Гордійко - Любченко Аркадій

Ось драбина! — загули внизу, метушаться.

— Мотре! — з шопи зарізаний голос,— Мотре, я зараз літати буду!

Мати руки заломила, благає злізти, а довкола регіт.

— Мотре! — посковзнувся й оберемком на землю.

Я пам'ятаю кров з-під його вуха й перекручену набік голову. Це було, як сон... А потім прибіг пан, за ним гості. Серед гостей піп.

Коли одвозили батька до фершала, піп торкнув мене за плече й лагідно спитав:

— Це ти Мотрин?

Я йому нічого не відповів, бо в цей момент Діянка нюхала кров і махала язиком по землі.

Через кілька хвилин нас обох, мене і матір, покликали до пана, просто до скляного балкону, де сиділи всі гості. Пан поволі підійшов, поволі вийняв три карбованці і сказав:

— Щастя ваше, що панич поправляється. Я знаю все. Зараз же манатки на плечі, і щоб через п'ять хвилин духу вашого тут не було! Марш-ш!

Я все зрозумів. Глянув на попа, але він щось пив із великої чарки й лагідно мружився до сусіди.

— Гордійку... — і заголосила.

З накипом терпкої злоби покидав я разом із своєю патлатою коханкою страшний двір, а ворог Трохим, зібравши хлопців, з реготом бив у порожнє відро, грав прощального марша. Навіть Яшка Щур захльобувався від сміху.

За брамою Діянка зупинилася. Стоїть, хвостом мете.

— Діянко, на-ту!

Одвернулась — зрадила.

А над селом великодні дзвони — вздовж, і впоперек, і в розлогу весняну далечінь...

Харків, 1924, січень