У синьому небі я висію ліс - Гуцало Євген
І своя краса.
— Колись,—сказав Миколка Коструба,—люди додумаються до того, що селитимуться й на хмарах. А в синіх небесах посадять ліс, посіють пшеницю, розведуть квіти...
Можливо, в ту хвилю він уже бачив те, про що говорив. На отій частій хмарині бачив веселе село, на отій більшій, що сяє золотавим боком, бачив містечко, а поміж ними — березовий гай, у якому співають солов'ї чи в свої лункі дудки виграють іволги!
Можливо, бачив таку картину, а можливо, й іншу цей мій малолітній товариш, якому так баглося з'ясувати: що ж усе-таки сильніше — дерево чи літак?
Який у синьому небі хотів би посіяти ліс—із калини та дуба, з беріз та ялин, а в тому лісі поселити птахів.
Якому хотілося, щоб квітка ходила в гості до квітки, щоб люди розмовляли не людською мовою, а голосами голубів, журавлів, ластівок, і так, як птахи, восени відлітали до вирію, в теплі краї.
Який, не полишаючи чорноземне подільське село, міг собі поміж його зеленочубих верб вибудувати золотоголовий Київ та й так сидіти поряд із вами: він у Києві, а ви під вербою на березі...
Того літа пес Боніфацій пропав удруге.
Знову хлопчик бігав по селу, розшукуючи, і, здається, ладен запитувати про пса не тільки в людей, а й у дерев, вулиць, колодязів, кущів. Ладен запитувати в собак, що сиділи на ланцю-і ах, у коней та гусей, що паслись у лузі. І знову голос його звучав кигиканням чаїної тривоги, кличучи, благаючи.
Довколишній світ, начебто зостаючись тим самим світом, що й досі, вже був іншим світом: це був світ без Боніфація.
І хлопчик не міг змиритися з цим ні сьогодні, ні завтра.
Мабуть, відчував, що я не хочу поділитися з ним якоюсь дуже важливою таємницею, бо, скільки літав по селу в пошуках пса Боніфація, скільки розпитував у людей, птахів та дерев, неодмінно звертав до мене.
Й наступного дня я затіяв таку розмову:
— Ти ж знаєш, Миколко, що квіти ходять у гості до квіток. — Знаю,— сумно сказав хлопчик
— І що люди колись навчаться говорити так, як, наприклад, ластівки чи лелеки.
— Авжеж,— згодився.
— Й відлітатимуть до вирію.
— А потім повертатимуться додому,— нагадав хлопчик
— Колись житимуть на хмарах, а в синьому небі садитимуть калину, вербу, тополю, дуб, сіятимуть жито й пшеницю. Ти посадиш ліс, там співатимуть пташки.
— Посаджу ліс,— не став заперечувати він.
— А де зараз може бути твій пес Боніфацій? Можливо, йому закортіло побігти в Індію й погратися з бенгальським тигром.
— Він пограється і прибіжить назад?
— Пограється і прибіжить... А може, йому заманулось гайнути в Африку й побавитися з левами та носорогами?
— І знову прибіжить назад? —запитав.
— Звичайно, прибіжить... Згадай, адже коли ти бував у Києві, то повертався назад.
— Але в Києві ми бували разом із Боніфацієм! — вигукнув хлопчик— А він забув узяти мене з собою.
— Він повернеться й наступного разу візьме. Ти чекай.
— Я чекатиму.
Після нашої розмови Миколка Коструба ожив і знову став схожий сам на себе. Крила, які завжди ховав під сорочкою, носили його по селу, і в своєму польоті, звісно, хлопчик хотів якоїсь радісної миті стрітися з Боніфацієм, який ось уже скоро повинен повернутись із далеких мандрів...
І тепер, коли вже минуло стільки часу, я пишаюсь із тодішньої нашої розмови. Не з того, що підтримав Миколчину віру в гостювання квіток, перельоти людей до вирію та з вирію. А пишаюся зі свідомого свого обману. Адже я бачив, як пес Боніфацій востаннє у своєму житті перебігав дорогу, як на нього наїхав вантажний автомобіль. І не хтось, а я таки сам викопав яму в придорожній бузині й засипав його там.
Але чи міг я про цей випадок розказати хлопчикові, який літав?
Я не бачив Миколку Кострубу з того далекого пам'ятного літа, часто згадую наші розмови й подеколи з таким радісним очікуванням зводжу очі догори, наче навіч сподіваюсь нарешті угледіти в синьому небі посіяний і доглянутий його руками ліс — березовий та дубовий, калиновий та в'язовий, зі співом солов'їв та зозуль...