Небезпечні польоти Василька Симоненка - Павленко Марина
Знав би, яку фатальну й трагічну роль зіграє цигарка в його житті! Утім, то вже нашої історії не стосується.
А зараз парубота забагла "політати" на старому вітрякові, що кострубато стирчить у полі над єнківецьким шляхом. Баки заправлено, датчики настроєно, автопілот увімкнено…
…Василько й не пам'ятає до пуття, як це сталося. Знає, що був політ, була висота — потім усе зникло…
Того вечора пастушки принесли його додому в рядні. Ні встати, ні поворухнутися ще довго не міг.
"Хоч би нічого собі не відбило!!!" — товклось у стривоженій, передчасно посивілій маминій голові.
І це ж при тому, що змалку, вічно голодне й худюще, перехворіло всіма можливим болячками!
Помалу одужав. Минулося. Минулося?..
Набирання висоти
У чеканні того часу, коли зможе сісти в літак, Василько не лише "тренується". І не лише "відмінно" — та що там відмінно — блискуче! — навчається в школі. А й принагідно, між іншим, "шліфує" себе у Слові. Як поприходять Льоня та Гриша, як почнуть римувати-складати всякі історії! Як ото про однолітка Івана Кушніра, що нібито залицяється до доньок дядька Ченя: Дарини, Марії та Наталі:
… Вила, граблища, ломаки,
Запальнички і підсаки,
Днища, прядки, веретена —
Все під Ченеві знамена
Стало грізно в ряд…
.. А Кушнір, немов той кіт,
Все сидить біля воріт…
.. Якщо, Ченю, хочеш жить —
Мусиш зброю ти зложить,
Перестати воювать
І Марію нам віддать!
Довга поема теж закінчувалась "польотом", щоправда, жартівливим, з місцевої гори Лисак:
Ми із Симоном сиділи,
Наблюдали з Писака,
А як Чені наступали,
Задали ми драпака!
Симон — це одне з численних прізвиськ Василя Симоненка. Віршують у Василевому роду, крім Олексія Щербаня, ще й дядько Петро Щербань, трохи — брат по батькові (точніше, по безбатченству) Гриша Симоненко… Навіть відомий критик і письменник Прокіп Мисник — їхній далекий свояк. Зрештою, і мама, вже яка зайнята селянською та кравецькою роботою, а завше вдатна до влучного слівця, до гарної пісні! Згодом Ганна Федорівна збере почуті в рідному селі примовки-приказки в окремий зошит під назвою "Перлини поміж людей". Василь умисне обминає думку ще й про тата, котрий, кажуть, теж має літературний дар. Бо ніякий дар не може бути вищим за талант совісті, людяності, відповідальності! Сам він через ціле життя пронесе зароджену в дитинстві зневагу до забудькуватих невірних "пошти-батьків" і лицарську повагу до Жінки, до Матері.
Але найбільше будить Васильків поетичний дар дідусь Федір. Не лише тому, що Федір Трохимович нема-нема — та й забалакає "прикладно", римою. А ще й тому, що останні гроші віддасть на книжки для коханого внука. Головне — ті благодатні розмови довгими вечорами на печі або влітку на сінокосі. Кінця нема тим подорожам у минуле до свого роду, до рідної України!..
"Ми йдемо через сінокіс, і темніє над нами небо, і дзвенить земля на тисячу ладів, і я слухаю. Слухаю небо, і слухаю землю, і слухаю дідову мову. І в серце моє вливається якась незрима сила, що на віки вічні прив'яже мене до цієї землі, до співучої тихої мови", — напише через роки.
І справді, манить Василька вже не так небо, як ця земля на межі полтавського степу й чернігівських лісів, наповнена буйною зеленню та розкішними чорноземами.
— Діду, а Україна — найкраща?
— Батьківщину, як і маму, люблять не за те, що вона краща за всіх, а за те, що — твоя, рідна.
..Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину…
— промовлятиме Василева пісня "Лебеді материнства". Облетить ця пісня, як і чимало інших Симоненкових поезій, увесь світ: Василева однокласниця почує її аж у Канаді. Чи ж варто мріяти про успішніші польоти?..
Лише 1947 року Василько з Льонею не те що літати — ходити не могли. Безсило повзали по молодесенькій травичці й "випасали" молоду кропивку, вишукували шпичаки, рогіз… Мало помагають млинці з жолудів (жолудяники), із висівок чи липового листя… Піти б на скошене поле й по стерні в рогозяний кошик колосків назбирати (однак пропадуть!) — так далеко ж… І об'їждчики стережуть, голодних дітей проганяють!..
Цей рік — рік уже третього для совєцької України голоду.
"Піснею про Сталіна починаєм день!" — наче на глум, бадьоро виспівує радіо. "Кращих ми не знаємо на землі пісень!" — знесиленими голосами підхоплює шкільний хор… А про голод наказано мовчати!
Мовчати? Хібо що до пори, до часу! Льоня он уже тихцем заримував тужливі рядки — відгук на недавню голодну смерть дівчинки Марійки, в яку був закоханий. Російською мовою — це мовби "краще", "поетичніше". Проте Василько відчуває: тут треба слів не "плакальних" — якихось інших. Яких? Ну, яких же?!!
…Чи не тоді вперше й прийшла підсвідома думка: гарним льотчиком зможе стати і хтось інший. Василь же мусить зробити щось таке, що… Що під силу буде лише йому одному! І це "щось" може стати його власним ПОЛЬОТОМ. Може, значно важчим, відважнішим, хай навіть — небезпечним… Але — його власним. І — щонайвищої висоти!
Справжні слова вже десь виболюються-народжуються у Василькові. І згодом таки виллються в сміливих поезіях "Жорна", "47 рік" та інших. Саме Василь Симоненко один із перших прорве мовчанку і скаже те, що давно болить його народові!
Деякі надміру чесні його поезії вже й зараз улюблена вчителька української літератури Марія Йосипівна Остапенко радить заховати й нікому не показувати. Пам'ятає колеґ, що зазнали репресій і таборів, як-от улюблений Васильків учитель Андрій Федотович Махиня!
Але ж боротися з брехливим злочинним суспільством — це завжди ризик!.. Тому юнак не спиняється в польоті.
Хіба не зухвальством стане стрімке Василеве піке в "шістдесятництво"?[11]
Хіба ж не зухвалим піке буде таке-от, ніби з найвищих висот промовлене, освідчення Україні в любові:
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю —
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
Поки що, правда, його вірші-здебільшого виписані залізним пером звичайні заримовані куплети: "Бігав вовк по горах, / Здобичі шукав. / І у гірких сльозах / Долю проклинав"… Часто — смішні, про односельців.
Або й кусючі епіграми на учнів, на вчителів. Зате як заримує щось ліричне — аж серце мліє!
Рівняється на тих, кого так любить із сотень жадібно "проковтнутих"-прочитаних, майже вивчених напам'ять книжок. Тарас Шевченко, Іван Франко, Василь Стефаник, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Павло Тичина, Алєксандр Блок, Сєрґєй Єсенін, Едуардас Межелайтіс, Еріх Марія Ремарк, Ернест Гемінґвей…
Пізніше, як зазначить Лілія Шитова, проникне в таємниці забороненого совєцькою імперією "Розстріляного відродження"[12]: у творчість майже нікому не відомих тоді Миколи Зерова, Василя Еллана-Блакитного, Тодося Осьмачки, Валеріана Підмогильного, Василя Чумака, Євгена Плужника, Миколи Вороного…
Що далі, то старанніше нарощуватиме "висоту", вимоги до власних текстів. Тому й надрукується вперше нескоро: аж 1 грудня 1957 року, в газеті "Черкаська правда". Навіть укладе такі собі 5 заповідей справжнього поета. Його майбутній черкаський колеґа-приятель, журналіст Микола Сніжко ці заповіді чітко запам'ятає і перекаже нащадкам:
1. Знати мову, якою пишеш. (Говорити українською мовою, а не "на українській мові").
2. Стати освіченою людиною.
3. Не бути байдужим до людей.
4. Працювати до сьомого поту.
5. Мати те, що від Бога, — талант.
Шкода, що так недовго розвиватиметься його талант, шкода, обірветься на злеті, на порозі, може, найкращих творів…
Але навіть за цих умов наш чорнявий високочолий хлопчина, чиє ім'я в перекладі з грецької означає "володар", "господар" чи "цар", устигне стати Володарем Неба, Найвищої Висоти…
Такий ось швидкий і стрімко-вертикальний шлях ("кабрирування" по-льотчицькому). Із малого полтавського села — в класики.
Прямісінько у безсмертя.
Історія людини в історії людства
Василь Андрійович Симоненко — поет, прозаїк, перекладач, журналіст. Народився 8.01.1935 в с. Бїївці Лубенського району Полтавської області. Помер 13.12.1963 в Черкасах, там і похований.
1957 року закінчив факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. У 1957–1960 рр. працював у газеті "Черкаська правда", в 1960–1963 рр. — у газеті "Молодь Черкащини", власним кореспондентом "Робітничоїгазети".
Його поетичні збірки: "Тиша і грім" (1962), "Цар Плаксій та Лоскотон" (1963 і 1967), "Подорож в країну Навпаки" (1964), "Земне тяжіння" (1964), "Поезії" (1966), "Лебеді материнства" (1981), "Народ мій завжди буде" (1990) та багато інших.
Прозові збірки: "Вино з троянд" (1965), "Півні на рушниках (оповідання, щоденник)" (1992) та інші.
Його поезія глибоко патріотична, публіцистична, пристрасна, лірична, часто в'їдливо-саркастична, чесна, серцевинно народна. Як і його своєрідна та обнадійлива проза, вона вже починала виростати з "традиційної" поетики й підніматися до нових рівнів художньої якості, але на цьому шляху Симоненка зупинила смерть.
На твори В. Симоненка написано чимало пісень: "Синові", "Лебеді материнства" А. Пашкевича, "Крізь століття" А. Чекаля, "Український лев" В. Морозова, "Там, у степу, схрестилися дороги" бандуристів Василя та Миколи Литвинів, а О. Винокур за баладою "Русалка" створив балет. За мотивами Симоненкової творчості художники В. Клименко, І. Кулик, В. Кузьменко, Т. Гордова, М. Бабак малювали картини.
1995 року В.Симоненкові посмертно присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка. Його твори перекладені багатьма мовами.
