Прокляті роки - Клен Юрій

це тільки шум і накип
На поверхні схвильованих часів.
Не слало небо нам тривожних знаків,
Нам хвіст комети жаром не пашів.
Ні, ні, у мертвій тиші летаргічній
Спливали ночі нам, як сни магічні.

Клекоче нам розпечене нутро.
Хто вичерпає нам шоломом горе?
Хто в душу нам плесне дощу відро?
Або який архангел винозорий
З свого крила позичить нам перо,
Щоб ту скажену гру фантасмагорій
Ми записали на блакитнім тлі,
Де літери горіли б нам у млі?

Які багряні й грізні епопеї
Нащадкам міг би геній розгорнуть,
Якби писав він кровію своєю,
Плеснувши нам в лице ту каламуть,
І змалював нового фарисея
І до Голготи страдницької путь!
Але всі казні, гибелі і втрати
Не перечислити й не зрахувати.

Та, щоб не потомитися украй,
Нехай читач перепочине трошки.
І, щоб забути пролетарський май,
Хай меду рідного скуштує ложку:
Йому на очі я зведу той рай,
Де усміхаються в житах волошки
І понад степом сонце золоте
Завжди старою барвою цвіте.

Там кетяги рожевої калини
Цяткують їй коралями сувій,
І дише в ніздрі духом полонини
Між пальцями розтертий деревій.
Там вранішня зоря й світанки сині
Щоранку сходять у красі новій.
І десь на дзеркалі німої тиші
Дзвінке весло свої узори пище.

Там, перепрівши у гарячих снах,
Посеред вод безмовних і широких
Татарське зілля пахне у ставках.
Там дні шумлять і плещуть у потоках.
Там золотом соломи світить дах.
Там жаби мирно кумкають в осоках,
І, не підпавши під нічний декрет,
Росте собі на волі очерет.

Там віє вітер у просторах диких
І пахощі терпкі несе нам з круч.
В рівнинах неосяжних і великих
Там віщий місяць сходить ліворуч...
І чисте срібло ллється в чистих ріках,
І тане в небі журавлиний ключ...
Про це ще по-російськи скільки мога
Писали Олексій Толстой і Гоголь.

А про красу заквітчаних долин,
Про любі серцю комиші і хащі,
Про те, як пахне на межі полин,
І про вигнанця долю злу й пропащу,
Який не бачить рідних луговин, —
За мене ще майстерніше і краще
Вам оповів би половецький хан,
Якому хтось дав нюхати євшан.

Частина III

Початку ви не ждіть у цій поемі.
Це тільки вступ. За звуком ллється звук.
Мов рибки золоті, іскряться теми
І брижами сковзять мені між рук.
Не я ж уславив квіт філософеми й
Нап'яв тятивою співучий лук:
В пекучий день, коли пахтять ясмини,
Читайте, друзі, "Чумаків" і "Сіно".

Не я, а мій далекий побратим...
Це він горазд октавами співати.
"Poetae maximo" (я згоден з тим!)
Раз Зеров написав йому в присвяті.
Чи ж означало Maximus[2] — "Максим"?
Чи, може, мало слово те віддати
Ту найприкметнішу з усіх прикмет,
Якою визначався наш поет?

Це ж він запалював гарячі квіти,
Які кресали іскри в нашу кров.
Це я б про нього мусив говорити,
Що у змаганні лебедя зборов:
"Аще кому хотяше піснь творити,
Тогда пущашеть десять соколов".
Чия ж рука здушила спів у горлі,
Що він забув і лет, і клекіт орлій?

Це ж доля всіх: віддати божий дар,
Що ранками кропили чисті роси,
Вовчиці на поталу, й срібний чар
Розвіяти... З нас зайди горбоносі
Ще виховають добрих яничар,
І час прийде, що вірні малороси
За хліб і цукор, жир і дрібний крам
Ще голови стинатимуть братам.

Вогнем я в серці випік люті вчинки:
З убивць водою цілого ставка
Не змити кров невинного Косинки,
Не воскресити мертвого Близька.
На нашій ниві справили дожинки,
Щоб не лишилось нам ні колоска.
Хай ложем буде нам стерня колюча,
Коли нам ордер на життя усучать.

А де ж, де ж ви, кому в діжки без ден
Струмлять і котяться роки в неволі,
Що не згадаю й ваших я імен,
Щоб не згіршити вам страшної долі,
Що зникли вже за овидом ген-ген
І крутитесь у божевільнім колі
По руднях, і болотах, і лісах,
Де гаврами гасає голий жах!..

У вік наш лагідний спочатку кості
Нам переб'ють осиковим ціпком,
А потім, зжалившись, позичать костур.
Десь під заметами, окутий льдом,
У морі бурянім є дикий острів,
Де ще святі, спасавшись, їли жом,
Де й ми, в гріхах покаявшися самі,
Загаєм час молитвами й постами.

Шумить, шумить тайгою чорний бір,
Як і шумів колись за Миколая.
Очами ще не міряний Сибір
Тепер я криком радісно вітаю.
Усіх, хто йшов шляхами ясних зір,
В дрімуче лоно радо він приймає:
Тут нації краса і гордий квіт
З уламків корабельних творить міт.

Брати мої в далекому вигнанню,
Що ваших голосів давно не чуть,
Яким прийдеться, може, до сконання
В душі коняти гнів, важкий, як ртуть!
Мужайтеся, блукаючи за гранню,
Якщо не дано вам рушати в путь.
Якби ж то вам, серця одягши в кригу,
Згадати шлях, яким помчався Ігор!

Якби ж я Овлуром для вас міг стать
І вам коня підвести за рікою!
Якби ж я свистом гасло міг подать,
Чекаючи за темною тайгою!
Щасливий сон: сурма, мечі і рать,
Степ шелестить високою травою
І вже під радісний весінній дзвін
Веселим шумом нас стрічає Дін...

З рясного рогу я вам сиплю перли,
Мов буйні ягоди із повних фон.
Пождіть, ще з'являться корони, берла...
Хіба ж поету писаний закон,
Коли стара романтика не вмерла
І прибирає героїчний тон!
То ж раз у раз я без аеростата
Із хмар на землю мушу повертати.

Хай вславлю ж вам тепер мандрівний шлях
Тих безпритульних хлопців, що до Криму
З Москви зайцями котять в поїздах,
Які в морозяну, холодну зиму
В асфальтових ночують казанах.
Куди, півголі, під плащами диму
Простуєте ви, армії дітей,
Дорогою незнаних одіссей?

Хай ще уславлю вам ті хлібні черги,
Куди щодня включав нас автомат,
Що з нас викачував ставки енергій
І кидав нам не випечений шмат.
Ми не дістанем на пальто і дерги,
Та вибір є рясний губних помад,
І, може, ще для "ран душевних" мазі
Ви купите у дами на Євбазі.

А хочете, візьму ще нижчий тон,
Щоб віршем вам уславити — калоші.
Хоч глянець їх не той, що у корон,
Але ж вони, звичайно, річ хороша,
Бо як без них з солом'янських багон,
Коли на візника немає грошей
(Та й рисаків скасовано давно!)
Приплисти на Хрещатик у кіно?

То б пак... я помиливсь, нові ж бо назви
Тим вулицям надавано. Слова ж
Старі на язиці сидять, мов язви.
"Хрещатик" не кажіть: це саботаж.
То ж вулиця Воровського. Наказ ви
Чи ж не читали? Шепчете: "Блямаж?"
А селянин, якому це не важе,
Інакше як "Злодіївка" не каже.

Касуєм назви ми, і мило, й чай,
Але парфумами ряхтять вітрини.
Отож парфумів в ванну наливай,
Пірнай в геліотропи і ясмини, —
І чим тобі це не тропічний рай?
Нехай у пахощах безсмертних гине
Ніким не піймана тифозна вош!
Але ж пора вертатись до калош...

Совєтський дощ із хмар совєтських хлюпав,
І йшов я в сорабкоп (без підошов),
Щоб там купити пару мокроступів,
Але ж на праву ногу не знайшов,
Для лівої ж сфабрикували купу.
Там гнів жінкам у лиця кидав кров:
"Невже ж обути нам самі лівиці,
А правій тюпати без ногавиці?"

Дурні жінки! Який в розпачі сенс?
Якби ж то ще були "калоші щастя",
Які описував нам Андерсен,
Що досить тільки ноги в них укласти,
І зразу від шакалів чи гієн
Ти геть летиш у інший час — та й баста:
В середньовіччя, Грецію чи Рим,
Забувши, як пахтить вітчизни дим.

Але не раз у тім пахучім димі
Заїжджі гості, що плекали чвань, —
Ось Бернард Шоу та інші "побратими"
В'ялились на поживу, як тарань,
Мандруючи, як Катерина в Кримі,
По килимах, покладених на твань.
І рідко спостережливіше око
Допитливо зорило дно глибоке.

Тож раз, так само в Київ прикотив,
Вшанований в Москві Панайт Істраті,
І кожний ладаном йому курив,
А Держвидав — хоч був скупий на трати —
У гостя всю продукцію купив
(Вже писану і ту, що мав писати).
Хто тільки був письменник чи поет,
Дістав тоді автограф і портрет.

Та, опинившись ледве за кордоном,
Правдивий грек метнув перунний грім
І сповнив світ отим потужним дзвоном,
Який луною гув у вухах всім.
Тож як ураз підліг він заборонам!
Як з страхом ті, що зналися із ним,
Зі стін портрет дарований здіймали
І аж на саме дно шухляд ховали!

О милі гості з західних країв!
Нехай за приклад буде вам Істраті.
Невже ж у вас ще не клекоче гнів?
Нотуйте все: знущання, крики, страти,
Щоб потім гулом праведних громів
Облудного напасника скарати!
Хай не засліплять вас зухвалий блиск
Самореклами, вигода і зиск.

Та вас майстерно там візьмуть на кпини
І всіх обдурять, як селянських баб.
Покажуть вам, як крутяться машини,
І вигадають тисячі приваб.
І вас, цікавих з розумом дитини,
Не вийде стрінути "столітній раб".
Чи ж знаєте, що в затисках металу
Самі машинами давно ми стали!

Колеса крутяться у ритмі днів,
Яких ніхто не лічить. Довгі паси
Пересуваються під крик і спів
Сирен. Давно не люди ми, а маси,
І в лабіринті башт і перспектив
Чиясь рука незрима сонце гасить...
А серце в нас пропелером: "Дзінь-дзінь!",
Змагаючись даремно в височінь.

Та пориву не збудешся ніяк ти.
Не можуть мрій, що їх плекає дух,
Нам замінити статистичні факти.
Симфонію, яка чарує слух,
Нам не заступить і найкращий трактор.
Як не старайсь, щоб той вогонь затух,
Який в мізку нам барвами палає, —
Він жевріє й на мить лиш пригасає.

Але думки нам забрано в полон...
Щоб потекли вони одним річищем,
Механізації страшний закон
Кладе межу і в захваті найвищім,
І муз стрижем ми під один шаблон.
Так ми нещадною рукою нищим
В душі насаджений господній сад,
Сповитий нами у фабричний чад.

Зате у нас держава квітне знову.
Під маршів і машин ритмічний такт
Ми творим націю нової крові.
Вже душі нам покрив червоний лак.
Вкраїнізовано всі установи,
І Шльойме став не Шльома, а Щупак:
Ми кожному, — нехай, як хоче, зветься, —
До голови чіпляєм оселедця.

Біс є найнебезпечніший тоді,
Як святобливу постать прибирає:
Чи старця, що ступає по воді,
Чи янгола, що крильми помаває,
І все лукавство в білій бороді
Чи в білих шатах святості ховає.
Так дружньою рукою хижий друг
Із нас вичавлює поволі дух.

Тож не страшні нам вороги одверті,
А ті, що з рідним словом на вустах,
Ідуть до нас, щоб душу нам роздерти,
І сіють терни розбрату в серцях.
Та тільки доля гірша ще від смерті
Спобігне тих, які згубили шлях...
Хвалю я ворога, що, забороло
Піднявши, ставить чоло проти чола.

Частина IV

О, слава тим, які не піддались
Солодкій гри вабливої сопілки,
Які, — як гордий Ганнібал колись, —
З смертельним ворогом не склали спілки,
Кого тропа вела у гірню вись,
Хто не узяв в дарунок пух і грілки,
А в тундру, тайболу й тайгу поніс
Пшеничний шум і шелести беріз.

Нехай же їм за арештантським чаєм
У холоді бараків та в'язниць
Вони зростуть високим рідним гаєм
Над тишею незчерпаних криниць!
Нехай і ми в їх спогадах замаєм,
Як випадкові виблиски зірниць,
Щоб був їм дикий простір Усевлону
Гостинніший за те родинне лоно...

Там спогад тихим порухом руки
На очі зводить їм той сон прадавній,
Що колисали мрійливо віки
І сповивали у багрець державний,
І з берега далекої ріки
Вже не долине голос Ярославни
В сувору сутінь темрявих лісів,
Плекаючи на крилах вітру спів.

Там дмухачі всесвітньої пожежі
Вбивають день по дню, немов кілок,
В шляхетний мозок, що розсунув межі,
З людських, цементом зліплених, кісток
Там добудовують гігантську вежу.
Отак, усіх втягаючи в танок,
Копичачи на купу спини, груди,
Вмуровують палац для щастя люду.

Загравши той мотив, що всім набрид,
Туди прийдуть з усього світу ланці...
Цвіль нечисті, що виригнув Мадрид.
Займуть почесне місце мексиканці.
Нехай москаль, іспанець, негр і жид
Там обіймуться у братерськім танці...
Хай там, до стін прибивши свій портрет,
Лишаться Маркс і Сталін tete a tete[3].

Нам прорубали в Азію віконце.
Сам комісар казав: "Тут ліс проблем.
Над лісом тим ніяк не сходить сонце.
Та швидко ми гордієвим мечем
За прикладом великим македонця
Цей дамоклинський вузол розсічем".
Але з проблем грізні ростуть дилеми.
Зблукавшись, ми не знаємо вже, де ми.

Ось куркулям проклятим шах і мат,
А дітям на сопілку грає голод.
Багато вже розв'язано шарад,
Як вийти з зачаклованого кола,
І без кінця кують ланцюг нарад.
Та дзенькнув серп і замахнувся молот:
Всі резолюції — єдиний крик,
Що винен тут невикритий шкідник.

Ми вже лаштунками маскуєм розпад.
Тепер і стиль, і розмах вже не той.
Заводи ми будуємо на поспіх
І спорудили грізний Дніпрострой.
Ми скрізь уже розкидали колгоспи,
Де в полі трудиться щасливий гой.
І як би ворог вороном не кромкав, —
Нехай живе вигадливий Потьомкін!..

Під постуки коліс і шемріт шин
Про свій тріумф кричать вожді планети.
Вода промов їм ллє свій струм на млин,
І, мов гриби, ростуть з землі поети,
Які виспівують похід машин.
Пишіть тепер життєписи й анкети, —
У список тих уславлених імен
Своє ім'я не впише Юрій Клен!

Над нами вітер дме — не знати, звідки.
Змінивши тижнів лік на лік декад,
Без сірника, без голки і без нитки,
На конях, що не збочують назад,
Ми скачемо в скажені п'ятилітки.
Куди ж умчить тебе маркіз де Сад
По лабіринтах чорних свого саду?
В які страшні розради і балади?..

Не раз здається нам, що зла мара
По лісі водить нас.