Мартинові небилиці - Воробкевич Сидір

От тому був я тоді невеселий. Сонечко вже до заходу клонилося, я вже і позівати почав, вже на сон грядущий молитви говорив, аж тут став переді мною якийсь старець і проситься на ніч.

— Та чому ж ні, прошу до хати! — кажу я.

Тут дав я старому повечеряти, напився він і чарку легкого вишняку, бо кріпкого не хотів, на припічку я йому постелив, дав чисту подушечку і кожушок і просив його, щоби ліг собі спочивати.

— Ще чаш, шинку, — сказав він мені, — треба ще Гошподеві помолитись...

Так коло опівночі ліг він і спав мирно і тихо, як той праведник Божий. Рано, ледве що зоряло, вже дід на ногах...

— Нате, дідику, тих грушечок на дорогу; дуже вони добрі, стало би їх мені на цілу зиму, та вражі хлопці геть їх обносять.

— Не журишь, шинку, більше не будуть, вші вони до грушки прироштуть, жліжуть ж неї аж тоді, як їм шкаже добрий Мартин: "Жліжте!"

Так сказав старий і пішов, а я аж сторопів. Звідки він знає моє ім'я? Як смеркалося, ха-ха-ха! — угадайте, що було на груші? Грушки!

Добре, грушки, але і п'ять чортиків-хлопців! Так приросли до груші ногами і руками, як та муха до меду, і ні руш з місця. Сиділи вони там, як пугачі, і кукали цілу ніч, як зозулі. Рано, як зовсім зціпли і як той кленовий лист тряслися, сказав я: "злізьте!" — і всі пустуни позлізали і так метнулися навтікача і драла, що всіх зайців пополошили. Відтоді стереглися хлопці моїх грушок, як вогню, ніхто їх не дотикався, всі вони достигали і комірчину наповняли.

Кілька років потім — ви знаєте, що і желізо стирається, а вік прожити, не поле перейти, стало мені якось тяжко у грудях, якась вража задуха-недуга в печінки влізла, в боку як ножем кололо-різало і дух з тіла випирало. Хоч я на ладан уже дихав, бачите, був уже на Божій дорозі, хоч уже я приладив дошки на свою домовину, то все жити старому дідуганові хотілося.

Було то в саму осінь; на груші такого дару Божого — більше плоду, ніж листя; рад був я хоч одну з'їсти, та душа не приймала. Слабість — не радість. Сиджу я собі сумний, сумний, як той осінній день, аж щось страшного надходить до моєї хати. Білий череп без очей, без носа, без усього, кістяні руки держать гостру косу, а кості ніг при кожнім кроці так лячно дзвенять, що аж мороз тілом трясе. Ага, думаю собі, вже смерть за тобою прийшла.

— Збирайся в дорогу, пане Мартине!

— Зараз, паніматочко... Я добре знаю, що сей світ — позичений цвіт. Ох! ох! ще забаглось... а... я... я...

— Що такого?

— От рад би я, поки із сим світом попрощаюся, ще одну грушечку спожити, але не годен на дерево вилізти, за комара нема сили, а немозі всього захочується.

— Прислужуся тобі, але ти скоро їж, бо часу не маю.

— Не журися, добрянечко, квапцем з'їм...

І вилізла кощава огида на грушу і там уже сім літ сидить і кукає, і сидіти буде, доки сам схочу.

В селі цвинтар. Над дубовим хрестом молода груша, а під нею спочивають останки старого Мартина. Оповідають люди, що як зовсім ослаб був, то сам смерті сказав: "Паніматочко, прошу тебе, злізай, бо вже і сі грішні кості спочити хочуть!"

1881 р.

Хосен — користь Коловатниця — конопля