Сад - Ткач Дмитро
Раптом він говорить:
— А все-таки у вас не вийде з садом.
Ольга навіть зупиняється на півділі, здивована таким рішучим осудом її дій. Але перед нею не доросла людина, з якою можна затіяти суперечку, а хлопчик. І вона сміється:
— А ти поживи в нас, то й переконаєшся, вийде чи ні. Ото бачиш, які товсті книжки лежать у блакитній палітурці? їх написав великий вчений Мічурін. Він теж за мене.
— І тьотя Олена, і дядя Федя кажуть, що вийде, а я думаю, що ні.
— Це ж який дядя Федя?
— А отой, що в шинелі виступав. Черевичний... Як ви пішли, а він — все за вас, все за вас...
— Ну, добре, Мишко,— перебиває його Ольга.— Купайся і — в ліжко. Миттю.
Після купання Мишко, ще гарячий, з рожевими щічками ї вогким чубом, простує до ліжка, яке йому ледве знайшла чим заслати Ольга. Він трохи соромиться, але його долає приємна втома, яка ніжить кожен м'яз його тіла, туманить голову.
— Давай я тебе розчешу,— говорить Ольга і виймає з свого волосся зігнутий коричневий гребінець.
Вона розчісує хлоп'ячу голову. На якусь мить їй здається, що вона розчісує голову власного сина. Від того, що вона торкається хлоп'ячого вогкого і теплого волосся, його щік і шиї, по всьому її тілу пробігає якась млість... А Мишко, вкритий чистою простинею, приголублений доброю рукою, кліпає сонними очима і не знати чому посміхається...
* * *
Колгоспники навколишніх артілей побачили дивовижну річ: радгоспівці ходять з ножівками по саду і обпилюють дерева. Не просто підчищають, як це роблять садівники по весні, а лишають тільки стовбури та основні відгалуження від них. Кожна деревина після цього стає такою, неначе її громовиця спалила.
Дехто з радгоспівців, глянувши на те, що зроблено їхніми руками, висловлює сумнів:
— Ой, мабуть, марна це робота!..
Але тут немов із землі вироста Олена Костянтинівна — швидка, рухлива й невтомна.
— Ну сиди й жди, поки тобі стиглих абрикосів в рот накидають! Чи ти, може, в науку не віриш?.. То геть звідси!..
Вона таки грубувата, ця жінка. Але їй прощають. Бо хто, як не вона, і днює й ночує в саду! Хто, як не вона, підбадьорить теплим словом, коли важко! Хто, як не вона, затягне пісню вже немолодим, але ще сильним і проникливим голосом! Але якщо вже й полає кого, то знаходить такі слова, що заперечити важко.
Мишко-моряк живе незалежно. Часом він зникає на кілька днів. Але несподівано з'являється знов саме тоді, коли всі думають, що він вже на Чорному морі. Ольга сумує за ним, коли довго не бачить. Але незважаючи на це, зустрівши, питає:
— Ну, чого ж ти не їдеш на море? Загостювався щось у нас...
— Та вже подивлюсь, що у вас вийде,— поблажливо відповідає він.
— Він подивиться! — глузує з нього Ольга.— Подумаєш, який інспектор знайшовся!.. На ось краще гроші та піди в го-лярню підстрижись трохи. А то он яку кучму на голові носиш. Чому такий брудний ходиш? А ще моряком хочеш бути. Тільки ганьбиш нас своїм виглядом.
Мишко гроші бере, підстригатись іде, але до Ольги Матвіївни не повертається, щоб показатись, яким став. Він уже крутиться навколо дяді Феді і просить, щоб той поставив його до якоїсь роботи.
— Це тебе, мабуть, Ольга Матвіївна послала, щоб не вештався без діла? — допитується Федір Черевичний.
Мишко ображено закопилює губу.
— Ніхто мене не посилав... Сам прийшов...
— А гроші де взяв для перукарні? — питає Черевичний, звернувши увагу на акуратно підстрижену хлоп'ячу голівку.
— Ольга Матвіївна дала...
— Гм... гм...— розуміюче мугичить Черевичний і дає Мишкові в руки лопату.— На ось гній розкидай. Тільки гарненько роби, щоб не довелося після тебе переробляти.
Тим часом надійшла справжня весна. Сонце вже не тільки гріє, а іноді й припікає. Небо стає з кожним днем усе ясніше і глибше. Над зеленими килимами посівів видзвонюють жайворонки, їх не видно, і здається, що то дзвонить червоне золото сонця. В далекому мареві степу пливе димок тракторів. Масна земля розбухла, налилася живими соками і дихає розкритими широкими грудьми.
Дивне сталося з абрикосами. Те саме чорне й голе цурпалля, яке лякало людей своїм виглядом, пустило густу зелену парость. Федір Черевичний і Олена Костянтинівна не вилазять із саду. Черевичний, здається, закоханий в кожний листочок, в кожну галузку. Рано з'являється в саду Ольга, але кожного разу вона вже застає там Черевичного, і він захоплено гукає:
— Ольго Матвіївно! А йдіть-но сюди, гляньте, і тут зазеленіло...
І обоє вони, забувши про все на світі, вщерть виповнені радістю, довго розглядають свіжу багатообіцяючу зелень.
А пізніми вечорами Ольга сидить над планом розвитку радгоспу, який зберегла Олена Костянтинівна, вивчає його, вдумується, що вже віджило, а що можна використати. В план, звичайно, доведеться внести істотні зміни. Те, що могло задовольнити раніше, не задовольняє тепер.
Мишко, схилившись до світла, читає. Але читає він неуважно. Час від часу кидає короткі погляди на Ольгу Матвіївну і думає про те, що, мабуть, він уже не скоро піде в моряки. Ольга Матвіївна засадила його за книжки, щодня задає уроки і питає, що він вивчив. Можна було б і не сидіти над книжками, а — ноги на плечі та й гайда!.. Але Мишко вже не уявляє собі, як це він може покинути Ольгу Матвіївну. Якщо попроситись, то не пустить, а якщо не питаючись піти, то... Ні, Мишко не може піти не питаючись. Щось тримає його біля Ольги Матвіївни. А що, він і сам не знає...
— Ну, що, хлопчику, відбудуємо в цьому році клуб? — звертається Ольга до Мишка, відірвавшись од паперів.— Обсадимо його тополями, дубами.
Хлопець посміхається до неї довірливо й рідно.
— Та обсадимо. Гарно буде, красиво.
— Буде гарно, мій хлопчику. Ось і школа своя нам потрібна. Діти за сім кілометрів ходять. Це нікуди не годиться. Тут, при місці, треба школу мати. Мишко, ти ким будеш, як виростеш? Агрономом?..
— Ні, я в моряки...— веде свою лінію Мишко.
— Ну, нехай буде і в моряки,— погоджується Ольга.— В нашій країні, як у чудовому саду: яку квітку захочемо, таку й виростимо. І тебе виростимо, Мишко. Правда ж?
— Правда...— хлопець кидає на Ольгу гарячий погляд пломеніючих очей.
Минув рік.
У радгоспі зацвіли абрикоси.
Буйне, зелено-біле шумовиння. Його цілують золоті бджілки. Його торкаються натруджені теплі руки радгоспівців. Вони викохують кожну квіточку.
А потім зазеленіли плоди...
І ось одного дня в кімнаті Ольги зібралася юрба людей. Збуджені обличчя. Безладний гомін. Радісний сміх. Серед усіх чути голоси Олени Костянтинівни і Федора Черевичного. В нього — на простягнутих руках зо два десятки майже стиглих абрикос.
— Ось вони, Ольго Матвіївно. Перші... Куштуйте, за вами право.
Ольга відчуває, як її очі наливаються хорошими радісними слізьми. Вона обводить поглядом усіх присутніх, кімнату, повну сонячного світла і людського тепла, і пригадує перші години, проведені тут. Та кімната й не та. І люди — ті й не ті. І сама вона себе не впізнає.
Простягає абрикоси Мишкові.
Бери, їж... і не забудь цього дня. А потім і до всіх:
— Пригощайтеся, друзі.
З жартами та примовками абрикоси з'їдені. Радгоспівці розійшлись. В кімнаті знову тільки Ольга та Мишко. Вона повертається до роботи, але швидко залишає її. Підходить до Мишка, обіймає його за плечі і міцно пригортає до себе.
Сьогодні працювати вона вже не зможе...
