Олаф Стефензон - Винниченко Володимир
— Так. Дякую. Дякую дуже. Вибачайте, ще одне питання: ви не можете сказати мені, яку вона дала адресу шоферові? Це не бульвар Распай? Ні?
Я завагався. Бог його знав, що це за чоловік. Вражіння він робив досить приємне, але хто його зна, що хотів од дівчини, чи варто було говорити її адресу?
— Знаєте що, мій любий, — миролюбиво взяв я парубка за ґудзик пальта, — ви не хвилюйтесь, але адреси я вам дать не можу; ні вас, ні панни я не знаю; адресу можна сказать, чув незаконно; коли б панна знала, що ви мене знайдете, вона, певно б, не сказала при мені адреси, а тому і я не скажу її вам. І взагалі, знаєте, більш нічого не скажу.
Парубок якийсь час ішов зі мною мовчки, злегка похиливши голову, немов роздумуючи, як йому віднестись до моїх слів.
— Ви праві, добродію! — раптом одривисто сказав він. — Ви порядний чоловік. Дякую дуже. Моє ім'я Олаф Стефензон, я художник.
Він для чогось додав свою адресу (мабуть, зовсім автоматично, по звичці), потім підняв капелюх і мовчки одійшов од мене вбік. Через хвилину він сховався в тумані, як галка в мисці молока.
"Що за чортовина така зі мною сьогодні діється?" — здивовано запитав я сам себе після того.
Але одповіді більш-менш задовольняючої я не міг собі дати. В тумані, як і раніше, з грохотом, звоном і ревом совались трамваї та екіпажі; кліпали й трусились жирні плями світла магазинів і ліхтарів; люди вистрибували й зникали коло мене, як витвори хоробливої фантазії. Я підняв комір пальта, закурив і плюнув:
мало чого не буває серед цеї громади сотнів тисяч набитих людьми кам'яних скринь, в липкій, пронизуватій каламуті туманів і випарів болот? В мене було дещо й своє, про що варто було подумать.
В цей час якраз трапилась мені досить звичайна, але нудна й неприємна історія: мене викидали з моєї робітні. Хазяїн будинку, де я жив, був чоловік нетерплячий і, крім. того, абсолютний неук та нахаба. Він не хотів почекати, поки я доб'юсь слави, і навіть дарував мені мій станок, чемодан з білизною та три бюсти товаришів, аби я тільки "очисти"" йому ательє.
Треба було шукати нове помешкання. Це річ не така легка в Парижі, та ще взимі, та при тому маючи на увазі, що в мене в кишені було всього франків десять Правда, я зовсім не брехав консьєржці , коли казав, що в цих днях мушу достати поважну суму грошей. Мені дійсно мусив прислати гроші один панок, але цей панок мав звичай іноді забувати про свої обіцяння.
Тим часом я рішив все ж таки наглянути собі що-небудь. Хто знає: а ну ж, раптом я найду на вулиці цілий гаман червінців, як я тоді буду без ательє?
І от на другий день після того туманного й химерного вечора я пішов лазити по вулицях. Небо було ясне, невинне, немов і не воно вчора сипало якусь вогку мерзоту на землю. Високо вгорі задумливо зупинились кучеряві рожеві хмаринки. Повітря було таке чисте, що, здавалось, на найвищій дзвіниці церков можна побачити, який вираз голівок у жваво цвірінькаючих горобців. Тротуари були сухі, дзвінко розносячи стукіт ніг прохожих; все було на свойому місці, і я кроків за сто міг би уже бачити вивіски з оповістками квартир-ательє.
Я кажу "міг би", коли б вони були, але їх зовсім не було. Попалась одна робітня, але дозорець сказав таку цифру, що я злякано прохав вибачення, вийшов, обережно зачинив за собою двері й швиденько пішов звідти.
І раптом, ідучи по вулиці Дофіна й прочитавши її назву на стіні будинку, я почув, що цей Дофін чимсь мені знайомий. Ніхто з моїх ні товаришів, ні знайомих тут не жив, ніяких мені випадків не траплялось на ній, тим часом ця вулиця видавалась не чужою мені.
"Е, чекай, та тут же, здається, живе мій учорашній парубчак!" — згадав я. І в той же мент виразно пригадалась і вся адреса: Олаф Стефензон, художник, вулиця Дофіна, № 5.
Я стояв біля номера 23. Добре, значить, це зовсім недалеко.
Я рішив зайти до чортового німця. Ти чіпляєшся до мене на вулиці, а я от до тебе в хату прийду. До речі, може, щось і про вчорашнє дізнаюсь та подивлюся, що ти за їден.
Жив він в глибині подвір'я, де стояв трьохповерховий будинок, весь розбитий на ательє. Помешкання Стефензона, як сказала консьєржка, було на самій горі, двері направо.
Видряпавшись на третій поверх і знайшовши ці двері, я зупинився: за ними чулись голоси. Значить, він був не сам. Це трохи мене прохолодило. Але раптом задзвенів (іменно задзвенів!) голос вчорашньої панни й розсипався сміхом. Я відразу впізнав його і без вагання постукав.
— Ввійдіть!
Я ввійшов. На мене здивовано й чекаюче дивилось три обличчя: вчорашніх панни й парубка та ще якогось панка з довгим білявим волоссям, в оксамитній блузі і з люлькою в зубах. Стефензон стояв біля мольберта, запнутого простинею, держачись за його рукою.
На моє вітання він ввічливо уклонився, хотів піти мені назустріч, але глянув на панну й зостався біля мольберта. Мене він, як і панна, очевидно, не впізнав. Виходило досить глуповато. Але вони ждали, що я скажу, і я мусив нагадати їм про вчорашнє знайомство. І тільки я почав, як вони обоє разом почервоніли, оживились і панна кинулась до мене. Схопивши мене за руку, вона потягнула мене до Стефензона, говорячи:
— Уже, уже, уже! Можете не говорить, уже знаємо. Привітайтеся з хазяїном: він не може одійти від мольберта, бо стереже його. Там геніальний твір, який він не хоче показать нам, щоб не убить нас. Майте на увазі, добродій Стефензон — чоловік страшно гуманний, ідейний, добродійний, пренепорочний. Будьте з ним обережні.
Стефензон трохи змішано, але з щирою, як мені здалось, приємністю зустрів мене. Тепер він мені ще більше подобався. Темне, з рудуватим відблиском волосся падало на лоб, як у наших сільських парубків. Колір лиця був грубуватий, але здоровий, плечі широкі й міцні, посмішка ясна, одверта. Тепер він видався мені старішим: йому було літ двадцять сім-вісім.
Од Стефензона панна підтягнула мене до другого панка.
— А це друг і приятель добродія Стефензона, дон Дієго Паблес. Швед і іспанець, найрідніші нації. Правда. А ви хто?
Я трошки зам'явся, — скажи їм, а вони все одно не знатимуть, хто я.
— А я українець, — усе ж таки проговорив я з таким виглядом, немов всьому світові давно відомо, що це за птиця — українець.
— Que-ce que c'est que ca?! ' — високо підняла свої густі брови панна.
Я почухався й почав розказувати. Але панна недослухала — тим краще, ще одна нація.
Вона знов повернулась до Стефензона і сказала:
— Та так-таки ні за що не покажете? — Ні... — з посмішкою, але твердо одповів Стефензон.
На мене вже не звертали уваги. Панна навіть не сказала, хто вона, і поводилась так, ніби вчора нічого особливого не було, ніби вона звикла щодня підходити до незнайомих мужчин, балакати з ними якимсь п'яним тоном, тікати кудись, виробляти якісь кумедії. Дон Дієго знов ліг в качалку і почав хитатись в ній, схрестивши ноги в модних черевиках. Біляве лице його з дрібними рисами і тонкими губами зовсім не нагадувало іспанця. Він посміхався трохи іронічно, трохи безжурно, трохи дурнувато. Чогось часто кліпав очима, — чи така звичка була, чи слабував на очі. Я присів на стілець і почав розглядати ательє. Воно було чудесне: високе, з горішнім і боковим світлом, просторе, обставлене досить убого, але чисто, без звичайного брудного "артистичного" розгардіяшу. На стінах висіли ескізи і невикінчені праці. Мене вже тоді вразив характер цих робіт: в них було щось таке особливе, чого я досі ніде не бачив, — ні в салонах, ні на полотнах своїх знайомих малярів. Я не міг би тоді сказати, чи гарне воно, чи ні і в чому саме те особливе. Але воно було.
Стефензон же та панна все сперечались. Сьогодні вона видалась мені спокійнішою, ніж учора; одначе в лиці не було тої милої приваби, що навіть хвилювала мене там, на Сен-Мішелі. Очі поблискували холодно, часом злісно, а на губах весь час грала негарна зневажлива посмішка, і голос був трохи крикливий, неприємний. Дійсно, навряд чи вони були коханцями. Швидше це могло бути з дон Дієго. Коли вона зверталась до цього, лице її мінялося, — робилось не то покірним, не то запобігливим, не то ласкаво-насмішкуватим.
Від довгого хождіння ноги мені щеміли, і сидіть було дуже приємно. Я бачив, що цій компанії не до мене, і рішив, спочинувши трохи, піти собі геть.
Панна Емма, як називав її Стефензон, махнула рукою й од і йшла до Дівго. Сівши поруч з ним, вона витягнула ноги в черевичках з лохматим бантом, похожі на лапки курочок-лохматок, і несподівано звернулась до мене:
— Ви знаєте, добродію, націю, більш уперту за шведів? Скажіть щиро.
Питання було задане так серйозно, з таким чеканням відповіді, що я мусив подумати над тим, що їй одповісти. Але Емма раптом скочила й підбігла до Стефензона, який на її слова посміхнувся. (Губи у його були окреслені дуже виразно і кінчались тонкими лініями, загнутими догори, як дві перекинуті коми).
— Чого ви смієтесь? Чого? Ви маєте право сміятись? Розуміється, ви упертий, як бик. Ми вам з'їмо ваше полотно? Чи ви думаєте, що цим виграєте премію, коли не будете показувать? Все одно не виграєте, це я вам наперед кажу!
Стефензон знов узявся рукою за мольберт, немов збираючись боронити його. Сам дивився на Емму спокійно й уважно.
— Чом Дієго не боїться показувати? Чом? Бо Дієго чує свою силу. Дієго — художник, талант, а ви... Ну, Олафе, голубчику, хороший, милий, покажіть. Даю вам слово, вам же краще буде, коли ми подивимось. Ні? Упертий швед!
Вона серйозно вже розсердилась.
— Ходімо, Дівго. Нехай він собі тут маже... Ну, мені одній покажете? Мені! Ні? Також ні? А Дієго, самому? Ні? Ну, й не треба. І не треба, коли так... Тим краще. Дієго, одягайтеся.
Дієго ліниво підвівся й почав одягатись. Емма також схопила з стіни своє пальто, роздратовано натягнула на себе і обмотала шию білим міхом. Капелюха вона й не скидала.
— Ніколи більше до вас не прийду. Ходімте, Дієго.
Я теж устав, збираючись іти, але Стефензон, помітивши це, поспішно попрохав мене лишитись, — він, очевидно, хотів загладити свій не зовсім гостинний прийом.
— Не можу, — сказав я. — Я шукаю собі ательв.
— Ви шукаєте ательє? — живо спитав Стефенхом.
