Пісня лісів - Дрофань Анатолій

От я, мабуть, не доживу до того сонячного дня, коли люди забудуть, що таке війна. А ви доживете. І тоді не забудьте згадати молодого солдата, що впав на півдорозі до вашого щастя. Його звати було Іван Крутояров.

Якось особливо урочисто звучав у цю хвилину голос старого лісника. Вася Кушнір устав, подивився кудись у простір перед собою і дуже серйозно сказав:

— Добре, дідусю, ми не забудемо...

Одного дня Вася Кушнір приніс у школу звістку про те, що через місяць Петровичу минає вісімдесят років. Тоді ми й вирішили зробити старому подарунок на іменини. Але який? Су— дили-рядили та й придумали змайструвати радіоприймач. Що не говоріть, а самотній людині радіо — як хороший друг. Воно зразу відкрива їй усенький широкий світ.

Цілий місяць ми були схожі на якихось змовників. На перервах у школі збиралися десь у коридорі, перешіптувались, переморгувались. Діставали різні журнали, книжки — бо ж треба було вибрати схему найкращого детекторного радіоприймача.

Може, хтось при цих моїх словах скептично усміхнеться — мовляв, де-тек-тор-но-го-о!.. Подумаєш, штука! Ну що ж, хай усміхається. Певно, той насмішник ніколи не робив сам, своїми власними руками, ні радіоприймача, ні фотоапарата, ні звичайного повітряного змія, ні взагалі нічого путящого. Бо інакше б не сміявся.

Тепер, приходячи до Петровича, ми поглядами приміряли, де можна буде повісити антену, де зробити ввід, де краще копати яму для заземлення.

Та ось нарешті і настав довгожданий день іменин. Коли б хто міг зазирнути в наші серця в ту хвилину, коли ми прийшли до Петровича з подарунком! Що там тільки діялося! Заняття гуртка в нас повинно було відбутися в п'ятницю, але ми пояснили Петровичу, що з незалежних від нас причин ми змушені були перенести його на сьогодні. Петрович здвигнув плечима: мовляв, хай буде й так... Починайте!

— Ні,— кажу я,— перед початком нам треба ще дещо зробити...

І тут заходилися: одні копають яму під хатою для заземлення, другі лізуть на дерево та чіпляють антену, треті свердлять раму, щоб впустити в хату ввід. Петрович тільки слідкує за всім тим та дивується.

Як роботу закінчили і Вася Кушнір, настроївши радіоприймач на Москву, почув у навушниках її голос, я вийшла до столу і, трохи хвилюючись, сказала:

— Урочисті збори гуртка юних лісівників, присвячені вісімдесятиліттю нашого дорогого керівника Івана Петровича, вважаю відкритими.

Поздоровляв ювіляра Вася Кушнір. При тому так хвилювався, що двічі замість "Іван Петрович" сказав "Петро Іванович", і Григорій Васильович його двічі поправив. Потім ми вручили старому лісникові радіоприймач, одягли йому на голову навушники...

...Трохи згодом у лісникову хату почали сходитися люди — колишні співробітники Івана Петровича, і, звичайно, всі вони помічали наш подарунок. І важко сказати, хто був більше щасливий,— сам іменинник чи ми, школярі.

Я майже не скидала навушників з голови. Я раділа, уявляючи, як завтра, коли розійдуться люди і старий лісник залишиться сам у хаті, він уже не буде самотній. Цей невеличкий апарат, змайстрований нашими руками, єднатиме його з усім великим світом.

Петрович кілька разів підходив до мене, брав за підборіддя, усміхався:

— Слухаєш?

Я хитала головою:

— Слухаю...

Коли всі сідали за стіл, гукнули й мене: скидай навушники, досить уже тішитись! Але передавали якраз останні вісті, і мені хотілося дослухати їх. І я махнула рукою: зараз, зараз, ще кілька хвилин... І те, що я почула, в ту ж мить здивувало і вразило мене водночас. Диктор повідомив, що Указом Президії Верховної Ради СРСР колишній лісник Іван Петрович Сидоренко нагороджений орденом...

Я так розхвилювалася, що навіть не почула, яким саме. Зірвала з голови навушники, простягнула їх перед себе, на всю хату крикнула:

— Послухайте! Послухайте!..

З усіх кінців столу нахилялися до навушників голови. Але диктор уже розповідав про щось інше.

А може, то мені тільки здалося? Може, почулося?

Мені вірили й не вірили. Та коли через годину чи півтори те ж саме почув Васько Кушнір, тепер уже сумнівів бути не могло.

Петровича поздоровляли, тисли руку. А він здивовано стенав плечима:

— Не розумію... Нічого не розумію... Просто диво якесь...

Лісничий, що сидів поруч з ним, в окулярах, з чорною борідкою, злегка усміхнувся, поклав старому на плече руку і сказав:

— Ну що тут дивного, Петровичу... У нас хорошу людину далеко, дуже далеко видно!..

...Пізнім вечором ми поверталися додому. Неугавно шумів навколо сосновий бір. Під ногами поскрипував сніг, і в срібному сяйві місяця видно було, як наші сліди замітає колюча, іскриста поземка. Але мені здавалось, що ліс співає про щось весняне, радісне, вічне — про Петровича, про молодого солдата з-під Смоленська і про всіх нас...