"Ніобея" - Левицький Модест

А завтра вона вже грати не буде, лежати буде,— зробимо все, як скажете.

— Вона собі страшенно пошкодить, коли сьогодні встане,— змагався лікар,— так пошкодить за один цей вечір, що потім і за три дні не поправите...

— Ні, пане докторе,— озвалася хвора.— Ви мене не знаєте: в мене натура цупка та живуча, що нічого мені не буде. Вже зо мною таке бувало, бо ця жіноча хвороба в мене давно... Бувало так, що танцюю в оперетці, а в очах аж темніє з того болю; тільки не вмлівала... А тепер чогось слабша неначе стала. Може, через те, що за дитиною журюся й не сплю по ночах. Вони всі, як повернуться з вистави, повечеряють, то сплять як убиті, а я не можу... плачу...

— Нервові стали,— мовив лікар.— І не диво.

— Пане докторе,— питала Настя,— чи дуже тяжке буває те запалення легенів після кору? Чи дуже вмирають од нього діти?

— Як яке... Буває й тяжке, буває, що й помирають... Трудно сказати, не бачивши дитини.

— Як же ви нас порадите, пане докторе? — спитав Іван.— Запишете що?

Лікар розвів руками.

— Трудна рада! Я б записав вам усамперед — лежати спокійно, не вставати сьогодні.

— Неможливо! — в один голос сказали чоловік і жінка.

— ...а надвечір тепленьку купіль собі зробити, ванну.

— І це неможливо!

— Ну, то я вам скажу, що й вилікувати вас неможливо,— відрік лікар.— Хвороба не вважає, чи ви артистка, чи ні, які у вас умови з антрепренером, чи багаті ви, чи бідні, чи хвора у вас дитина, чи здорова, хвороба на це не зважає, а робить своє. Ви ставите мені неможливі умови: і поможи, й не можемо зробити того, що кажеш.

— Хіба ми цього не розуміємо, пане докторе? — сумно сказала хвора, витираючи сльози рукавом подертої, латаної сорочки.— Зрозумійте ж і ви нас: я мушу грати сьогодні, бо як не буду грати, то завтра ми не будемо їсти, не буде чим заплатити за цю брудну, нужденну конуру, не буде за що доїхати до Дубна, до хворої дитини, що, може, останні години свої доживає...

Гарне, хоч бліде й виснажене, обличчя хворої скривилося й збіглося, бо вона через силу перемагала сльози, що душили її. Вона знов витерла очі й тремтячим голосом, що раз у раз переривався, мовила далі:

— Не як лікаря, як людину прошу вас: дайте мені полегкість, дайте змогу грати сьогодні... Морфію дайте чи чого знаєте... а завтра я вас послухаю, буду лежати... все зроблю, що скажете!

Лікар задумався, підперши голову руками.

— Добре,— сказав він, зітхнувши.— Дам вам морфію, боліти у вас буде менше, зможете ходити... А як вип'єте вина перед виходом на сцену, то й не зомлієте... А завтра... вам утроє гірше буде, ніж тепер.

— Спасибі вам!

. — Нема за що. Дайте мені паперу й пера, щоб написати рецепт.

Метнувся Іван, але не знайшов ні паперу, ні пера, ні чорнила.

— Ну, не треба, не шукайте,— сказав лікар.

Він сів до столу, добув з кишені записну книжечку, видер З неї листочок і написав рецепт олівцем.

* * * 4

Увечері того дня у залі містечкового клубу, що заступав театр, було повно народу. У четвертому ряді сидів і лікар.

Прийшов він розважитися після буденної щоденної роботи, тяжкої роботи серед атмосфери людського страждання, болю й сліз. Тягнуло його сюди ще якесь болюче бажання подивитися, як його бідна пацієнтка, з тяжким болем тіла й душі, буде грати веселу комедію, і боявся він, що, може, й тут, на виставі, його поміч буде потрібна нещасній артистці. Ніобея була дуже гарна в старовинному грецькому хітоні, що не ховав її і не псував чудових, принадних форм її молодо-ю, стрункого тіла; а особливо гарне було її бліде обличчя її очі, що світились дивним блиском. З усієї публіки, ЩО сиділа в театрі, тільки один той лікар знав, який грим навів па те личко, на ті очі той незвичайний, гарячковий блиск і красу...

Підстаркуватий, лисий чоловічок у чиновницькій тужурці, що сидів коло лікаря, штовхнув його легенько ліктем:

— Яка ж бо вона гарна, бодай її курка вбрикнула! Га?!

— Гарна,— знехотя озвався лікар.

— Форми які чудові! А личко! А очі, очі які блискучі!..

— Блискучі...

— Та що ви так байдуже, немов про оселедця маринова-. мого або про печену качку говорите? Нема у вас почуття краси, пане докторе. Чи, може, вже вам, як лікареві, докучило дивитися на жіночу красу? Хе-хе!..

— Може, й докучило,— зітхнув лікар.

— Приїлося, хе-хе!— і він хитро підморгнув оком.— А я, признаюся вам-, хотів би бути лікарем, хе-хе!.. Особливо для таких дівчаток та жіночок, хе-хе!.. Жалкую дуже, що я не лікар!

А я жалкую дуже, що я лікар...

І він одвернувся од свого сусіда, щоб не вести далі такої розмови.

Дуже сподобалася публіці весела, дотепна комедійка. Особливо щиро сміялися, коли Ніобея, у найкомічніших місцях, ламаючи руки, скандувала гарний вірш-гекзаметр: "Плач, Ніобеє, царице без царства і мать без дітей!.."

В антракті лікар покинув свого сусіда, що не переставав докучати йому своїми брудними жартами про жіночу красу, й пішов боковим переходом за лаштунки. Він звернувся до одного з гурту артистів:

— .Як себе почуває Настя... не знаю її справжнього прізвиська: що Ніобею грає? Вона нездужа... Я лікар.

— Ага! Щось погано з нею сьогодні. Слухайте, Настя Михайлівна! — гукнув артист.— Доктор зайшов провідати вас

Лікаря провели в другу кімнату. Настя лежала на кушетці знесилена, втомлена; очі її світилися, як жаринки, від гарячки, що палили її.

— Ну, як ви себе почуваєте? — спитав лікар.

— Поганенько... Болить нестерпно... А все ж таки трошки поміг на перший час ваш морфій, спасибі вам; якось відіграла своє.. Думала: не дотягну до кінця.

— Гарно трали... дуже вподобалося публіці.

— Ось уже скоро поїду й ляжу.

— їдьте, спочиньте, а я завтра навідаюсь до вас,— сказав лікар, прощаючись.

Коло дверей до нього підійшов Іван, Настин чоловік. Вигляд його був такий дивний, несамовитий, що лікар подумав, чи не п'яний він.

— Пане докторе! — сказав Іван глухим голосом, що раз у раз переривався.—Не знаю, що й робити?.. Як сказати?

— Що?

— Перед самим початком вистави прийшла мені телеграма з Дубна, що наша дочка... вмерла!

У лікаря боляче стиснулося серце.

— Я їй, жінці, ще не казав...— мовив Іван.— І не знаю, як таке сказати?.. Вона ж... О боже мій! Що мені робити?!.

* * *

На другій дії лікар сидів сам не свій.

— Де ви пропадали в антракті? — спитав сусід.— Хтось казав, що ви туди, за лаштунки, ходили, га?

— Дайте мені спокій!

— Ось воно що! А ще жалкуєте, що лікар! Хе-хе! Ну, а як я жінці вашій розкажу?

— Ідіть до чорта! — не здержався лікар і відвернувся.

* * *

Добре вже попівночі у брудному й холодному "номері" заїзду лежала на постелі Настя, вкрита старою хусткою та дірявим пальтом. Вона знов тремтіла вся, як у пропасниці. Очі її несамовитим, мов божевільним, поглядом дивились на Івана. А він сидів коло столу, підперши голову обома руками; перед ним лежала та телеграма, що прийшла увечері. Невеличка лампка давала вбоге світло на ту вбогу, непривітну кімнату.

Обоє мовчали. Про що ж їм було тепер балакати?..

У сусідній кімнаті сиділа компанія офіцерів та їх гостей. Через тонкі двері, що були між тими двома "номерами", чутно було їх голосну розмову, регіт, брязкіт склянок та пляшок.

— І гарна ж та Ніобея, бісової пари! — мовив басуватий голос.— Досі мені перед очима стоїть і голос її чую!

— Таких і на великій сцені не багато знайдеться,— озвався другий.

— На що вже наш доктор — і той не видержав, побіг м антракті за лаштунки... хе-хе! А як я йому про це натякнув, іо трохи очей мені не видер... хе-хе! Кумедія!

— А є до чого побігти!

— Гарна, гарна, хоч кому! — знов озвався басистий юлос, а потім проскандував той вірш-гекзаметр: "Плач, Ніобеє, царице без царства й мать без дітей..."

Втім, усі бесідники замовкли й переглянулись один з одним: з сусіднього "номера" почули вони несамовитий жіночий крик — не то плач, не то сміх.

То бідна Ніобея, цариця без царства і мати, що втратила єдину дитину, билася головою об стіну в тяжкій істериці...