березі вже повипивав усі пляшки, нудиться без пива, як дитя без соски. Знічев'я обводить важким поглядом річку й гукає:

— Вилазь, хлопче, бо на голові верба виросте. І коневі дай спокій — він у тебе вже на ладан дише.

Коли вийшли з води, в Каштана довго ходили ходором, а потім глибоко позападали здухвини. Кінь упав і відразу ж заснув.

7

Він плив спокійною рікою сну, і нараз якась владна сила вихопила його з тої ріки, як рибу.

Увесь змокрілий, спраглий, із болісним копитним гулом у гарячій голові, лежав він на встеленім соломою помості й задихався.

Він з усіх сил напружив зір і намагався щось побачити крізь важку пелену темряви.

Він нашорошив вуха: чи не зазвучать знайомі кроки?

Але ніхто нізвідки до нього не йшов.

Він хотів звестися. Задер голову і вже навіть ставав на передні ноги, та вони затремтіли і підкосилися.

Каштан незграбно впав набік і боляче вдарився головою об перегородку.

Він полежав тихцем, прислухаючись до свого болю і намагаючись зібратися на силі. Біль переходив з голови у груди, в ноги, в живіт. Тіло йому всередині стало аж закипати холодним дрижем, а шкура боляче стяглася, мовби на морозі.

Важка й густа темінь у вікні над ним поволі розмивалася, вікно сіріло, виразнішим ставав його чотирикутник на стіні.

Каштан подивився на той сірий чотирикутник довгим тужливим поглядом і знову прислухався. В конюшні було тихо й темно. І лише в голові йому то наростав, то стишувався копитний гул.

Каштан напружився і конвульсивно заіржав, кинувши в те іржання рештки згасаючих сил.

Іржання розбудило всіх коней. Вони позривалися на ноги. Нажахано іржали, хропіли, били ногами в перегородки, свердлили темряву налитими кров'ю очима, гриміли ланцюгами, намагаючись попереривати їх.

Але Капітан уже не чув того вировиська в конюшні, слух йому раптово відібрало. Він ще раз спроквола підняв голову і подивився майже невидющим поглядом, чи ніхто до нього не йде.

Життя виходило з нього, мов тепло з усіма забутого вогнища.

Він уже зовсім знеможено заплющив очі, щоб більше не розплющити їх. І з них викотилися гарячі, важкі, як свинець, сльозини.

Йому раптово полегшало, але це відчуття було миттєвим, як спалах блискавки на нічному небі,— майнуло і щезло.

І тоді на нього навально впала темрява.

Він зітхнув і затих.

8

— Та це ще з тиждень тому було,— сказав Степан...

Славко мовчки пішов у конюшню. Подивився туди, де завжди

був Каштан. Перед очима йому попливли жолоби, вікна, двері. Він безсило схилився на перегородку й зайшовся ридма.

Степан стояв збоку, дивився на хлопцеву голову і зніяковіло казав:

— Ти, козаче, той... не плач, значить. Не можна буть таким тонкосльозим. Добрий ти дуже — отого й сльози зразу... Вік вийшов коневі — от і все. Та й за тобою заскучав, поки ти хворів...

Степан говорив незвично повільно. Слова вже не вилітали з рота, мов лушпиння, а тихо просочувались крізь прокурені зуби і падали до його ніг, як важкі краплі води.

— Ти коли їхатимеш?

— Що?

— Їхатимеш коли, питаю...

— Завтра.

— Зайди ж попрощатися.

— Добре.

— Не забудь же зайти. Я тобі ременя солдатського подарую, щоб пам'ятав Степана. А тепер іди, не терзай собі душу.

...Того вечора Славко рано ліг спати й одразу ж заснув.

— Ти бачиш, як усе вийшло нам на кінець відпустки,— журно сказала мати батькові.— Й ангіна ця десь до нього причепилася, і кінь його помер...

— Я побачив сьогодні, що в нього стали зовсім дорослі очі. Дуже він побивається.

— В місті швидко все забуде. Дитячий біль — як роса, зійде сонечко — роса щезне.

— Якби ж так і з нашим Славком. Надто він вразливий. Чи ми тут винні, чи він такий удався?..

— Таким він удався, таким і зостанеться. З таких і люди виходять,— роздумливо сказала бабуся і погладила схожу на кульбабу Славкову голову.

Вони обоє уважно подивилися на неї. І обоє тільки зараз виразно помітили, що вона вже стара, висушена, як тріска, що її очі вже давно поблякли...

Переглянувшись одне з одним, вони опустили погляди долу.

...А вранці Славко пішов до Степана попрощатися.