Творчість Максима Рильського - Білецький Олександр

У "Пісні", присвяченій М. Лисенкові, поет звертається до жайворонка-співця із закликом:

Подивись: женці схилились,

Потомились,

І від праці од тяжкої

Потом вкрились...

Найчуйніші з старших і молодих читачів помітили це тоді ж. Є згадка, що Леся Українка, ознайомившися з збіркою "На білих островах", сказала: "От хто повинен був би написати "Ізольду Білоруку" (одну з поем самої Лесі Українки). Юний тоді чернігівський семінарист, а нині також один із найвидатніших поетів Радянської України, Павло Тичина в поезії 1940 року згадував, як йому відчувся у тоненькій книжці молодого побратима протест проти нудної і сірої дійсності, як, зачитавшись його віршами під час лекції з богослов'я, він піднісся духом й пройнявся ясними, хоч і невиразними сподіваннями на майбутнє.

"Дитинство показує, яка буде людина, так само, як ранок показує, який буде день", — говорив автор "Загубленого раю" Мільтон. Але це вірно тільки почасти. Нерідко похмурий сльотавий ранок стає початком пекучого сонячного дня. Так само сталося й з Рильським: його дальший творчий шлях привів до світосприймання, зовсім протилежного тому, яке панувало (не цілком) на зорі його творчості.

Між першою і другою книжками минуло вісім років. Поет встиг закінчити середню школу і, вступивши до університету, змінити медичний факультет на історико-філологічний. Протягом 1919 — 1929 років він учителював, спочатку по селах, потім у залізничній школі в Києві і викладав українську мову на робітфаці Київського університету. За цей час вийшли його збірки "Під осінніми зорями" (1918), "Синя далечінь" (1922), "Крізь бурю й сніг" (1925), "Тринадцята весна" (1925), "Де сходяться дороги" (1929) та "Гомін і відгомін" (1929).

Усе це — кроки на шляху зближення з життям, того зближення, для якого доводилося перебороти владу літературних вражень, владу "книги", що її Анатоль Франс називав "опіумом Заходу". І, звичайна річ, не тільки самого Заходу. Серед радянських українських поетів Рильський і тепер відзначається літературною ерудицією. Ерудиція — велика справа; але, як і все інше, — вона діалектична: вона може животворити, та може й заковувати натхнення, бо єдиним справжнім джерелом його є стикання з живим життям. Але в збірці "Під осінніми зорями", як і у надрукованій того ж, 1918 року "ідилії" "На узліссі", написаній класичними октавами, поет все ще живе наче поза часом та епохою. Ліричний герой Рильського (гадаємо, що його не слід, проте, ототожнювати з самим М. Т. Рильським) відгородився від сучасності й життя книжковими полицями і, йдучи на "безлюдні узлісся", намагається жити, милуючись чистим мистецтвом, красою природи, романтикою минулого. Але твори великих письменників минулого поки що становлять для нього не так засіб пізнання життя і зброю в боротьбі за передові ідеали, як предмет пасивної естетичної насолоди. Для нього однакову цінність мають усі майстри слова, хоч би які ідеали вони проповідували, хоч би з якими класами вони себе не пов'язували:

Софокл і Гамсун, Едгар По і Гете,

Толстой глибокий і Гюго буйний,

Петрарчині шліфовані сонети

І Достоєвський грішний і святий —

Усі книжки, усі земні поети,

Усі зрідні душі його живій...

Поетові ніби не спадає на думку, що такий "універсалізм" межує з чистісіньким еклектизмом. "Усе зрозуміти і все пробачити" — ця думка здавна здавалася високою, але на практиці вона може привести до індиферентизму в ділах життя, як і в ділі народжуваного ним мистецтва, до великого обмеження горизонтів власної творчості, до загибелі таланту, до обернення письменника-творця на "читача, який взявся за перо", до найнуднішого епігонства.

"Мудрі книги" тимчасово навалилися всім тягарем на поета, і ще рідко йому щастить визволитися з-під них і заговорити власним голосом. Саму назву книги "Під осінніми зорями" взято, як вказує поет у Кнута Гамсуна. З трагедії Гете виходять Фауст і Мефістофель і, стоячи серед площі, знову дивляться на вікно Маргаритиного дому. Заговоривши про те, що трагедія кохання — вічна, поет зараз же згадує Лорелею з відомої поезії Гейне. Він порівнює себе з Одіссеєм, натомленим блуканнями, але блукає він поки що тільки по світу, створеному з чужих поетичних вигадок. Образи тропічних країн, піратських фрегатів, коралових островів приходять до його віршів із згадок про романи Жюля Верна або Луї Жаколіо. Задумавшись про Європу, він зараз же згадує "співучий Лангедок" провансальського поета Містраля, Францію Рабле і Рембо, Англію Шекспіра і Діккенса. Імена Гомера, Сафо, Пушкіна, Лєрмонтова, Тютчева, Іннокентія Анненського досить часто зустрічаються в його поезіях. Так писали в XIX столітті французькі "парнасці", в XX — російські акмеїсти; після Жовтневої революції на Україні цієї давньої традиції дотримувалась невеличка група поетів, що назвали себе "неокласиками". Вони не змогли знайти широкого відгомону у нових, радянських читачів, Яких дедалі більшало й більшало. А письменник без читача — це птах без повітря.

Ще "парнасці" у Франції другої половини XIX століття створили образ "башти з слонової кості", де, недосяжний для бур сучасності, повинен жити й творити поет. Але в "башті з слонової кості" Рильський не всидів, та й, сидячи в ній, весь час мучився. У збірках 1918 — 1926 років ліричні теми йдуть антитезами. З одного боку, поет хоче запевнити себе і читачів, що в своїй естетській келії він знайшов крижаний, бездонний спокій, піднісшись над земне кохання і земні страждання. З другого боку, його глибоко мучить цей добровільно накладений на себе тягар, і він гірко нарікає на самотність, на внутрішню порожнечу — нарікає в іншій, досконалішій технічно формі, аніж зойки його першої книжки. Він шукає виходу і знаходить його поки що в природі.

Уявну "довічність" прекрасних вигадок змінює справжня, як йому здається, незмінність основ буття, що відкривається спогляданням природи. У першій книзі поезій у нього ще не було своїх власних слів для відтворення цього споглядання. І "білі острови", і квіти, і птахи були там якимись абстрактними поняттями. Тепер вони стають конкретними: замість квітів взагалі тепер з'являються біла гречка, покошені проса, яблука; пейзажі, портрети, натюрморти стають речовими, конкретними. Наче сонячне проміння, пройшовши по землі, примусило її вигравати різноманітними барвами. Світ оживає, стає "веселим", і з вуст поета злітають незвичайні раніше для нього слова:

Клянусь тобі, веселий світе,

Клянусь тобі, моє дитя,

Що буду жити, поки жити

Мені дозволить дух життя.

Правда, цей "дух життя" — поки що поняття хистке, невизначене. Одна з його ознак — незмінність. Літо, гаряче, дрімає старий дім, замислений собака вухом відганяє надокучних мух, а над усім цим ніби зупинився час; зелений літній день розлігся на землі, наче на вічні віки, завше бродитимуть у тіні дерев півсонні кури, завше тремтітиме в небі шуляк.

Це майже фетівське світовідчування у Рильського все-таки нестале. Та й чи могло воно бути сталим у поета, вихованого на демократичних традиціях селянчиного сина? Хоч би скільки він твердив про свій "крижаний спокій", до його спокійної споглядальності весь час вриваються дисонанси, що наростають від книги до книги, хоч поет і намагається показати, нібито його "солодкий світ" — непорушний і недоторканий. "Не хочу гніватись, любити чи коритись", — запевняє він. Єдине нібито його бажання —

У тиші над удками

Своє життя непроданим донести.

Завдання мистецтва він хоче бачити у доброзичливому нейтралітеті, порівнюючи поезію з просвітом блакитного неба у темних лісових хащах.

Але дедалі частіше книжний серпанок, що оповивав для нього живу дійсність, розходиться, показуючи життя в усіх його змінах і суперечностях. І зараз же змінюються самі принципи поезії, "законы, писателем над самим собой признанные" (вислів Пушкіна). Перша ж поезія збірки "Крізь бурю й сніг" — вже ніяк не програма "чистого мистецтва". Як мисливець, прислухаючись, прилягає вухом до землі,

Так і ти, поете, слухай

Голоси життя людського,

Нові ритми уловляй,

І розбіжні, вільні хвилі,

Хаос ліній, дим шукання

В панцир мислі одягни.

Так, як лікар мудру руку

Покладе на пульс дитині

І в бурханні хворих жил

Бачить нам усім незримий

Поєдинок невловимий

Поміж смертю та життям, —

Так і ти, поете, слухай,

Голоси і лживі, й праві,

Темний гріх і світлий сміх.

І клади не як Феміда,

А з розкритими очима

На спокійні терези.

Цікаво відзначити, що В. Я. Брюсов, поет, якого уважно читав і перекладав Рильський, у рядках, писаних, правда, до революції, інакше звертався до поета: "Всего будь холодный свидетель, на все устремляя свой взор". У Рильського не те: свідок, але не холодний. І не тільки свідок, а й суддя, і судить він не як древня Феміда, богиня правосуддя — з мечем і зав'язаними очима, а з очима розкритими, що вже починають бачити зміст і сенс навколишнього життя. Світ розколовся на "біле" і "червоне", на так і ні, і поет раптом виразно побачив і прокляв представників старого світу — панів, які ще докурюють сигари, допивають каву, тоді як прийшла година помсти і по сходах загули залізні кроки месників, від яких нікуди не сховатися.

Цікаво, що ще в 1927 році деякі українські критики називали Рильського поетом статики, спокою, констатації. Але в Рильського були самі тільки мріяння про спокій при безперервному неспокої сумління, при безперервних муках від усвідомлення самотності, при втомі від "екзотики, од хитро вигаданих слів", і ці муки переходили у відчай, коли поетові здавалося, що його найглибше бажання —

...в безодні віщого розмаху

Кинутись наосліп, без доріг

І себе, розчавлену комаху,

Не жаліти — о, коли б я міг!

Знову згадуємо (не встановлюючи якийсь там "вплив"!) подібне бажання Брюсова:

О, если б было вновь возможно

На мир, каким он есть, взглянуть

И безраздумно, бестревожно

В мгновеньях жизни потонуть!

І знову треба підкреслити відміну. Те, про що говорить Рильський, — трагічне. Це — саме усвідомлення неможливості жити далі в стані безтривожному і безроздумному, неможливості не зійти з позицій "парнасця", жерця "чистого мистецтва". Чи міг Рильський, природжений демократ і реаліст, вихований "соками землі", лишатися "парнасцем", коли він із жахом згадував зустрічі з голодним, завошивленим хлопчиком на фастівському вокзалі або матір-селянку, яка вмирає в нетопленій хаті, марно сподіваючись побачити сина, що пішов на війну; коли він розумів, скільки червоточини було в старому світі, усвідомлював, що вже будується мускулистими руками пролетаріату нове життя, новий дім, що дім цей — "наш, не твій, не мій", і що він

...для нас росте, і спіє,

І в вікнах золотом горить —

З каміння, дерева та мрії

Міцної, як співуча мідь.

("Ганнуся")

Отак поступово, але невпинно поет визволяється з добровільного ув'язнення в естетичній тюрмі, починає усвідомлювати свій зв'язок з масою ("лише гуртом і пущі, і пустині з піснями, з гуком можна перейти"), розуміє велич своєї історичної епохи.