Усмішки, фейлетони, гуморески - Вишня Остап

У нас тепер з'їзди, наради — не до тебе. Киш! Потім прилетиш. Наказано нікого не пускати, крім делегатів.

— А ти ж що?

— То що ж мав робити? Пішов до Тихона…

— Ну, як святитель?

— Поросят святитель годують… Бідують, сердешні. Достатки не великі… Сергія Радонізького міль іззіла…

— Тожто від нього останній час молитов не чуть.

— Сумні владика… Ото тільки й слави, що білий клобук. Без штанів сидять: на борошно попромінювали. "Бевкну, — кажуть, — у дзвона та й дивлюся, чи правити, чи ні… Так іноді стара бабуся пришкутильгає. А всі пасомі на засіданнях… Сумно.."

— А взагалі що владика поробляє?

— Б'ються владика. З владою б'ються. Влада скарби церковні для голодних одбирає, а владика не дають. "Не самим хлібом, — кажуть, — жива буде людина, а словом, що з божих уст виходить…" Дужі в текстах владика… Влада до їх і так і сяк:

— Голодні мруть… Матері дітей їдять. Владико, — молять, — ізглянься!

А владика їм (ох і непохитні ж у вірі Христовій):

— У вас голодні хліба просять, а ви їм — камінь, та ще й не малий — каратів у ЗО—40.

Одне слово, євангелією їх, євангелісю. Там таке знялося, таке знялося…

Розказав я їм, з якою я справою.

— Е, — кажуть, — зараз і не совайся… Та й взагалі не раю… А там, — кажуть, — як знаєш. Полети ще на Вкраїну. Там так само верховна є. Може, там пощастить.

Та й полетів я ото на Вкраїну.

Прийшов до влади. Назва якась чудна: ВУЦВК зветься.

І не благочестивійший і не самодержавнійший, а тільки всього ВУЦВК.

Питаю найстаршого. Пустили, нічого собі чоловічина: тихий такий, чорнявий і в окулярах. Літній уже. Вклонився я йому та й кажу:

— Я від бога до вас. Нащот миропомазанія та благодаті, потому як ви будете верховні.

— А ви, — питає,— хто? Робітник?

— Ангел я…

— Кваліфікований? Якого цеху?

— Я не цеху. Лики ми ангельськії…

— Лико дерете? Ага… А в професійній спілці працюєте? На голодних одчисляєте?

— Ні,— кажу. — Я миропомазати… З миром я…

— А я, — каже, — хіба з боєм?.. І я з миром. Чого хочете? Кажіть коротенько…

— Я ж і кажу: миропомазати вас хочу, благодаті бог посилає через мене. Я оце й хочу…

— Ага… Он що… Сам не можу вирішити. Лишіть заяву… Треба проголосувати. Як президія. Ага! Ось і президія… От добре. Зачекайте.

— Товариші! Тут ось ангел од бога, хоче миропомазати. Як бути? На мою думку, треба скласти комісію з представників Наркомінспекції, Наркомпроду й Жінвідділу…

— Таке! Навіщо комісію? — Це секретар так. — На Чернишевську його, там його миропомажуть…

— Ставлю на голосування. Хто за те, щоб на Чернишевську? Всі… Гаразд. Товаришу, — каже, — зверніться на Чернишевську в цій справі.

— Так дозвольте, — кажу, — хоч благодаті пустить… А секретар:

— На вулиці пустиш… Тут і так душно.

Пішов я на Чернишевську. Зустрічаю батюшку. Іде з "вещами" та все хреститься. Думаю: "Наш". До нього…

— А вам, — питає,— чого?

— Так і так, — кажу. — Миропомазати, благодать. Озирнувся він на всі боки та до мене:

— Лети, голубе. Лети краще й не озирайся. Тут, брат, — каже, — чорта вкрутили, а не тебе, світозарного. Боже тебе сохрани й помилуй. Тікай, поки не пізно, а то тут тебе миропомажуть.

Полетів над Україною. Побував у Києві. Зайшов до св. Софії та такого надивився, такого начувся. Церква — не церква… Театр — не театр… Єпископ молодий, на голові англійський проділ… Стоїть та молодицям підморгує. Служба — мов "Вечорниці" Ніщинського, нічого я не зрозумів.

— Ну, а народ молиться? Не замічав?

— Ні, чув на базарі. Моляться… Тільки молитви якісь нові. Все в тих молитвах попереплутувалося. Якась та молитва і "в бога" і "в Христа", в "печонкиселезьонки"… А найчастіше "в мать". Сумно, боже… Розпаскудився народ… Не слухає вас…

— Кого не слухає? Меенее?! Та я його! Гукни Ілька! Хай грім робить! Світи блискавку! Я їм покажу!

— Гукни Ілька?! Світи блискавку?! В Ільковій, боже, колісниці ося вломилася… Сірників нема… Чим засвітиш? Гаврило до "Серпа й молота" пішов: може, дадуть коробку в борг.

— Ну, йди. Поклич Ісуса.

— Ісус прохав не турбувати: євангелію переробляє. У тім місці, де ото: "Аще тебе хто вдарить по правій, підстав тому й ліву", — переробив: "Аще тебе хто вдарить по правій щоці, схопи мерщій ломаку й побий її на йому, сукиному синові, до цурки".

— Попроси матір божу.

— Матір божа все плачуть… "Дожились, — кажуть, — до того, що вже й спідничини нема по раю пройтися… І на землі,— кажуть, — життя перевела: від духа сина народила… Яка з духа втіха: ні пригорнутися тобі, ні поцілуватись…"

— Ото згадала стара! Ну, йди. Хай Маруся Єгипетська забіжить.

— А що з миром робити? Може, продати? Бочка вщерть повна: через вінця ллється…

— Масти в Англії, в Бельгії. В Японії масти.

— Не хотять уже. Кажуть, що всі мантії в плямах і з лисин капле. Придумайте щонебудь. А то молодь учора на мирі яєчню смажила… Ілько якось колісницю підмазав… Павло чоботи мастить… Гріх самий…

— Придумаєм…

— Кликали, боженьку?!

— Що ж це ти, Марусю, забула про мене? Ніколи вже й не забіжиш?..

— Та сумно у вас, боженьку… Старенькі вже стали… А в нас там Юрко на гармонію грає та такої веселої приспівує:

Ех, Распутіна любила, До Распутіна ходила Саша д'поздно вечеркомі

— Краще б отам дракона давив та за жеребцем дивився, ніж ото на гармонію вигравати… Жеребець так у корості весь, а йому іграшки… Не напарубкувався?! А ти теж хороша! Раніш так забігала…

— Е, раніш! Раніш і ви, боженьку, які були?! Дужі та грізні. За сім день он чого наробили! І світ зробили… І лева… А тепер?..

— Що тепер?! Та я!

— А тепер тільки… щипаєтесь…

СТРАШНИЙ СУД

І ревонули сурми архангельські… Розверзлися небеса… Репнула земля й покололася… Порозкривалися могили… Попідскакували кісточки одна до одної, взялися цупко м'ясом, позв'язувалися… Дунуло душами… Хутенько вскакують душі в тіла відповіднії. Схоплюється народ православний і підтюпцем біжить, по дорозі застібаючись… На суд страшний поспішає люд божий, мужеський і женський, старий і молодий, бородатий і голений, зєло грішний і світлоправедний, і так собі середній, угодовець, що одної неділі до автокефальної, а другої до православної…

В сяйві золотому, на престолі високому, сидить грізний Саваоф. Одесную — Христос.

І змовкли сурми.

Встав грізний Саваоф:

— Чи всі зібралися? Домкомам перевірити за особистою відповідальністю.

— Всі, господи.

— Судитиму вас по ділах ваших… Слухай мою команду. Коториї вівці — праворуч, коториї кози — лівоооруч!

Лавиною сунуло все в праву біч.

Поперед усіх вистрибом ударив, мабуть, чи не найсмиренніший, мабуть, чи не найсвятіший, з ласки божої, патріарх, раб божий Тихон, владика з Великої, і Малої, і Червоної, і Білої, й Прикарпатської…

Блискавкою мигнули Саваофові очі. Громом роздерлось повітря:

— Заверніть Тихона!!!

В митрі діамантовій, з хрестом смарагдовим, в шаті золотом вишиваній схилив голову свою перед судією владика і Великої, і Малої, і… і…

— Куди побіг, Тихоне?! Хто ти єси, Тихоне?!

— Баран єсмь я, господи, вівця кротка…

— Цап єси ти, Тихоне!

— Баран єсмь я, господи!

— Цап єси ти, Тихоне! Просили… Давав?! Мерли… Рятував?! Гнобили… Захищав?! Плакали… Утішав?!

— Так, господи… Давав, рятував, захищав, утішав… Денікінові давав, Колчака рятував… Юдеиича захищав… Врангеля утішав. Бо ж "ніхто більше імать, аще душу свою віддасть за друзі своя".

— А діти? А матері? Мільйони трупів. Тихоне, забув "легше верблюдові"?

— Не верблюд я, господи!

— Хто ти єси, Тихоне?

І тихий, боязкий голос з гурту:

— Дозволь, господи, я скажу. Я — смиренний раб, єпископ Нафанаїл, владика Харківський й Охтирський. Я скажу, господи, тільки щоб у газети не попало. Ніколи в газетах не виступав.

— Кажи.

— З одного боку, господи, так: допомогти треба… А з другого — велелєпіє твоє, о господи…

— Не крути! Кажи, що повинні були робити?

— Господи…

— Хто ж ви єсте?!! — крикнув і замовк.

…Тихою ходою підійшов до престолу господнього Юрко Побідоносець:

— Дозвольте доложить…

— Ну?

— Я, як начветсанупр хлівів твоїх, господи, мушу посвідчити, що зазначені тварини до жодного з вищезгаданих типів не належать. На підставі довгих спостережень виявилося: поводженням — лиси, характером — вовки, тілом — кнури, плодючістю — кролі, голосом — канарейки. Найбільше скидаються на ієрархів православної російської церкви. Батько — Распутін, мати — лисогорська відьма. Годуються рибою. Сибірка не бере.

І одійшов…

І довгодозго сидів Саваоф… І думав: "Хто пасе?! Хто пасе?!"

І встав Всевишній. Махнув безнадійно рукою.

— Не можу… На землю… Хай трибунал… Всі по трунах! Суд потім… Назад!

ЛИСТ ІЗ СЕЛА

Хочеться вам про сільське "майбутнє" написати. Про "дітишок", як той дядько казав. Хороше "майбутнє". Подивіться.

Аршин заввишки. Там, де має бути обличчя, — чорночервона пляма: присох сік вишневий, притрушений порохом. Обабіч дві жаринки — зіньки. З носа до верхньої губи дві біляві доріжки. Волосся — льон. Сорочка розідрана спереду до колін. Пузо в сливах. Майорить міцно зав'язаний бабою Устею пуп. В одній руці надгризений огірок, у другій — дубець.

Це — Микола.

Пас гуси.

— Не дитина, а гад шипучий! — каже мати. — Ну що я з тобою в світі божому робитиму? Ти слухатимешся мене?

Лясь!!!

— Кажи, сукин ти сину, ти слухатимеш мене?!

Лясь!!!

— Он у інших господь і шкарлятину ж посилає, й обкладки! Чим же я його, милосердного, прогнівила?!

Лясь!!!

Це ж дошкільне виховання.

— Якою це ви, — питаю, — тітусю, його системою? Песталоцці? Чи Монтессорі?

— Та пробувала вже всякої: й прив'язувала, й обідати не давала — не бере…

— Та він у вас не такий уже й дорослий… Скільки йому?

— Та де не дорослий. Восьмий уже, як почнемо плоскінь брати, піде. Он в Уляни вже телята пасе, а мій бузувір гусят не вглядить.

— А со з вони в копи бізать, повиздихали б вони вам! Хіба їх наздозенес? Хіба за ними встигнес?

— А яйця, сукин ти сину, на цигарку міняти встиг?!

Лясь!!!

— Та ні до церкви його не доведеш! Та не посидить же він вам у дворі ані хвилинки!

— Мииикоооолооо!! Візи сюди! Я в ліщині птицку назнааав!

Ех! Аж залопотіло!!!

— Бачили?! Цей, сукин син, перерве, а ви кажете малий! їй же бо, збожеволію! Ну що з ним робити?

— Бийте, — кажу.

— Та б'ю ж! Так уже б'ю, що й господи!

— Бийте дужче! Частіш бийте!

— Та ніколи! Сама ж по хазяйству, а Іван на полі!

— Бийте вночі, як удень ніколи!

— Та й доки ж його бити? Іноді ж і жаль бере…

— Побийте ще трохи.