Відпустити не можна стратити - Радутний Радій

Мабуть, думав на сальмонелу.

— Він живий?

— Звісно, ні.

— Але ж... – солдат мало не зірвався на ноги. – Я ж її обшукав! Ретельно обшукав! Й після мне повинні були обшукувати! Обшукували ж?

— Аякже! – охоче підтвердив слідчий. – Догола роздягали. Зазирали, куди тільки можна.

— І не знайшли?

— Не знайшли, — кивнув слідчий. Помовчав і запитав. – А знаєш чому? Бо отрута була в слині. Вона просто плювалася, розумієш? В колодязь, в каструлю з супом. В обличчя тобі могла плюнути, якщо б запідозрив або...

Слідчий коротко посміхнувся.

— ...або раптом поліз цілуватися.

Вояк сидів, роззявивши рота – й цілувати не треба, підходь та плюй.

— А як же...

— Як же вона сама? – здогадався слідчий. – А ніяк. Інгібітор у крові.

Подивився на солдата з сумнівом й переклав:

— Речовина, що уповільнює отруйну дію.

— Цебто, дівка також помре? – вояк, нарешті, здогадався прикрити рота.

— Уже, — коротко відповів слідчий.

Подробиць викладати, однак, не став.

— А... – солдат знову ковтнув слину. — А дитина?

— Досліджуємо, — невиразно мугикнув слідчий. Біс його зна, що малося на увазі.

— Ясно... – не сказав, а скоріш, видихнув солдат. Почекав трохи, й врешті-решт, не витримав:

— А зі мною що буде?

— А що з вами зробиш? – слідчий підняв очі, й вояк жахнувся. Мертві були ті очі, мертві-мертвісінькі, як наче тисячу років прожив чоловік, й бачив все. Не було в них докору, але й жалощів не було.

Одну мить тривала ілюзія, але вистачило.

— Судити не можна, — слідчий говорив неквапливо й розважливо, наче корисність творити добро по вихідним. – Сто відсотків виправдають, й більш того — журналісти зроблять із вас ікону. Ось, мовляв, які у нас вояки милосердні. Назад, на блок-пост – також не можна. Почнете стріляти у все, що наближається. Навіть, якщо виходять як належить, згідно регламенту, у визначений час та суворо дотримуючись усіх вимог чинного законодавства. Один-два випадки ще, можливо, вдасться прикрити, але рано чи пізно журналісти розкопають, і зроблять із вас...

— Ясно, — кивнув вояк. – Але що ж робити? Що ви зазвичай робите у таких випадках?

— Та майже нічого, — слідчий байдуже простягнув солдату листочок. – Пропонуємо написати заяву про звільнення, от і все.

— І все? – недовірливо перепитав вояк.

Ручка в його долоні видавалась чимось геть чужорідним, а літери стрибали вгору та вниз. Що вдієш, небагато людям доводилося писати. Але електроніка електронікою, а особисті справи вимагали паперу.

— І все, — сказав слідчий. – Прошу, ви вільні.

Солдат встав й рушив до виходу.

— Хоча ні, не все, — почулося ззаду. Вояк озирнувся.

— Ще ми повідомляємо рідним загиблих вашу адресу.

— Для помсти? – солдат посміхнувся. – Та я...

— Ні, — мотнув головою слідчий. – Жодного випадку помсти не зареєстровано. Але багато хто хоче глянути в очі. І знаєте що?

Він знову поглянув солдату у вічі, й знову ефект був той самий.

— Цього достатньо.

Куца фраза пролунала як постріл, й солдат аж хитнувся. Встояв на ногах, опустив голову, й очі згасли.

— У вас же є десь заникана зброя? – співчутливо запитав слідчий. – Ну, хоча б пістолет? Має бути. Всі никають. Це нормально... якщо у розумних межах.

Солдат кивнув.

— От і добре, — полегшено зітхнув слідчий. – З'їздіть додому, попрощайтесь з батьками. З коханою, якщо є. Хильніть наостанок. Щоб кілька днів пройшло. Щоб не поставили опісля діагноз "постравматичний шок" й не записали в бойові втрати. Бо це, знаєте, трохи впливає трохи на бойовий дух...

Солдат кивнув й мляво переступив поріг. Двері зачинилися.

Слідчий взяв листочок із рапортом, поклав до теки з особовою справою й зав'язав шнурки – міцно-міцно.

Технології технологіями, а людські душі краще зберігалися на папері.

07-09.01.15