За що? - Лепкий Богдан

Бачите, ми кажемо, що хочемо з вами побалакати, а ваша жінка не хоче нас пустити! З урядовим ділом приходимо. Пустіть!

— Не пускай, не пускай! — благала, припадаючи до нього.

— А що ж? Коміном вилізу чи як? Бачиш, що обступили хату. Мушу вийти.

— Ну? — наставав соцький, — пустите нас чи ні?

— Відпустіть перше своїх людей.

Перед порогом почувся шепіт, а там сніг захрустів під ногами.

Чути було, як кілька хлопів перейшло подвір'я і як відчинили і замкнули ворота...

Сидір підперезався і наложив шапку.

— Не йди. Послухай мене, не йди! — благала жінка, чіпаючися його ніг. — Не йди!

Відсунув її легко й відчинив двері...

Хвилину стояли мовчки. Один в дверях, а другий на стежці перед хатою. Сидір широкоплечий, гордий, з очима, з котрих сипляться іскри, соцький скулений, несмілий, як винуватець, палицею по снігу пише.

— То ви по мене, як по душогуба прийшли? — сказав Гордо Сидір і чекав відповіді.

Соцький мовчить.

— Як Юда Христа хочете мене урядові віддати, мене, що був вашим голосом і вашими устами, що волі і землі хотів для вас і для дітей ваших! За тоє облавою йдете на мене, як на дикого звіра?

Гнів розпирав йому груди.

— Чи я скривдив кого хоч на волос в громаді, кажіть! Жаль підступив йому до горла й давив так, що говорити не міг. Соцький відповів повірно.

— Ніхто того не каже. Кожна дитина посвідчить, що ви були чесний господар і добрий сусід.

— То чого ж хочете від мене? Чому поночі нападаєте на мене?

— Бо таке право, Сидоре, таке право. Ви ж самі знаєте, що втікача вкривати невільно, бо за то тяжко карають.

— А через що втікає, того ви не хочете знати?

— То друга річ. Ми тому не винні.

— А хто ж, я?

— І не ви. Бог святий знає хто.

— Бог?.. Ваш дурний розум. Замість допомоги мені, замість всі стати за одного, як я стояв за всіх, як гончі собаки травите мене, підлі.

— Не сердьтеся, Сидоре. Таж ви знаєте, що робимо не з доброї волі. Власть каже.

— Хай собі каже, що хоче, а я вам ось що скажу. Ідіть ви собі додому та спіть спокійно, а завтра мене в селі не буде. Добре?

Соцький мовчав, боявся відповісти.

— Ну, як же? Кажіть.

— Так не можна.

— Не можна?

— Ні. Люди знають, донесуть до уряду, і буде біда. Збирайтеся і ходіть з нами до волості, як вам Бог милосердний раз поміг утечі, то, може, і другий раз поможе. Збирайтеся!

— Так, Бог святий має помагати, а ви ні, хоч я за вас тільки муки витерпів, пщлі, нужденні раби. Проч мені з подвір'я. Зроблю як кажу. Проч, а то мені тепер все одно — проч!

ї підніс свої здоровенні кулаки, як на образі Мойсеи скрижалі. Соцький глипнув хитрими косими очами, зрозумів момент і, не надумуючись багато, головою, як тараном, вдарив Сидора в груди, а рівночасно хотів обняти руками його попід сили.

Сидір йойкнув, захитався, але скоро знайшов рівновагу, і свою могучу руку, як довбуш палки на бубон, з розмахом спустив на плечі соцького. І, як з бубна голосний іук, із грудей соцького добулося глухе, глибоке — гу! Він перехилився, як той, що з берега коміть головою у воду скаче, і носом запоров у сніг.

— Крижі! Ой, крижі, переломив крижі, — верещав, качаючися по землі.

— Бийте його, бийте його, ой крижі, ой-ой-о!.. Кількоро хлопських тіл зчепилося в одну потвору, що

крутилася, ревіла і стогнала по подвір'ю, вимахуючи й приклякаючи на кільканадцятьох ногах, вириваючи з роз-чіхраних голів волосся, харкаючи прокльонами і кров'ю.

Соцький намагався встати і докинути свою пайку, але за кожним разом падав ще нижче і кричав іще жалібніше:

— Крижі, ох, крижі, бийте, поки дише — ой, крижі!

А потвора заедно крутилася по подвір'ю, як встекла, як навіжена, лишаючи за собою стони, кров, клапті волосся і куски одежі.

До неї, як чайка до хвилі, припадала розхристана жінка і білими устами просила несамовито:

— Лишіть, бо вб'єте, лишіть! Що робите, люди, лишіть!

В хаті збудилися діти й кричали... Потвора котилася від порога до воріт, тут розпалася, як посікана гадюка.

Кількох хлопів, обкривавлених, задиханих, стояло коло купи людського м'яса.

Але ж моцний, як звір.

В криміналі набрав такої сили.

— Обпорядив нас, як треба.

— Дивіться де мої зуби, о!

— А мені палець відкусив дочиста.

— О-о-о!

~~ Ой, не видержу, крижі! — стогнав конаючи

На небі горіли зорі. На церкві відізвався дзвінок. Зразу легко, наче б хто пальцем до райської брами стукав, потім сильніше, немовби срібні кулі по церковній бані летіли, частіше й сильніше, аж розлетілися чисті звуки по селі, по полях, по дібровах, звіщаючи цілому світові щасливу вість, що родився Христос.