Аліма - Минко Василь

Навіть Ніна якось змінилася : то все лайкою дома зустрічала, а тепер завжди лагідна, приязна___

Ніни й Ахмета найдужче я боявся: Ніна, коли б довідалась, очі б мені повидирала — це факт. Та й Ахмет би так не подарував: хлопець гарячий.

Іще одне турбувало — це мої артисти: добра половина була закохана в Аліму ...

— Що, як хто попередить ?.. Треба не ґавити. Настав довгожданий день вистави. Я страшенно

нервуюся : сьогодні вирішується моя доля ... Нарешті й початок. Я лежу на сіні — сплю. Зінька, співаючи, збирає в лісі полуниці. Далі наша зустріч, наївні балачки, псреглядування... Підходить до того місця, де вже й обніматися. Нервово напружений ... Поклав їй голову на коліна, вона, говорячи, якось зиркає мені у вічі___Очі щось говорять, але що — не зрозумію ... Ні, брешу: раз глянула глибоко — глибоко ... Але тільки один раз, і я не впевнився, чи то вона

граючи, чи насправді___Потім злегенька обіймаю її

і раптом___вона виривається й тікає.

— Тю, біс тебе бери! Та це ж по п'єсі так. Бтло б цього не писати... Ех !..

Завіса. Грім оплесків: "Біс, біс!..". Знову набігли шанувателі. Знову хвалять — вихваляють, але мені не до того:

— І якого я біса не вставив там цілування ?.. Так гарно йшло і на тобі!..

Дія друга. Спершу співи, танці. Далі наша сценка з З'нькою на перелазі. Наближалося головне місце:

— От сяду, обійму, далі так ніжно й жагуче поцілую. .. Цей поцілунок буде відповіддю на її таємницю.

Сіли, говоримо... Потрошку присуваюсь, присуваюсь, беру її за руку. Рука гака тепла — тепла, аж гаряча... І Аліма гаряча. 1 тільки — но я обняв її, притис до себе, як щось загуркотіло і почулися оплески...

— Хто спустив завісу ?.. Рано ж, чорти!

— Мені суфлер сказав ... Знак подав.

— Щоб вас чорти спускали... Миколо, навіщо ж це похоже ?..

— А хіба що ? Ви я" скінчили говорити...

— Кінчили, кінчили___А цілувалися ?

— €)рунда ... Можна й без поцілунку ...

— Можна, можна... Я режисер, я сам автор... Хто більше знає ?!.

Другого дня знову вистава. Заклявся ставити, доки поставлю на своєму. Скоро й початок. Бігаю, нервуюся, а вона... Зиркнув у дірочку в декорації:

— Чортів суфлер! Про віщо він з нею щебече?.. Залізли в куток, сміються, я"артують.

— Що — о, невже за руки взялися ?.. їй — богу, взялися___

Вибіг на сцену, дав дзвоника.

— Ще я{ рано, куди ?..

— Не ваше діло... Суфлірувати сідай ти, Йване. Миколо, геть к бісу зі сцени!

— А це чому ?..

— Чому, чому ? Згадай вчорашню.. • Назаре, ставай на завісу — та гляди мені!..

— Знаю, знаю — щоб після поцілунку...

Знову голова в неї на колінах, знову вогники блискають в очах, а далі...

Ех, хороше, братці, отак працювати!.. Всім клубним режисерам так робити раджу: знайдіть собі Аліму чи там Ліду, Ніну, Сіму — робота буде.

* * *

Прийшов якось Ахмет хмурий — хмурий ...

— Чого ти ?

— Розвод хочу взяти.. .

— Як, чому?

— Не хочу так далі жити. Або зі мною, або к чортам...

Полізли, полізли по мені мурашки:

— От тобі й на! Чи не взнав часом ?..

— На от, читай.— Витяг якогось листочка, кинув мені.

"Люба Наталочко...— Писав літун Енського авіо-загону,—чому ж Ви нічого не відповідаєте? З двох листів, що я послав, Вам усе зрозуміло___"

— А от другий, от третій, четвертий, п'ятий... Навіщо це схоже ? ..

Відлягло трохи в мене від серця:

— А тобі що до цього ? Хай собі пишуть! Вона ж не ховає цього від тебе?

— Сама віддала.

і — От — от, чого ж тобі ?

— Як чого ?.. Я не хочу, щоб їй писали.

— А вона винна в цьому ?.. На мій погляд, Аня чесна женщина... Вона не проміняю тебе на якогось там харпака...

Увечері взнаю, що Аліма живе в подруги. Пішов туди.

— Алімо, що з тобою?

— Не зви мене так.

— Чому?

— Не хочу, зви Анею.

— Ну, добре... Так що з тобою ?

— Нічого такого ... Завтра виїжджаю до Маріуполя.

— Ти серйозно ?.. чого ?

— А що мені лишаються робити ?.. Коли потрібна буду — викличе.

— Хто, Ахмет?

— Та вже я" не який біс ... Закрутилося, завертілося в мене в голові:

— Як, Аліма поїде, Аліми не буде?.. Ні-ні-ні — Цього не може бути! Треба щось робити. Але що ?.. Одружитися ? Так Ніна, дитина ...

Хапаю її за руку, тисну до грудей:

— Ні, Аню, ти мусиш зостатися... Це ж для мене ніж у серце... Ти ж для мене все...

— Чудак! —глянула у вічі тепло — тепло.— Ну як же бути?

— Поки — що тут житимеш, а далі... Далі я на все піду, на все згоден...

— На що, наприклад ?..

— На що ? .. Все пошлю до чорта ... Візьму розвод з Ніною___

Притис міцно її до себе—боявся, ніби хто забере. Вона притулилася, як кішечка, і ніжно гладила мою

РУКУ:

— ерунда, голубе, єрунда...

Чому? — Запитався так, ніби сердився. Стиснув пальці^їй, що вона аж крикнула від болю.

— Ну й чудний же ти який! Чи чудний, чи дурний ___Ти ж уже не маленький і мусиш розуміти.

Окрім цього...

— Що "окрім цього"? ..

— 6; причина, що звязує мене з Ахметом ...

— Що-о?!.

— Уже чотири місяці___

В мені все похололо й осунулося : виходить — міняв так на так...

Пройшла хвилина, друга...

— Ну, іди собі... Коли їхатиму, прийдеш попрощатися, іди...

Всім єством прилипла до мене, обдала гарячим подихом, прикипіла солонуватими від сліз губами до моїх уст___

Прийшов додому як розбитий. Ніни не було — десь

пішла. Ліг на ліжку, увіткнувся головою в подушку___

Ро^м понеслися думки, одна за одною, одна сіріша

другої___Далі схоплююся з ліжка, сідаю до стол}',

починаю писати : "Слухай, голубочко! Ну як же бути ?

Ц не можу без тебе зостатися. З тобою вкупі поїде міря радість, моя любов, мов все — все... Без тебе — я Ьух-А, мертва дровиняка, що ні нащо не здатна..."

4— А далі що?.. Далі — тпру... А цікаво, як буде при еоціялізмі? Невже й тоді мої нащадки будуть в отакому тупику?.. Ні-ні, тоді — раз, раз і готово. Бідна моя голова — чому я родився не при соціалізмі ?..

Маленька павза, пишу далі:

"Ні, ти мусиш бути моєю. У мене теж така історія ... Власно не в мене, а в Ніни. Але що з того ? Ми мусимо піти на всілякі жертви. Без жертов щастя в світі не буває. Твоя дитина буде моєю дитиною ..."

— Стрівай... А хто ж буде батьком моєї дитини ?.. Ні, це не терпить ніякої критики —

Порвав листа, почав нового:

"В крайньому разі можна на посаду влаштуватися, я буду допомагати. І більшого нам не треба. Хай живе вільна любов!.."

— Ні, це теж не чесно... Не чесно й соромно: збігатися день по закутках, ховатися, завжди бути обережним ... А втім : що таке чесність ? .. С;рунда! Всі так роблять — чому мені не можна ?..

Уже в жар почало мене кидати, холодний піт на чолі виступив. Пишу далі:

(Взагалі треба вийти якось з цього зачарованого кола. Треба обговорити детальніше — моя"е, що й вигадаємо" ...

— Та де ж я можу й так їй сказати? Навіщо я; писати ?..

Порвав лисга на дрібненькі шматочки, ліг знову на ліжко...

Прийшла Ніна. Кинулась до мене, обіймаю, цілую-] така мила — мила ...

— А я оце в Люсі була. Ми що — вечора з нею гуляюмо...

— Гуляй, гуляй,— думаю,-— баба з воза — кобилі легше...

¥ * ¥

Кажуть: без контрастів життя було б нецікаве. Правильно. Контрасти ю й будуть... Ради контрасту, мабуть, і Ахмет з Алімою знову зійшлися. А мені що ?.. Розвязалося мою болюче питання. І без соці-ялізму обійшлося: гуляюмо собі помаленьку, репети-руюмо... І люди, і ми задоволені.

... .-Гуляюмо. А ніч така гарна, така гарна... Аліма прилипла збоку і воркоче, воркоче...

— Ну, куди підемо ? А мені все рівно ...

— Ахмет дома?

— Ні, десь на конференції.

— Так підемо в Нанаювський

— Тільки нелюдними вулицями, щоб з ким не зустрітися ...

Одна в личка, друга, третя... Скоро й Панаюв-ський... Враз із — за рогу налітаюмо на другу парочку... Налетіли й стали. Стали й мовчимо. Мовчимо й ди-

' Сад > Казані.

вимося... А вони на нас дивляться. Мовчать і дивляться ...

— Ну, що ж, здрастуйте!

— Здоров, іпташ, здоров...— простягає руку.

— Так і ви ж здоровкайтесь,— це я до наших компаньйонок, а вони в розтіч і тікати.

— Е, ні-ні, стійте, голубоньки! Ахмет, переймай. Половили, позводили до купи, стоїмо...

— Ну, що ж далі робити будемо ? Ніно, Алімо... А вони в хусточки кутаються, хникають ... Плачуть

чи регочуть.

— Так отакий ти, голубе... Не ждав!

— Ніколи іі я не надіявся ...

— Як же так?

— Та як бачиш ...

Постояли, помовчали і пішли вздовж по вулиці. Ми з Ахметом з боків, а половини посередині. Смітно було й ніяково. Смішно й соромно ...

— Ну й Ахмет, ну й Ніна!.. Не дали в кашу наплювать.

Зайшли в ресторан. Замовили дюжину. Я:

— Так за чиє здоров'я ?

— Ний за своє, а потім побачимо. Випили, закусили.

— Н}, товариші, так мінятися, чи що, будемо?

— Як?!

— Так на так... Ти береш Ніну, а я беру... Дівчата з місць — ми посадили.

— Згода, Ахмете?

— Та як же ?.. Аня, той ...

— І Ніна, той___

— Що "той" ?

— Та той... Так на так виходить. Тільки й ріж-ниці: в тебе буде українченя, а в мене — татарченя ___

Останню зусилля — і дівчата в двері й на вулицю... Ми з Ахметом ще сидимо й мовчки допиваймо дюжину ...

Харків Зима 1926/27 року