Казенний млин, Кониський Олександр
Я бачу, та мовчу. А люде зараз на глум всячину видумують:
— Не по нашій воді млин! — каже одно. А друге глузує та радить:
— Салом каміння підмазати!
— Не салом, а коли б смальцем із жар-птиці! Той знов глузує:
— Смальцем поскоромиш, а от коли б медом!
— Та ще коли б тим, що з папороті бджоли наносили!
А я все мовчу. Лагодив той Лембик Кирилович, лагодив, нарешті втретє пустив. З-під каміння аж іскри сиплються — та таки змолов. Не багатечко того, а розчину б стало. І те гаразд.
Узяв німець коней та в округ.
За кілька день вертає до нас, окружного везе й комісію.
— А що старшина? Добрий млин? — питається в мене комісія.
Я собі на умі: знаю, що той млин будувався, як на мертвого шиють,— та не моє діло; а вголос, смикнувши думкою, я сказав:
— Добре буде, як добре молотиме.
Окружний набрав з скрині борошна в жменю й питається в мене:
— Се він молов?
— Все ж ніхто як він.
— Нащо й ліпше! Пречудесно! Наче на сито просіяне, хоч паску печи!
Він борошно хвалить, а комісія каміння, й кажуть: —
— Се такий млин! Такий млин, що й не сказати!
— Так і треба! — каже окружний.— Бо й грошей же велику силу в нього впхали!.. Як на твою думку, старшина, що млин коштує?
— Святий його знає! — кажу.— Коли б на свої гроші, то б і знав, а то на казенні... Та ще за німецьким приводом!.. Се вже велика рахуба...
— Одначе, як гадаєш?
Я сюди-туди, як би його не вскочити в напасть,— кажу:
— Мабуть, за тисячу перескочило...
— Тю-тю! Голова! Насилу в п'ять обійшлося! Похвалили млин і поїхали, й німець той з ними. Тільки ми
його й бачили! Хитрий Лембик! При комісії не пустив млина!
На Полупетра 6 посвятили млин, звісно, щоб куций, буває, не шкодив. На посвятини приїхав помічник окружного. Він і каже:
— Тепер нехай громада приймає млин на свої руки та мірошника вибере.
— Отеє так! — думаю.— Отеє доїхали!.. Се все Цимбалистий такого нам накоїв — нехай же він сам тепер той млин приймає, доглядає й мірошникує...
Громада як почула — руками й ногами!
— Цур йому! Пек йому, тому млину! Молоти будемо, а за догляд не беремось. Як се можна! Коли б він ще людський був, а то казенний! Нехай йому те та се! Не хочемо! Хоч ви нам що, хоч і "сікуцію", а не хочемо!..
— Ви ж прохали єнорала! Казали, що вам млина бракує! — усовіщає громаду помічник окружного. А громада своє:
— Не наш кінь, не наш віз — не нам і поганяти.
— Та через що ж ви цураєтесь?
— Ми не цураємось, а за догляд не беремось. Молотимемо в ньому, дякуватимемо єноралові й усьому начальству дай боже доброго здоров'я, тільки визвольте од догляду, не вводьте в напасть!
Помічник окружного довго вовтузився, та ні просьбою, ні гризьбою не скрутив громади. Тоді й каже:
— Не берете млина — хоч мірошника дайте!
— Де ж ми його в бога візьмемо? У нас такого чоловіка нема. Тут абикого не можна! Ще коли б на який поганенький вітрячок, то, може б, хто й одважився мірошникувати, а на таку озію, на таку німецьку штуку треба такої людини, щоб і в неї голова була з ковальський міх, а щелепи з криці...
Минули жнива, а млин стоїть... Мірошника нема.
Після Пречистої7 прибіг знов помічник окружного, каже:
— Казна над вами вмилувалась: ослобонила вас од догляду за млином і ще й мірошника свого дає,— тільки меліть!
І справді привіз до нас якогось плюгавенького чи лит-винця, чи москалика.
— Отеє,— каже,— вам мірошник, а отеє книжка — нехай старшина записує, скільки чого змелеться.
Я так і обімлів, як се почув.
— Милуйте і жалуйте! — кажу.— Як я записуватиму, коли я не втну "ні мну, ні тну"?.. Людина я темна, неписьменна.
— Нехай писар: се його діло.
У мене наче камінь з шиї впав, на печінках полегшало; подякував нищечком богу, що зняв з мене ту нахабу... А писар і собі змагається:
— Не розірваться ж,— каже,— мені надвоє! І в розправі пиши, і в млині пиши... Як його одними руками?
Помічник окружного радить його:
— Хто нестиме чи везтиме зерно до млина, нехай спершу заверне до розправи. Ти його запишеш, даси квиток до мірошника — от і все.
Цимбалистий досі мовчав, а тут наче його ґедзь укусив, вихопився, немов шершень з дупла, і каже до помічника:
— Так воно, паночку, незручно буде! Розправа на одному кінці села, а млин на другому! Не до ладу людям забиватися та час зводити:
— Мовчи! — та ні з сього, ні з того лулусь його по щоках. Роби як велять! — гукнув до писаря, а сам на бричку та "паш-ш-о-о-о-л!".
Мірошник той почепляв на ретязі ключі од млина, аж чотири ключі, привісив їх до пояса, ходить з ними, наче коновал з своїми причиндалами, та закликає людей у млин молоти. Люде кинулися з клунками.Бі розправи чисто тобі буцім ярмарок... Марудно писареві: все пиши квитки та давай! З ранку до обіду давав, аж упрів, наче за ручкою.
По обіді спочив я та й думаю: ке лишень, навідаюсь до млина, яке там мливо. Приходжу. Батечку мій! Вода аж реве, каміння гуде, а з рукава цілісіньке зерно плине, борошна й близько нема! Народу й у млині й на греблі такий тиск, що ніде й курці носом клюнути. Регіт, сміх, глузи такі, що й не сказати! А мірошник той дзигою бігає, почервонів, засапався, лютує, а люде ще гірше прикладають:
— Отеє млинок! Отеє дарок!
— Млинок то й нічого, та вода густа!
— Не в тому річ, що в хаті піч, а в тому, що мірошник полов'яний!
— Мірошник що? Його діло: пустив, підкрутив і сів! '— Еге! Сядеш — наче в гречці!
— Помаж каміння медом!
— Підбий клина!
— Перехрести каміння! Глузують, а литвинець бігає та:
— Вот-с бяда! Вот-с бяда! Мене аж жаль за. нього взяв.
Бачу я, що він такий розумний, наче Беркова ярмулка, й кажу:
— Чоловіче божий! Не за своє ти діло взявся! А він ще й питається:
— Євта пачаму?
— Тому, що твій батько молов не віючи, мати пекла не сіючи, а ти поїв не ріжучи. А знаєш ти, нащо в коня голова?
— На те, що без голови не можна.
— От неправда! На те, щоб посторонки не спадали... Застав свій млин, не переводь нам води! З твого млива не їсти нам хліба, а воду нам збавиш, то й риба подохне. Застав!
— Не можна,— каже,— коли приказано, треба молоти. Чи хоч, чи не хоч, а перескоч! Проти приказу начальства не йди!
— Коли так, мели собі! Мені тільки води шкода. По-моєму, як мати погано орати, то ліпше випрягти. А про те — мели!
— Не руш його,— озвався Цимбалистий,— нехай людей забавляє...
Сіли ми на колоді, табаки понюхали, вигадом послухали та й розійшлись. Люде за клунки та й собі з млина. Регочуться.
Вранці нащого мірошника й вода вмила. Довго про нього й чутки не було. Млин стоїть... Ми вже й забули про нього. Аж ось окружний прибіг, та ще не сам, а з якимсь судовиком з губернії, довідатися запевне, чому млин не слухає начальства, чому не хоче молоти? І мірошник той з ними вернувся. Цілий день ходили коло млина. Судовик,-що з губернії, тільки головою крутить,— бачу я; препогано крутить... Зараз і видно, що він знає, де миші дірку прогризли.
— Занапастили,— каже,— гроші! Треба каміння зняти, квітку виважити, шестерню нову...
"Еге,— думаю я,— в нього всі клепки дома... Сей маху не дасть!"
Увечері сіли вони чаювати в розправі, покликали й мене. Окружний мій такий добрий та м'якенький, наче восковий, частує мене й каже:
— Я чув, Мартине, що ти добрий майстер?
— Ат, нібито!
— По правді кажи!
— Заступильно витешу...
— От і брешеш! Ти ж на дзвіниці углом правив?
— Коли-то те було!
— Ось послухай мене: наймися млин полагодити! Я так і зумився.
— Де-таки,— кажу,— мені за таку річ братися? Се ви глумитеся з мене.
— Ні,— каже,— от хрест святий, коли неправда! Я довідався, що з тебе добрий майстер, так чом же тобі й собі не заробити, й начальству не вгодити?
— Начальству,— мовив я,— з дорогою душею готов би, та в чому іншому... А се страшне діло, не на моє копито чоботи.
— Се ти начальством нехтуєш!..
— Крий мене боже! Нехай мене се та те, коли я що таке! Тому не беруся, що боюсь, а для начальства все готов... Опріч сього...
Він мене знов частує та:
— Коли любиш мене, берись за млин!
— Ні,— кажу,— шинкар як любить п'яницю, а доньки за нього не оддасть.
І одпекався.
Приходжу додому, сів за вечерю... Чи взяв ложку борщу, чи ні — двері рип... Суне той мірошник. "Чого се воно!" — думаю собі.
— Добрий вечір! — каже.— Хліб-сіль!
— їмо, та свій! У рот носимо і тебе до гурту просимо! Присіло й воно до столу... Борщ так уплітає, аж за ушами
лящить. Слово по слові й почало воно зводити річ на млин. Я слухаю, а воно все йде до того, щоб я найнявся млин полагодити.— "Гм! — думаю собі.— Чого се вони на мене намагають? Тут щось непевного є..." І до сина:
— А на, Степане, семигривеника та примчи нам кварту! Думка в мене така: загалуню отеє литвинча, то воно, може,
розв'яже собі язик. І не помилився... На моє вийшло.
По чарці, по другій — литвинча мені й виложило як на долоні.
— Так | і так,— каже,— як заходився отой палатський губерець рахувати, то вирахував, що на те, щоб привести млин до діла, треба найменше дві тисячі карбованців. Окружний тоді як заголосить: "Бога побійтеся! Що се ви кажете! Як се можна! Та коли ви єноралові подасте таку рахубу, він мене з світа зживе. Мені тоді й Сибіру мало! Прямо живим у землю лягай! Скаже: куди дивився? Значить: заодно з німцем казенні гроші переводив, казну дурив, царського добра не пильнував... Що я тоді казатиму?" Губерець на те й каже: "Так що ж зробити?" А окружний благає його: "Одпишіть до єнорала, що тут усього лагодження рублів на двадцять, а лишень заходу багато, бо іржа камінь обложила". Чи чув хто таке: "ржа камінь обложила". Зроду не чувано; от же благає окружний та й благає, щоб іржу ту написати, а тоді каже: "Я зо всіх своїх волостей майстрів зжену та із своєї кишені яку сотню докину. Шкода не моя... Та що вже! Аби лихо-тихо... Справді, треба було ліпше доглядати мені за німцем..." Губерець і каже до нього: "Звісно, пожалуєш ухналя, то й підкову згубиш..."
Я собі отеє все й намотав на вуса.
Отож вони й справді вивели таке, що іржа камінь обложила!
Минула зима. Навесні приходить і до нас оповістка, що в окрузі будуть торги на лагодження млина, так щоб, хто охочий найнятися, йшов на торги. Ціну за лагодження поставлено: одну сотню карбованців, а на торгах, значить, візьметься хтось ще дешевше... "Е-е! — думаю я.— Не проведеш ти нас! У тебе мудра голова, та й у мене вона не повстяна!" Зараз я до Цимбалистого:
— Се,— кажу,— твоя розчина, ти й міси! Сідай, чоловіче, на коника, метнися по селах, буцімто наймита шукати, та остережи людей, щоб не йшли на ті торги.
