Нюра - Тютюнник Григір
А як зійдуться вкупі, то вдають, що байдуже їм до тих усесільських свят. Хіба, може, Нюриха скаже про молодих:
"Він дак ще нічого, а вона — видря".
Тоді Нюра, зрадівши, підхопить:
"Еге, він ще немов і нічого, а вона — достеменна видря... " "Як пр-рирівнять до нашої Мані, то й не пр-рирівняєш",— докине Нюриха.
"До нашої Мані їй немов що пнутися та пнутися",— іще дужче зрадіє. Нюра.
Про старших двох, Ольгу та Олену, мовчать, а — про Маню. Вона-бо й справді найчепурніша з-поміж усіх трьох нюрівських дівчат: на зріст, як і Нюриха, низенька, дебела, очі чорні, хоча й без материного пороху в зіницях, а вдачі — батькової, лагідної і полохливої. Одним не взяла: як іде, коліна вперед викидає надто.
А про старших то й говорити годі: широкоплечі, як мужики, цибаті, в ході, щоправда, легші за Маню, але пісноокі й, коли всміхаються, показують усі ясна, бліді та негарні — в батька обидві.
Тільки й утіхи, що всі три добре заробляють і живуть у місті. Старші дві рихтують асфальт на вулицях, а Маня бетоняркою на будівельному заводі.
"Там тепер стільки р-розумах р-розвелося, що наші за ними до культурнішої р-роботи не пр-ротовпляться",— скаже, буває, Нюриха чоловікові, як полягають спати, і Нюра довго ворочається потім на ліжку з півнями та зітхає тихенько, наче він тому виною.
Зате коли односельці допитуються в Нюри, де та ким його дівчата працюють, він одказує твердо, ніби з погордою:
"Мої там, де дерржаві зараз найнужніше: чорнорробочими",— і киває вказівним та великим пальцем: цок...
3 ним і не сперечаються, бо нецікаво. Та й що з Нюри за співбесідник, як він нічогісінько у житті не тямить. Хіба ото сидить коло мужиків (буває це дуже рідко і в тепло), слухає балачку та усміхається тонко, а тоді, дивись, прорече: "Читав я в календаррику, що помідорри й кавуни немов найкраще вночі рростуть". Чи отаке: "Клубнику ррадиться в календаррику щовесни прорріджувати... "
По суботах нюрівські дівчата, здебільшого старші, наїжджають додому, навозять батькам солодкого хліба з ізюмом, оселедців, пісної ковбаси, хліба чорного, житнього, яким Нюра любить поласувати з борщем, тощо. І Нюра з Нюрихою, оповідаючи їм сільські новини, про весілля, хоч і не змовлялись, мовчать.
А якось місяців зо два тому приїхали Нюрівни всі три. Старша і середульша, як завжди, самі, а Маня з хлопцем — у робочому одязі, кирзових чоботях та вицвілому береті, з-під якого врунилася у всі боки руда кучерява чуприна.
"Привіт, папаша!" — сказав гість, завзято усміхаючись на весь рот, і не встиг Нюра навіть руку знести, як його тендітна долонька хруснула в дужій хлопцевій п'ятірні.
"Доброго здоров'я", — ледве спромігся вимовити Нюра і підвівся з ліжка, на якому відпочивав після "прогулянки", а гість уже тиснув руку Нюрисі й казав дуже весело:
"Привіт, мамаша! Ого, рука у вас — я вам скажу!"
І вже знімав свою куртку, берет, і вже чіпляв їх на вішалку біля дверей, а голова так і палахкотіла рудим розвихреним полум'ям. Губи у хлопця були великі, товсті й червоні, як зябра у тільки що спійманої рибини.
"Значить, так, папаша й мамаша,— сказав він, ставши посеред хати й усміхаючись на всі боки.— Без усяких переговорів. Звуть мене Ільком. Ми з Манею дружимо. Уже третій місяць. Так що — самі понімаєте...— і зареготів, начебто вітром по хаті війнув, так безтурботно, так просто, що Нюра з Нюрихою, і старші Нюрівни, і Маня, що сором'язливо тулилася плечем до одвірка, червоніючи й ховаючи очі,— усі ніяково і водночас радо заусміхалися.
"А ти, хлопче, дивлюся, такий, як і я: довго бр-роду не шукаєш",— твердо, крізь посмішку, мовила Нюриха.
"Немов не шукає",— розтяг тонкі губи і Нюра.
"Я, папаша і мамаша, люблю так: без усяких парадів. З роботи — просто до вас. Прилизуватись нема чого. Який є. Правильно я кажу?" — і підморгнув дівчатам, що тихенько хіхікали, затуляючи роти долонями.
Далі балачка в'язалася сама собою, ніби цей Ілько ніколи й не був чужим, тільки довго не приїздив. Він роздивлявся карточки на стінах, упізнавав Нюру і Нюриху ще молодими, до одруження ("Це ви, папаша? Я ж бачу!", "А це ви, мамаша? Ну!"), тицькав пальцями у головастих та великооких дівчаток, що обліпили Нюриху з усіх боків і дикувато витріщилися в апарат: "Оце — Олена. Це — Оля. А це моя, вуха наставила!"
І реготів, і з ним реготіли всі. А Нюра, трохи оговтавшись від отих теплих, лоскотних "папаша" і "мамаша", непомітно затулив подушкою безногого і півхвостого півнів на бильці...
Покінчивши з фотографіями, Ілько подарував усіх своєю червоногубою посмішкою і сказав до Нюри:
"Значить, так: балачка балачкою, а діло робити треба! Де тут у вас, папаша, магазин?"
"Немов знайдемо!" — бадьоро мовив Нюра, показуючи ясна, і захапався вдягатись, чого раніше за ним не водилося.
А жіноцтво вишевкалося в хатину і там зашепотілося, зачмихотіло, забрязкало посудом, і за тим усім відчувалася радісна метушня людей, що не звикли, не вміють до ладу зустріти гостя.
У лавку Нюра йшов не попід тинами, стежкою, а серединою вулиці, плечем до плеча з Ільком, і все туркотів йому щось та усміхався, нахиляючись, як і до Нюрихи, бо Ілько був хлопець невисокий, і все позирав на вікна хат, мимо яких проходили, ніби припрошував очима, і посмішкою, і жвавою впевненою ходою: а дивіться, люди, хто зі мною! І ледве стримувався, щоб не поплескати Ілька по плечу, як свого. І хай це всі бачать, хай несуть новину з кутка на куток села, щоб усі до одного взнали!
Тим часом Ілько голосно, ледь не на всю вулицю розказував, що працює він коло бетономішалок, що батьки його з Яготинського району, що живе він, як і Маня, в холостяцькому гуртожитку і заробляє непогано: має два вихідних костюми, плащ, пальто, транзистор, баян, ще й батькам — "старим" — допомагає. Одне слово: "Жити можна, а чо? Правда, папаша?"
І доки вони йшли — здавалося б, скільки там тої ходи від хати до лавки! — Нюра встиг уже полюбити хлопця як рідного і навіть прізвисько йому, жартівливе звісно, придумав за оті його червоні, веселі, хай трохи й великі, губи: краснопер!
"А який крраснопер!" — думав, усміхаючись, і вже на підході до лавки, де стояли купками люди, таки осмілився поплескати Ілька долонею по плечу — отак ледь-ледь, отак лагідненько, аж ніжно.
Люду в лавці було чимало, і Нюра голосно сказав до продавщиць:
"Н а м — отієї, з червоною смужечкою. "Екстра", чи як її".
"Підождіть, папаша,— сказав Ілько, шаснув по кишенях і, превесело усміхаючись, подав Нюрі ще трояк.— Беріть дві водки. Дешево і сердито!"
"І то правда,— мигнув яснами Нюра.— Дешево немов і сердито! Дві водки нам, дівчино..."
Вечеряли трохи не до півночі. І всі пили. Навіть Нюра, що за життя й разу не зросив губи хмільним зіллям, перехилив чарочку, сп'янів, сміявся вголос і вже без вагання плескав Ілька по плечах, а як розібрало геть, ще й обняв і раз по раз наказував донькам та Нюрисі:
"А підкиньте нам з Ільком погррібної капусти холодненької!"
"Ану, дівчата, достаньте лишень мужикам солоного кавунця, немов просвіжимося трохи! Та не всі біжіть, Маня хай зостанеться..."
Жінки прожогом кидалися до погреба, а Маня лишалася за столом, оніміла й затерпла від щастя, і п'яненький уже Ілько, анітрохи не соромлячись Нюри, тискав її своєю дужою рукою за стан — рум'янощоку, зніяковілу ледь не до сліз, але покірну. Потім Ілько запропонував поспівати. І співав непогано, випускаючи з округленого, як у рибини, червоногубого рота густі "а-а-а" та "у-у-у", але Нюри всі до одного потягли впоперек, тому пісню довелося облишити.
Ранком молодята поїхали, сказавши, що мають квитки в якесь дуже цікаве кіно.
Однак свято нюрівське на тому не скінчилося. Днів через три Нюра з Нюрихою, вдягнені по-празниковому, з гостинцями в двох кошиках (несла їх Нюриха), вирушили в Яготин.
Гостювали майже дві доби, а повернувшись, ходили селом від одних добрих знайомих до інших — на жаль, було їх небагато,— і розповідали про сватів.
"Вона така, як оце я,— хвалилася Нюриха.— Тільки р-руденька і товща. Якби оце нам з нею, скажімо, пр-рийшлось набирати чогось недор-рогого на спідниці, то мені тр-реба було б на п'ять кар-рбованців бр-рать, а їй — на сім з копійками".
"А він же який, сват?" — допитувалися знайомі.
"А він дак немов такий, як оце я,— вихоплювався з-поперед жінки Нюра, чого раніше з ним не було.— Високий, худенький і теж грамотний — обліковцем біля тракторів. І хворроби в нас із ним однакові: в мене гастррит і в нього гастррит. Проте хазяїн добрий... "
Тепер Нюра тим тільки й жив, що ждав наступної суботи. Буває, лежить у ліжку після прогулянки чи стоїть посеред двору, прогулюючись, дивись — усміхнувся сам собі, промовив тихо: "Дешево і серрдито... Прридумав же... Кррасноперик отакий!"
Ілько, однак, не показувався більше. І старші Нюрівни, і Маня, що за ці два місяці навідалася додому тільки раз, казали батькам, що йому тепер ніколи їздити, іспити складає в технікум при заводі. Нюра охоче змирився, хвалив Ілька ("грамотний скрізь немов прроб'ється"), хоч і сумно трохи: скучав за простацькою зятевою усмішкою, за отим
Гюго веселим і завзятим "Привіт, папаша!..". Нюриха ж мовчала, тільки пильно придивлялася до дівчат твердими чорними зіницями.
Від'їжджаючи, Маня ховала очі од сестер і тихо обіцяла, що в найближчий вихідний приїдуть разом з Ільком...
Тепер цей терновий сон...
І Нюра, дивлячись мимо пальців на ногах у підлогу, пригадав, що Маня й справді була минулої неділі не такою, як завжди,— сміхотлива, лагідно слухняна та уважна, а ніби зморена і до всього байдужа. Пригадав і злякався.
— А може, цей террен і не в руку! — сказав проте якомога бадьоріше.— То як перед п'ятницею сниться щось показне, тоді — в руку. А це — прроти суботи...
— Може, й не в р-руку,— твердіше, ніж завжди, одказала Нюриха. Нарешті приїхала Маня, вже надвечір, хоч мала бути зранку. Тихо,
наче крадучись, увійшла в хату і, змарніла, бліда, притулилася плечем до одвірка. Нюра усміхнувся їй назустріч, босоніж устав з ліжка на підлогу і так стояв, прислухаючись, чи не тупотить хто в сінях. Але в сінях було тихо.
— А де ж це той... "дешево і сердито"? — спитав. І дивився на Маню спершу розгублено, затим вимогливо, аж гнівно.— Ілько де?
Маня ступила крок до матері, що пішла їй назустріч, і вткнулася їй головою в груди.
Нюра мовчки вдягався, байдуже, як сліпець, обминув жінку і доньку біля дверей і вийшов надвір.
Там була весна.
