Віра-Віруня - Бережний Василь
От Віруня! Але як би перевірити? Який тут можна провести експеримент?"
Поставивши недопиту каву, Тамара пішла до спальні і повернулася з елегантним японським транзисто-ром.
— Ви любите музику, Віруньо?
Гостя кивнула головою:
— Люблю. А як заспіває Черкаський хор…
Тамара ввімкнула приймач, прокрутила тумблер, шукаючи музику.
Незабаром крізь шум і тріск просочилась ніжна мелодія — певне, скрипка і віолончель.
— Подобається? — спитала Тамара, ставлячи транзистор на столик.
— Чудово! — просяяла Віруня.
Тамара підсунула транзистор ближче до неї, і звук помітно посилився. Через деякий час відсунула — му-зика почала стихати, знову поставила ближче — ніби замінила батареї. Сумніву не було: Віруня підсилює звук, та ще й як! "Біополе цієї жінки, — думала Тамара, поглядаючи на гостю, — має електромагнітні характеристи-ки. Треба буде запросити її до нашої лабораторії. Цікаве, дуже цікаве явище!"
— Ой, засиділась я у вас! — Віра аж руками сплеснула. — Оце так. Мене ж люди ждуть!
— Та встигнете, — почала заспокоювати Тамара. — Я не знаю, як і дякувати вам, Віруньо. — Вхопила сумку, що лежала на кріслі, вийняла купюру в двадцять п’ять карбованців і простягла ошелешеній жінці.
— Та що ви? З якої речі? — вигукнула Віруня. — Хіба за те, що погрілася в теплій хаті та попила кави? Ні, ні, не візьму.
Кузьма Пробус налив собі ще чашечку кави і, попиваючи, мовчки спостерігав цю трохи комічну сценку: одна тицяє гроші, а друга відштовхує її руку і задкує до дверей.
— Бувайте здорові, — гукнула Віруня з порога. — І щоб більше не хворіли!
— Постараюсь, — відповів Кузьма, сидячи біля столика. Нарешті клацнув замок, повернулась Тамара. — Ну, що — взяла? — спитав, доїдаючи кусень торта.
— Ні, ось цей четвертак, — Тамара кинула купюру на столик.
— В такому разі, хай буде мені, — криво усміхнувшись, Кузьма простяг руку і накрив папірця долонею. — Наївнячка, хто ж відмовляється від грошей?
— Може, й наївнячка, — обізвалась Тамара, дивлячись, як чоловік ховає гроші до кишені, — але ж ти не чхаєш і, бачу, взагалі почуваєшся добре.
— Що ж тут дивного? — знизав плечима Кузьма. — Я ж стільки ліків наковтався!
— Ну, цього ти вже не кажи, — Тамара почала збирати посуд на тацю. — Якби не Віруня… У мене таке враження, що ця Віра-Віруня розносить… інфекцію здоров’я!
— Оце сказала — ха-ха! Інфекція здоров’я!
Тамара понесла тацю з посудом на кухню, а він усе ще сміявся, заглушуючи транзистор.
III.
У листопаді Київ облягли холодні тумани. Тополі ще не скинули зеленого вбрання, а з глибин темного неба падав мокрий сніг. Під ногами чвакало, пронизлива вологість пробиралась під легке Тамарине пальто. Жі-нка щулилась від холоду, раз у раз поправляла рожевий шарфик, бо здавалось, що він сповзає і оголює шию. Ну, та нічого, дома вона вже зігріється, цього вечора вони нікуди не підуть — куди по такій погоді? Кузьма по-дзвонив: затримається ненадовго, одержить гонорар та заскочить у гастроном. Говорив бадьоро, мабуть, добре заплатили — цікавий же матеріал про Віруню! Ти, сказав, поки прочитаєш статтю, я й повернуся. А що б його на вечерю?.. Про таку людину, як Віруня, і вона б написала. Рідкісна, виняткова, і Кузьму оздоровила… Так, саме це слово тут підходить — оздоровила. Бо яке лікування? Посиділа, усміхнулась…
У квартирі було тепло, але Тамара, роздягнувшись, шарфика не скинула. Зайшовши до Кузьминої кімна-ти, одразу ж побачила на столі журнал. Нетерпляче вхопила цупку книжку, вмостилася з ногами в кріслі, поча-ла гортати, але прізвища свого Кузьми ніяк не могла знайти. Перебігла очима зміст, — Пробує не значився. Окинула поглядом заголовки і тоді натрапила — "Гримаси знахарства", її наче окропом ошпарило. Невже про Віру? Підписано: К.Любимов. Сховався за псевдонімом… Гримаси, значить… Віра — знахарка… Ну, ну… Любимов…
Знайшла статтю, пробігла кілька рядків і одразу відчула, як паленіє від сорому обличчя. Обурення зава-жало читати, думки плуталися, і годі було їх приборкати; насуплювала брови, щоб зосередитись, і — не могла. Рука сіпнулася — пожбурити б геть те чтиво, але якась злостива цікавість не давала відірвати очей від чорних літер, що вигинались довгими рядками. Стогнала, наче від болю, прикушувала нижню губу, однак продовжува-ла читати. Оце так Любимов! Більше року, як побрались, а вона й не знала справжнього Кузьми… І як же так можна? Вочевидячки… Фанатизм навиворіт? Чи вульгарне виляння хвостом? А совість? Де ж його совість?
Завжди така врівноважена і стримана, зараз Тамара кипіла. Ошукана! Окрадена! Схопилася з крісла, боса забігала по кімнаті, як пантера в клітці. Раптом погляд її зупинився на великому кольоровому фото, пришпиле-ному до простінка між вікнами. Сонячний спекотний день. Кримський пляж. Синьо-зелене море, вдалині — густий фіолет. Засмаглі тіла чоловіків, жінок, дітей. На передньому плані — вони з Кузьмою. На ньому чорні плавки з червоною каймою, вона в помаранчевому купальнику. На плечах у неї зблискують краплі води, руки в боки… Було, було! Минуло безповоротно…
Шарпнула зі стіни той зафіксований на папері золотий день, — на килим полетіло біле ошмаття. Ще одне фото під склом — він приїхав до них на дачу, ще як залицявся. Зірвала і кинула на підлогу. Губи її тремтіли, вії кліпали, їй хотілося заплакати від люті, але сліз не було. Згадала Віру, її ласкаве обличчя і поступово вгамувалася. Зітхнувши, провела долонею по чолу і пішла до спальні. Картала себе за нервовий зрив. Ну хіба ж так можна? От Віра так би не повелася. Треба гасити в собі негативні емоції… Гасити… Це легко сказати… Ех, Пробус…
Десь, може, через годину з’явився і він. Лунко клацнув замок, ще раз — уже зсередини, потім почулося шаркання черевиків об килимок. Тамара не виглянула, і завчена посмішка сповзла з його лиця.
— Угадай, що я приніс! Де ти там?
Тамара не озивалась, і він, поставивши на тумбочку великий кульок із зображенням олімпійського вед-медика, попрямував до спальні — світилось там.
— А я сьогодні шампан…
Не договорив, проковтнув кінець бравурної фрази, побачивши, який розгардіяш зробила тут Тамара. Шафа розчинена, сукні, светри й інші жіночі строї безладно розкидані на ліжку, кріслах і навіть на підлозі. Все це Тамара, сяк-так згорнувши, запихала в жовтий шкіряний чемодан.
— Що сталося, Томо? — В роті йому враз пересохло, голос був глухий, немовби й не його. — Куди це ти збираєшся… так поспішливо?
Мовчки обдивилась, чи не забула чого, закрила чемодан, взяла в руку, виважуючи, поставила біля дверей.
Кузьми наче й не помічала, ніби його тут і не було,
— Слухай, можеш ти мені нарешті…
Випросталась, різким, незвичним жестом поправила розтріпане волосся. Очі блищали сухим блиском. "Яка вона зараз наелектризована і… красива!" — промайнуло в нього.
— Поїду до Віри пробачатись.
— Та ти що? Вона, певне, й не знатиме! Хіба там, у Воляках, читають наш журнал?
— Зате я прочитала.
— Ну й що там такого… Я тільки підкреслив антинауковість… Полемічна стаття.
— Полемічна? Ганебний пасквіль!
Тамара одягла пальто, взяла чемодан.
— А коли ж ти… повернешся?
— До Любимова? Ніколи!
І в голосі, і в погляді її було стільки рішучості, що Кузьма отерп, відчув, що це не "сцена", не скороми-нуще шаленство примхливої жінки. Розкинув руки, став на коліна, бурмочучи якісь благання-виправдання.
Тамара вийшла, хряснувши дверима.
